Кассіс підхопив мене так швидко, що мені здалося, ніби на мить побачила верхівку його голови.
– Я-я ж не казала, що надто втомилася, аби йти! – щиро кажучи, ніколи не могла зрозуміти, що коїться в голові цього чоловіка!
Почувши моє обурення, Кассіс глянув на мене зверху вниз:
– Ні? Тоді, мабуть, я неправильно зрозумів. Хоч ти й не надто чітко висловилася.
Маячня! Що ж тут було нечіткого?!
– Ну тепер, коли знаєш, чому б тобі не поставити мене назад?
– Справа в тому, що тобі вже знадобилося близько п’яти хвилин, щоби дійти зі мною від замку до прибудови. А так — моїм способом — буде швидше.
І з цими словами він продовжив нести мене на руках у напрямку флігеля. Я обурилася, та його пояснення щодо витраченого на шлях часу було таким сухим і раціональним, що вирішила не сперечатися. Тим паче він однаково проігнорував би мене й сказав, ніби це заради мого блага.
– Ха-а… ну й нехай. – Справді, не варто було перейматися, тому я просто поклала підборіддя йому на плече. Щойно зробила це, як помітила здалеку двох Фіпелліонів, яких ми залишили позаду. Упевнилася: вони бачили всю сцену. Вони настільки шокувалися, що я справді подумала, якби це було фізично можливо, їхні очі просто вискочили б із черепів. Але це зрозуміло, адже навіть для мене Кассіс зробив несподіванку.
– Тобі дійсно байдуже, що подумають інші, так? – запитала я. Знала відповідь, утім однаково хотіла висловити своє роздратування.
– Раніше я цього за собою не помічав, але якщо ти кажеш, то, певно, так і є.
– Тоді, мабуть, марно буде казати, що мені — не байдуже, так?
– Моя порада — просто звикни.
“Просто звикни”. – Я й гадки не мала, як довго він ще має намір продовжувати цю безглузду, безтурботну гру. Знову вклала підборіддя йому на плече й повернула голову в бік блакитного неба, туди, де мене не могли знайти сторонні погляди. Напевно, мені лише здалося, але небо здавалося яснішим і світлішим, ніж раніше того дня, коли я прямувала у зворотному напрямку, до кабінету його батька.
Коли нарешті подивилася вниз, нас уже оточили різні люди: одні витріщалися, інші застигли, мов статуї. Навіть Сильвія, яка, очевидно, щойно прийшла нас зустріти, здавалася дещо здивованою. Та потім усмішка розійшлася на її обличчі, перш ніж вона розчинилася серед натовпу й зникла з поля зору.
Господи прости…
Я й справді не могла описати свої відчуття. Єдине, що лишалося, — це зануритися обличчям у плече Кассіса, намагаючись сховатися від видовища, яким стала.
Тієї ж ночі я вийшла на терасу, аби вдихнути свіжого повітря, і зустрілася з деким, кого зовсім не очікувала побачити. Її оливкове волосся майже зливалося з деревами та рослинами в саду. Олін вочевидь відчула мою присутність, бо вже дивилася в мій бік.
– О! Доброї ночі, панно!
Її привітання, як завжди, було ввічливим. Хоч та й намагалася звучати невимушено, я відчула, що вона тут не випадково.
– Усе добре. Дякую, що запитала. Але що ти тут робиш? – відчула потребу запитати, адже з моменту мого прибуття до блакитної фортеці я її більше не бачила.
Окрім зустрічі з Русселем, я переважно перебувала в прибудові або поблизу неї, тож не дивно, що ми не перетиналися до тієї ночі. Єдине, що здавалося мені дивним — вона не проходила повз, а ніби навмисно тут була.
– Нам наказали посилити охорону всередині та навколо прибудови, панно.
Я припустила, що це через Орку, і кивнула, щоби показати своє повне розуміння.
– Наш зовнішній патруль був недостатнім, тож ми запровадили триступеневу систему безпеки, саме тому мене сюди й поставили.
Олін насупилася, коли пояснювала все це, немов бачила перед собою самого негідника, через якого довелося вжити таких заходів.
Я припустила, що та думає про Орку. За словами Олін, вона та її загін несли варту тієї ночі, коли він прокрався до прибудови. Було видно, що їй і її людям неприємно усвідомлювати, що той так легко пройшов повз них усіх. Однак відверто: що вони могли вдіяти?
