– Це й справді дивно.
Лоб злегка зморщився, коли Орка Фіпелліон насуплено вдивлявся в простори перед собою. Він переслідував отруйних метеликів через усі Фредерікські рівнини, але досі не виявив жодних ознак їхнього місця проживання. Неодноразово обстежував імовірні місця, де вони могли б звести гніздо, та все, що йому траплялося, — кілька упирів і підземних вод.
Метелики з’явилися перед Оркою лише раз, востаннє він бачив їх, коли ті пролітали над фортечною стіною Педеліанів. Здавалося, їхньою ціллю був саме маєток Блакитних, і це особливо підозріло на тлі нещодавніх подій.
З того моменту, як уперше побачив метеликів кілька днів тому біля Смарагдового озера, він ішов їхнім слідом аж поки не натрапив на групу людей, які ніби належали до Педеліанів. Не бажаючи потрапити в халепу через проникнення на чужу територію без дозволу, Орка вирішив їх оминути. Та якщо метелики справді перебували в маєтку Педеліанів, то, можливо, було б розумніше представитися тоді на рівнині, щоб здобути дозвіл на вхід зараз. Той вважав, що даремно втратив можливість дослідити гніздо без ускладнень.
Але не встиг це добряче обміркувати, як похитав головою.
“Ні. Ще зарано щось припускати. Я міг помилитися щодо маршруту метеликів”.
– Орко?!
Голос згори прорвав його роздуми. Майже одразу після цього хтось легко приземлився перед ним.
– Пандоро?
Старша кузина спустилася з неба, щойно помітила його згори. Хоча волосся було світлішим відтінком блакитного, а шкіра темнішою, вона теж приборкувачка демонів із роду Фіпелліонів. Над ними кружляв її демон Тироб, розмахуючи чорними крилами.
– То це й справді ти. Що ти тут робиш?! Тим паче з огляду на всі події зараз.
Пандора шукала місця проживання демонів, коли випадково натрапила на слід свого кузена. Те, що слід вів до території Педеліанів, лише посилило її тривогу. Схвильована й насторожена вона вирішила вистежити Орку.
– Що ти маєш на увазі? Що таке відбувається? – запитав він, щиро здивувавшись.
Пандора глянула на нього з докором, перш ніж неохоче почати пояснювати:
– Ха-а… Як завжди, останнім дізнаєшся про все.
Вона розповіла йому про те, що сталося між Агріче й Педеліанами, згідно з отриманою інформацією.
– Леле… невже це все правда? Вражає. – Орка замислено потер підборіддя. – Хоча з іншого боку, голова Блакитних завжди ніби чекав свого часу.
Тон вказував на те, що новина, про яку він нібито дізнався останнім, зовсім не стала для нього несподіванкою.
– Зважаючи на те, яким гіперактивним завжди був голова Чорних, і як нахабно та пихато він поводився останнім часом — це було лише питанням часу.
– Тут ти маєш рацію, – погодилася Пандора, здивована точністю його оцінки.
– Чесно кажучи, єдина причина, чому наш рід і всі інші терпіли його, — необхідність торгувати демонами з їхньої родини. Не те щоб він налагоджував дружні взаємини. Якби не це — угх! Я вбив би його ще з десяток разів.
– То маєток Агріче тепер порожній? Хотіла б заглянути туди, може, щось корисне лишилося на демонячій фермі.
– Не витрачай час, – відповів Орка. – Я вже заходив, там лишень безодня.
– Справді?
– Проте там ще блукали деякі люди. Один із них був такий норовливий. Мало не дістав мене, коли я втратив пильність.
– Як?
Орка зрозумів: з огляду на слів Пандори той навряд чи щось здобуде, тому швидко охолів до теми долі Агріче. Але Пандора добре знала, що здатне розбурхати цікавість інфантильного кузена, тож швидко підкинула ще інформацію:
– Однак є один достатньо захопливий момент. Хочеш почути? – наче розкриваючи змову, вона розповіла йому про жінку, яку Кассіс забрав із собою до володінь Педелянів. Хай доля Ланте його цікавила вкрай мало, до розповіді про цю жінку Орка виявив більший інтерес, хоч і стриманий.
– Це правда? Кассіс Педеліан справді забрав її з собою?
– Аякже! Принаймні за словами мого милого звіра, – Пандора легенько потягнула за крило Тироба, змусивши його опуститися, і погладила голову з вдячністю.
