Можливо, це була лише моя уява, але… з того, що показували мені мої метелики в їдальні, Пандора, здавалося, поглядала на Кассіса з більшим інтересом, ніж просто ввічливим. Замість того, щоб зосередитися на їжі на своїй тарілці, усі її зусилля ніби спрямувалися на зиркання в сторону Кассіса крадькома.
Це було досить очевидно. Але потім я згадала, що вона по ідеї мала бути безтямно закоханою в Лузарка Кастро. Хоча з огляду на те, як сильно змінилася вся історія, думаю, мені не слід дивуватися, що її інтереси теж.
Утім це мене турбувало.
Однак на той момент не могла чітко пояснити чому. У мене не було жодної реальної причини для роздратування, тож вирішила, що це, мабуть, через надто тривалий зв’язок із моїм метеликом, який спричиняв головний біль. Тому ще трохи подивившись, як вони вчотирьох обідають, я перервала зв’язок і вийшла на терасу.
Терасу Кассіса, якщо бути точною.
Оскільки мені не було чим особливо зайнятися, мала намір почекати на нього там. Спершись на балюстраду, я вдивлялася в нічний краєвид і думала про те, яка ж тиха й красива ця темна садиба у свій загадковий спосіб. Раптом у пам’яті спливли солодкі слова, що Кассіс прошепотів мені.
– Тієї ночі, коли ми залишили територію Агріче...
– ...мабуть, тобі було байдуже, хто прийшов би врятувати тебе, але...
– ...єдина людина, яку б я врятував, — ти.
Я повільно видихнула. Почала відчувати, що, певно, не варто було мені приходити в блакитну фортецю. Речі, які тоді мені здавалися неважливими, дедалі більше обтяжували мої думки. Здавалося, Кассіс із кожною хвилиною закарбовував на моєму серці глибокі сліди. Чесно кажучи, тоді мені, мабуть, слід було відмовитися від його запрошення.
Нахилившись уперед на балюстраді, я підперла підборіддя рукою. Відчувши, як волосся зі спини сповзло мені на плечі, зрозуміла: червона стрічка Сильвії розв’язалася. Наче на додачу до всього, стрічка злетіла в повітря й закружляла у вітрі.
– О ні… – я не могла дозволити собі втратити подарунок від неї. Запанікувала, згадавши, як щиро вона сміялася, коли гралася з моїм волоссям. Коли підвелася, щоб подивитися, куди поділася стрічка, почула незнайомий голос знизу:
– Що це? Стрічка?
Мій подарунок тримав у руках вродливий чоловік із блакитним волоссям. Без сумніву, це був Орка Фіпелліон.
Я навіть не встигла здивуватися, що він тут, як його срібно-сірі очі розширилися від шоку, щойно зустрілися з моїми. Той застиг на місці, ніби навіть забув, як дихати.
– Д… демон?
Я насупилася, щойно він вимовив ці слова.
– Можливо, демон… якогось еволюціонованого гуманоїдного вигляду.
Його обличчя все ще було спотворене від розгубленості, а він продовжував бубоніти свої безглузді гіпотези:
– Однак такого ж не буває. Я ніколи не чув про щось подібне…
– Орко Фіпелліоне. – Крізь повітря пролунав холодний, мов крижина, голос, що миттєво придушив нечітке марення Орки. Кассіс нарешті його наздогнав. Погляд того був змерзлий, мов ранкова паморозь.
– Бачу, ти не надто зважав на мої попередження, раз уже почав блукати територією Педеліанів без дозволу.
Вочевидь Орка просто вислизнув з вечері, тож завжди пильний Кассіс пішов за ним. Проте замість того, щоб хоч трохи зніяковіти через таку помітну неповагу до правил, він лише звернув свій срібний погляд до молодого господаря маєтку, усе ще з тим самим приголомшеним виразом обличчя.
– А-але… блакитний спадкоємцю, ти бачиш те саме, що і я? Це точно не людина.
Після його слів Кассіс підняв очі на мене. Наші погляди зустрілися на мить, а потім він одразу відвів погляд назад до білого приборкувача демонів.
