Я не могла нічого вдіяти, окрім як дивитися на Русселя в стані повного спантеличення. Однак його обличчя не видавало жодних ознак прихованих намірів. Та щойно він помітив мій приголомшений вираз, одразу ж проявив легке здивування.
– Чому ти так на мене дивишся?
Після того, як я швидко перебрала в голові всі можливі відповіді, тихо озвалася:
– Гадаю, чекала, що ви скажете мені забиратися геть.
– Ну якби я так і сказав, ти пішла б? – він поглянув на мене, ніби чекаючи на відповідь, поки я сиділа й зволікала. Потім, поставивши чашку на стіл, продовжив, наче сам із собою:
– Але, здається, Кассіс неабияк розхвилювався б, якби так сталося.
Атмосфера в кабінеті Русселя була дещо сумною, утім не обтяжливою. Вона майже цілком відповідала тому погляду, який спрямовувався на мене.
– Немає жодної причини не вітати тебе тут. Особливо після того, що сталося три роки тому в Агрі… – він урвався на пів слові, ніби йому раптом спала якась більш важлива думка. – Як мені до тебе звертатися? Вживати прізвище здається трошки недоречним. Можна просто ім’ям?
– Це цілком прийнятно, пане.
– Чудово. У будь-якому разі чув, ти дуже допомогла Кассісу, поки він перебував у полоні.
Я на мить втупилася в темну рідину у своїй чашці, а тоді відповіла:
– Насправді ні. Боюся, правда дещо відрізняється від того висновку, до якого він дійшов.
Я не сумнівалася: те, у що повірили Кассіс і Педеліани, не повністю відповідало дійсності, адже використала його й у власних цілях. Жоден із моїх вчинків не був зроблений просто з доброти. Я навіть свідомо наражала його на небезпеку. Якщо чесно, то й гадки не мала, скільки травм він може зазнати задля досягнення моєї мети. Як на мене, це цілком прийнятна ціна. Усі мої зусилля зберегти йому життя були виключно на мою користь.
Та все ж не бачила сенсу заглиблюватися в ці деталі з Русселем, бо в підсумку залишалася версія мене, яка хотіла й таки допомагала Кассісу тоді. Тож допоки я тримала найбільш викривальну правду при собі, мені було не важко поставати в чиїхось очах ледь не святою.
Хм… Навіщо взагалі намагалася пояснити йому правду? Я шукала причину, щоби Руссель Педеліан не бажав приймати мою присутність тут? Мені хотілося, аби мене вигнали? Гадаю, якщо мене ніхто не змушував залишатися, то цілком могла сказати, що хочу піти в будь-який момент. Але, звісно, я цього не зробила.
Натомість опустила повіки майже до самого низу. У роті лишився гіркий присмак, і чай аж ніяк не допомагав. Перш ніж я встигла це усвідомити, голос Русселя, здавалося, прогримів у моїх вухах:
– Ну незалежно від їхньої природи речі рідко трапляються лише з однієї причини. Урешті-решт усе стається або на добро, або на зло для когось. – Потім він підняв свою чашку. – Тому нема значення, якими були наміри того, хто вчиняв дії, якщо вони приносять користь отримувачу. Ба більше, думаю, Кассіс уже давно перейшов той етап, коли варто перейматися такими речами.
Я була вражена тим, наскільки надзвичайно доброзичливим виявився господар блакитного роду до мене.
– Отже, знову ж таки не бачу причин заперечувати твоє перебування тут. – Він виголосив слова настільки монотонно, що я ледь не сприйняла їх за байдужість. Утім наступна його фраза недвозначно показала: це не так. – Є інші та значно важливіші питання, над якими й тобі, і нашому дому доведеться ще ламати голову, утім… усе ж не вважаю їх настільки важливими, як те, що ми щойно обговорили, тож нумо поки відкладемо.
Педеліани справді були дивним родом. Хоча б трошки починала розуміти Кассіса, однак те, що їхній господар настільки великодушний і приймав мене такою, яка я є...
Здавалося, не знайду зараз жодних доречних слів, тому вибрала мовчання. Проте наступні слова змусили мене випростатися й уважно на нього подивитися.
– Хоча, думаю, маю сказати тобі одну річ. Це стосується ситуації з Агріче. – Руссель глянув мені прямо в очі, коли говорив. – Кассіс сказав, що спершу я маю запитати, чи ти взагалі бажаєш це знати. Отож… бажаєш?