Очевидно, Орка не міг повірити, що спадкоємець Блакитного дому, нібито найшляхетніша й найчесніша істота серед них, опустився до того, щоб взяти жінку з Агріче до себе. Тоді він замислився, а чи не були Кассіс із тією жінкою серед тих, кого він бачив під час переслідування метеликів?
Ох!
Немов за командою пурпурових метеликів зненацька з'явилася просто перед очима Орки. Минуло три дні з моменту, відколи бачив їхнє восстаннє. Щойно вони потрапили в його поле зору, він забув про все інше.
– Ну все, я пішла. Не знаю, навіщо ти тут, але не грайся на цих землях надто довго.
Пандора видерлася назад на Тироба якраз тоді, коли той зібрався здійнятися у повітрі. Але раптом Орка хапнув демона за ногу.
Створіння зойкнуло й хитнулося вбік, через що Пандора закричала на кузену:
– Орко! Ти з глузду з'їхав?! Що ти робиш, бовдуре?!
– Просто злітай!
– Відпусти Тироба, ідіоте.
– Але ж я мушу йти за ними! Це отруйні метелики!
– Що?! Ти сказав — отруйні метелики?
– Саме так! Рухайся! Якщо згаємо час і втратимо їх слід, я смажимо це дурне створіння, поки воно не підшквариться!
Зненацька захоплення раптовим запалом кузена Пандора рвучко злетіла в небо, прямуючи за роєм. Здалеку метелики скидалися на зграю перелітних птахів на тлі блакитного неба.
Минуло кілька днів відколи Роксана вперше прибула до маєтку Педелянів. Квіти, які їй подарувала Сільвія, майже відразу зів'яли. У всю була провина відтрути, що випромінювало тіло Роксани, тож з того часу вона не тримала в кімнаті вази.
– Ходімо сьогодні в сад.
Сільвія знову прийшла відвідати Роксану. Маючи такий привітний характер, чарівна Педеліан розмовляла з нею так невимушено, ніби вони давні подруги. Її щоки наче світилися, а очі постійно іскрилися, мов зорі, Сільвія справді була милим творінням. З кожним візитом Роксана її відчувала щось дивне, щось, що не могла точно описати. Як і сказала, цього разу Сільвія хотіла пройти садом, але її супутниця з роду Агріче не виявляла особливого ентузіазму.
– Ну… Чесно кажучи, мені зараз не дуже хочеться виходити, – відповіла Роксана.
– Але ж ти просиділа в кімнаті три дні поспіль. Сьогодні сяє сонце й навіть тепліше, ніж учора. Це точно піде тобі на допомогу, – Сільвія кинула погляд на брата, який стояв поряд, схрестивши руки на грудях і даючи мінімальну зацікавленість. Це він підмовив сестру запропонувати прогулянку, однак знав, що Роксана менше втратила відмовити їй. І все пішло за планом: Агріче вперше за кілька днів вийшла на двір.
– Ходімо далі. Хочу показати тобі своє улюблене місце в саду.
Сільвія з радістю потягнула Роксану за собою. Коли срібноволоса дівчина вперше торкнулася її руки, блондинка ледь не смикнулася, однак вчасно стрималась і дозволила їй вести.
Кассіс і позаду, уважно спостерігаючи за ними. Напоготові втрутитися, якщо сестра почне поводитися надто нав'язливо, проте наразі Роксана, здається, не заперечувала її ентузіазму. Насправді Сільвія була захоплена Роксаною ще до їхньої зустрічі з того самого дня, коли брат розповів їй про роль дівчини з роду Агріче в його втечі. Утім йшлося не лише про це, їй щиро подобалася Роксана як людина. А Роксана, схоже, теж не відчувала до неї антипатії, що неабіяк тішило Кассіса.
– Цю квітку називають Королева Мерілотта. Я так хотіла показати її тобі.
Першим, що Роксана відчула, — запах квітки. Сільвія зупинилася, озірнулася й усміхнулася їй. На тлі золотавих запашних квітів довгехтливе волосся сяло ще яскравіше. Роксана, крокуючи за нею, обережно торкнулася пухнастих пелюсток. Завдяки силам Кассіса, які стримували отруту в її тілі, квітка не зів'яла від дотику. Тож Роксана змогла трохи розслабитися.