– Що відбувається? Це тільки я її бачу?! Це якийсь дух?
– Схоже, тобі припали до душі наші підземелля. Що ж, як гостинний господар, я охоче задовольню твої вподобання.
Почувши, як Кассіс відкрито ігнорує його запитання, Орка, здавалося, відразу знітився.
– Заберіть його.
Попри гостинну суть його слів, у голосі не було й краплі теплоти, коли він наказав охоронцям затримати Орку. Поки вартові тримали його з обох боків, Фіпелліон кинув на мене ще один запитальний погляд. Утім йому так і не вдалося поставити своє запитання — охорона швидко виконала наказ Кассіса.
– Чому ти вийшла надвір? – тон відрізнявся від того, з яким він звертався до Орки. Набагато м’якший. Кілька охоронців, що ще залишалися поблизу, почали повертатися на свої пости. Мені навіть здалося на мить, ніби я бачу справжні льодові крижинки в його очах через те, наскільки холодним був його погляд.
Неважко здогадатися, на кого спрямовувалася ця крига, та оскільки я частково була відповідальна за ситуацію з Оркою, то вирішила поводитися з Кассісом чемно. Замість того, щоб іти в наступ, перевела розмову на приємнішу тему.
– Я чекала на тебе.
Кассіс мовчки подивився на мене, губи стиснуті в пряму лінію.
– Отже, ти вже закінчив з вечерею?
– Так.
– Тоді ти дотримався обіцянки й повернувся раненько.
Прибрала руку з балюстради, перш ніж продовжити:
– Ну піднімайся. Як бачиш, я у твоїй кімнаті.
Не відповідаючи, Кассіс повернувся до будівлі. Тоді і я повернулася всередину.
Коли він знову опинився у власній кімнаті, ми повечеряли разом. Так як той досить багато з’їв зі своїми гостями, більшу частину вечері взяла на себе я.
І що дивно — він не сказав ані слова про неслухняного гостя. Так минув ще один день, а вже наступного повернулися господар Педеліанів та його дружина.
Усе так, як і пояснював Кассіс. Володар Педеліанів та його дружина справді були у від’їзді. Вони не з’являлися вже близько десяти днів. Це був мій перший візит до головного замку, ба більше, за запрошенням Русселя.
Моя підозра, що він уникає мене, практично розвіялася на очах, адже першою дією після повернення стало прохання зустрітися зі мною. Ще більша несподіванка: охоронець повів мене до його кабінету, до найважливішого святилища фортеці Педеліан. Але, імовірно, це було зумовлено важливістю питання, яке ми мали обговорити.
Тук-тук.
– Панна Роксана Агріче прибула, пане.
Почути, як мій провідник офіційно представляє мене під час стуку у двері, було дещо сюрреалістично, однак після того, як я глибоко вдихнула, щоб трохи заспокоїтися, зсередини пролунав голос:
– Так, заходьте.
Усередині кабінету я сиділа навпроти господаря блакитного роду — Русселя Педеліана. Його кабінет був дуже охайним, а на столі між нами стояли дві чашки чаю, з яких повільно здіймалася пара. Руссель не здавався поспішним, але наполіг, щоб я скуштувала чаю.
Підносячи чашку до губ, згадала, як хвилювалася, що через власну заклопотаність навіть не запропонує мені води. Утім ні. Блакитний пан справді виявився доброчесним і ввічливим господарем, яким його й вважали.
Ми небагато розмовляли, поки пили чай, проте атмосфера не була незручною. Можливо, тому, що він зовсім не мав загрозливого вигляду. Чи, може, тому, що я із самого початку не очікувала провести в його присутності багато часу. Та як би там не було, я приготувалася спокійно прийняти все, що він вирішить щодо моєї долі. Але коли той нарешті заговорив про справу, здивувалася до глибини душі його рішенням.
– Якщо бути чесним, не вважаю, що нам є про що довго говорити. Тож як є... Будь ласка, залишайся, скільки забажаєш.