Я залишила кабінет Руселя невдовзі після цього. Щойно почала відходити, хтось наближався з протилежного боку й, здавалося, прямував до кімнати. Коли між нами лишилося десь кроків двадцять — розгледіла вишукану, елегантну жінку.
Як тільки ми скоротили відстань ще трохи, обидві зупинилися. Вона ніби здивувалася на мить, але швидко опанувала себе й рушила мені назустріч.
– Бачу, твоя зустріч уже закінчилася.
Отже, та й справді прямувала на візит до Русселя. Без особливих зусиль швидко здогадалася, що вона — його дружина й мати Кассіса, тож, як вимагала пристойність, я першою чемно привіталася з нею.
– Так, пані. Я щойно вийшла. Перепрошую, що не мала нагоди привітатися з вами раніше.
– А як тебе звати?
– Роксана, пані.
– Розумію. Можеш називати мене Жанна.
Представлення з ввічливості кимось старшим за мене було дивиною.
– І не вважаю твоєю провиною те, що не привіталася з нами раніше, адже ми весь цей час були відсутні. Тому не переймайся цим. – Коли Жанна подивилася на мене, спокійний погляд немов поступово проникав углиб мене. Потім вона відкрито всміхнулася. – Хоч я й хотіла б поговорити з тобою довше, та щойно бачила свого сина, і він, здається, з нетерпінням чекає твого повернення.
Я мимоволі глянула в напрямку коридору, з якого вона тільки-но прийшла, але Кассіса не було видно.
– Хотіла б незабаром запросити тебе на чай, щоби належним чином привітати тут.
Знову подивилася на неї з почуттям, яке важко було описати. Потім тихо відповіла:
– Дякую... за вашу доброту.
– Це зайняло більше часу, ніж очікував.
Щойно я вийшла в коридор, мене зустрів Кассіс.
– Справді? Як довго ти чекав?
– Недовго.
Той просто стояв, дивлячись на мене, поки я наближалася. Не поставив жодного запитання. Здавалося, він віддзеркалював ту ж саму тишу, яку завжди дотримував зі мною, отож не вдавалася до подробиць зустрічі з його батьком і матір’ю. Ми рушили в бік прибудови, ідучи поруч.
– Ого! – Орка наближався з протилежного боку, за ним неохоче пленталася кузина. Схоже, вони прямували на зустріч із паном Педеліаном, як і я перед тим. – Учора, увечері, ще не був певен, але зараз, коли бачу тебе зблизька — ти й справді людина! Ти ж її теж бачиш, правда, Пандоро? Я ж не фантазую?
Білий приборкувач демонів знову патякав без упину й навіть тицяв у мене пальцем. Однак щойно помітив люте зиркання Кассіса на нього — схоже, відчув, що існує ризик: спадкоємець блакитного роду може зламати йому той палець, тому поспішив опустити його.
Увесь цей час кузина стояла, роззявивши рота, втупившись у мене. Вона здавалася не менш враженою, ніж учора її кузен.
– Це що... д-демон? Чи, може, міфічна сирена?
Так само, як і кузен, Пандора з першого погляду прийняла мене за демона.
Кассіс насуплено подивився на неї, але та, здається, цього навіть не помітила й далі бурмотіла собі під ніс:
– Або ж вона остання з вимерлих німф?
– Ходімо, Кассісе, – сказала я, втомившись від їхнього базікання.
– Вона розмовляє нашою мовою!
Ми з Кассісом залишили позаду двох спантеличених кузенів, адже я знала, що жодні пояснення не дійдуть до їхніх голів, поки вони в такому заціпенілому стані. Щойно дійшли до кінця коридору, нас зустріло яскраве іскристе сонячне світло.
Я мимоволі підняла руку, щоб прикрити очі від променів. Складалося враження, ніби мої очі ослабли через те, що більшість часу перебувала в приміщенні з моменту прибуття сюди. Відчула, як Кассіс дивиться на мене стурбовано. Можливо, він уявив, що я от-от зомлію від запаморочення.
– Якщо ти втомилася, скажи мені.
– А якщо так?
Він недаремно це припустив, однак і справді поводився так, ніби я вже однією ногою в могилі. Та й сама частково винна в тому, що дозволила йому бачити мене слабкою, але ж не настільки, щоби не змогти трохи пройтися. Утім навіть попри це, мої слова не були запрошенням.
Але перш ніж встигла щось сказати...
– З-зачекай! – вигукнула я.
...він уже підняв мене в повітря.