Зрештою, Орка Фіпелліон — не лише один із головних чоловічих персонажів роману, він ще й знаний у цьому вигаданому світі як білий приборкувач демонів. Як людина, що не раз виживала у двобоях із демонічними істотами, володів надзвичайною фізичною силою. Відверто кажучи, він, мабуть, перевершував інших трьох головних героїв, особливо в прихованості й спритності. Іншими словами, якщо той не хотів бути спійманим, то цього не станеться.
Поки думала про це, десь у далечині зчинився шум. Щось відбувалося з тилу прибудови. Я подумала, чи не Орка знову за своє. Кажуть, він уже намагався пробратися до будівлі раніше того дня, але його схопили. Тож мене цікавило, чому він так наполегливо хоче потрапити всередину. Якщо чесно, думка, що той міг спробувати прорватися через задній вхід, змусила мене занепокоїтися.
Та частина будівлі була недалеко від тераси Кассіса, де вперше його побачила. Якщо він хотів потрапити саме туди, то, імовірно, помилково вважав, що це моя кімната. Я лише гадала, чи той справді так одержимо намагався потрапити до прибудови через те, що підозрював мене у володінні отруйними метеликами. З думкою про його мотиви знову повернулася до джерела шуму.
– Не хвилюйтеся, панно. Ми вас захистимо.
Олін говорила з такою рішучістю в очах, що навіть у темряві було видно, як її почуття обов’язку вийшло на поверхню. Яка ж вона надійна душа.
Здавалося, Олін узяла собі за мету оберігати мене не тільки від Орки, а й від усіх зовнішніх загроз. Гадаю, оскільки ми бачилися лише під час подорожі з маєтку Агріче, то, мабуть, уявляла мене безпомічною дівчиною в біді.
Або ж, певно, усе через те, що Кассіс постійно поводився зі мною, ніби я хвора. Не знала, що відповісти на її рішучість, тож просто усміхнулася й подякувала перед тим, як повернутися всередину.
До того, як нас перервали, я дізналася ще дещо. Олін — і справді її ім’я. Або майже. Повністю її звали Олівія Олін, але оскільки ці два слова звучали схоже, її все життя називали Олі або Олін. І зрештою вона просто вирішила користуватися прізвищем — так усім було простіше.
Олін розповіла мені багато таких речей, стоячи на варті під моєю терасою щоночі. За її словами, Кассіс звертався до всіх своїх лицарів по імені, замість того, щоби, як заведено, вживати їхні прізвища. Якщо бути чесною, наші розмови більше були схожі на плітки, утім мене це цілком влаштовувало.
Олін щоразу дивувалася, коли я до неї зверталася, але ніколи не вагалася з відповіддю. Не говорила з нею постійно, але було важко вдавати, що її там нема, коли я виходила на терасу. Отак ми й почали обмінюватися дрібними фразами. До того ж мені було приємно з нею спілкуватися — це відволікало від тривожних думок, яких побільшало після зустрічі з Русселем.
– Хоча, думаю, я маю сказати тобі одну річ. Це стосується того, що сталося з Агріче.
Його слова ніби постійно відлунням відбивалися в моїй голові.
– Кассіс сказав, що спершу я маю запитати, чи ти взагалі бажаєш це знати. Тож… бажаєш?
Я думала, якби відповіла інакше, моє серце, можливо, не було б таким важким. Але в глибині душі знала — якби могла повернутися назад, усе одно обрала б те саме. Тож цей тягар залишався лише моїм.
Чи то я сиділа в кімнаті, чи на терасі — роздуми про це змушували мене постійно губитися в думках. Одного пізнього вечора вирішила піти до кімнати Кассіса. Ніде не бачила його в прибудові. Навіть зараз не знаю, як інакше описати те, що він робив для мене, але...
Щодня, як ми були разом, Кассіс передавав мені свою життєву силу. Коли він торкався своїми губами моїх і пускав у мене чисту енергію, — моє тіло зігрівалося, а свідомість прояснювалася, ніби бруд, що оселився всередині, змивали.
Раніше згаданого дня він знову прийшов до моєї кімнати, щоби зробити саме це. Однак того разу не відвів губи від моїх навіть після завершення передачі. Проте далі цього нічого так і не зайшло.
