– Здається, ти сповільнюєшся, а на тарілці досі більше половини. Спробуй з’їсти ще трошки.
– Я…
Справді не розуміла, чому повинна себе так змушувати, але замість сперечань знову почала поволі порпатися в їжі. Якщо Сильвія знала про моє пробудження, то й усі інші в замку Педеліан, безперечно, теж були в курсі. Цікаво, що вони подумають, побачивши людину, яка організувала вбивство власного батька й знищення всього свого роду?
Достеменно не знала, однак принаймні батько Кассіса мав бути обізнаним щодо моєї ролі в цій справі. Імовірно, саме тому він так дивно на мене подивився, коли ми зустрілися на зібранні доброзичливості. Упевнена: у його очах я поставала як жінка з сумнівною мораллю. Те, що я зробила, було нічим іншим, як батьковбивством, а це повністю суперечило етичному кодексу Педеліанів.
Я вже була морально готова до того, що мене уникатимуть і цуратимуться через мої дії, і саме тому привітне ставлення Сильвії та її щирість застали мене зненацька. Не те щоб мене дуже хвилювала думка інших. Не турбувало навіть те, чи вдалося Кассісу переконати всіх, що мене треба було взяти з собою. Навіть якщо через мене він опинився в незручному становищі, то це не моя проблема, той сам прийняв це рішення.
Правду кажучи, частина нутра навіть хотіла побачити, як він корчиться від наслідків свого імпульсивного рішення забрати мене з собою. Можливо, то просто кров Агріче давала ознаки схильності до витівок. Досі не до кінця розуміла, що саме Кассіс хотів, аби я робила у володіннях Блакитних. Пам’ятала його слова, хоча навряд чи коли-небудь почую це ще раз, проте…
Не могла назвати це щирим освідченням. А раптом то була лише жалість? Може, він просто підібрав мене як безхатнє цуценя. Але ж був ще поцілунок, який залишився в пам’яті, отже, той таки справді щось до мене відчуває. Та з іншого боку, перший крок зробила я. І добре знала, що в цьому світі немає нікого, хто зміг би встояти перед моїм шармом.
– Мені досить. Іди. Хочу побути сама.
Утім мені байдуже чи це було справжнє кохання, чи просто хіть, оскільки я не мала наміру затримуватися тут надовго. До того ж не могла бути певна, що Кассіс і справді здатен зцілити когось, хто зсередини вже гниє живцем, хай навіть він такий вправний у лікуванні. Переконана, той знає: мені залишилося жити недовго. Саме тому й зміг без вагань попросити залишок мого життя.
Та попри все, це був перший раз, коли хтось говорив мені такі речі настільки щиро. І з огляду на це, віддати йому шматочок того, що залишилося від мене в цьому світі, здавалося цілком справедливим. Я ж однаково збиралася з усім покінчити, як він і сказав.
– Я вже всім сказав про тебе, тож жодних проблем із тим, щоб залишитися тут, не буде. Якщо тобі щось потрібно — просто скажи. – Знову з незадоволенням подивився на мою тарілку, але, напевне, з’їла достатньо, бо він махнув одному слузі прибрати зі столу. – І якщо тобі знадоблюся я, можеш кликати будь-коли. Моя кімната навпроти.
– Щ-що? – не повірила своїм вухам. – Твоя кімната навпроти цієї?
– Так. Вирішив тимчасово залишитися тут.
– Чому?
Кассіс подивився на мене кілька секунд перед тим, як відповісти:
– Тому що не хочу, аби з тобою щось сталося, поки мене не буде.
Він сказав це настільки просто й буденно, що я мусила пересвідчитися:
– Тобто в цьому корпусі хтось ще живе?
– Ні.
Відповідь була короткою й сухою, проте вона означала, що в цьому флігелі будемо жити лише ми двоє.
Раптом відчула: варто переглянути своє попереднє припущення. Ставало дедалі очевиднішим, що до мене залицяється людина, якій абсолютно байдуже на думку інших.
Новина про падіння Агріче швидко поширилася серед решти родів.
– От як? Цікаво.
В’ялий відгук Лузарка Кастро чітко давав зрозуміти: спадкоємець Червоного роду не виявляв жодної зацікавленості. Посланець, який щойно доніс йому новину, був приголомшеним і не знав, як реагувати на таку байдужість.
– Я ж не голова роду. Мати вирішить, що робити далі.
І справді, це була правда, адже всі справи роду вирішувала лише його очільниця. До того ж Лузарк ніколи особливо не цікавився чужими справами. Усе, що він знав про покійного голову Агріче, — різкі зауваження його матері після минулорічного зібрання доброзичливості.
– Якби існували примари, то всі, кого вбила та потвора, повстали б із пекла, щоб убити його ще сотню разів.
Лузарк сухо згадав її слова, поки власні думки не перервали спогади.
“Так, він справді був людиною, приреченою на коротке життя”.
Червоний спадкоємець не мав значної думки про загиблого. Найяскравішим спогадом, який з’явився в голові при згадці про Ланте Агріче, — його донька Роксана та її злощасний брат Джеремі. Лузарк мало не поцікавився, що з ними, але вчасно передумав.
– Яких втрат ми зазнали від нещодавньої лавини?
– Ем... О! Згідно з оцінками, пане…
Юний Кастро вирішив зосередитися на більш нагальних справах.
– Що?! Агріче погублені?!
Ноель Вертіум одразу ж впустив виделку разом із апетитною полуницею, увінчану вершками. Він був настільки приголомшений, що навіть не звернув уваги на пляму, яку вершки залишили на його штанах. Секунду тому сонно примружені очі тепер широко розплющилися.
– А як же Луна?
– “Луна”, сер?
– Ну ж бо, моя богиня! – вигукнув Ноель на весь голос, ніби попереджав про кінець світу. Вочевидь нічого, крім його “Луни”, для нього не існувало.
“Невже він не має жодного запитання щодо такої важливої події?”
Попри те, що Данте був правою рукою Ноеля, довелося добре подумати, перш ніж уточнити, кого той має на увазі.
– Ви, бува, не про Роксану Агріче?
– Так! Саме про неї! Мою Луну!
Сказати, що Данте не мав слів, означало б применшити його враження. Не міг збагнути, коли Роксана Агріче стала власністю Ноеля. Та ще й настільки, щоб той міг поводитися з нею ось так відкрито й ревниво.
“І чому він називає її “Луною” на честь богині місяця?”
Хоча слід визнати, порівняння досить влучне, Роксана Агріче зовсім не та, кого можна було ось так навмання наректи новим ім’ям.
– Пане Ноелю, а відколи вона стала вашою… “Луною”?
– Із того самого моменту, як я її побачив! Це була доля!
– Але ж, наскільки я пам’ятаю… вона відкинула ваші залицяння на зібранні в Іґґдрасілі?
– Ні, не відкинула! – наполягав Ноель. – Прийняла ж квіти, які я надіслав!
– Так, але вона прийняла лише квіти. А не ваше серце. – Данте зітхнув, передчуваючи нову сцену істерики.
Попри те, що Ноель був головою Золотого роду, він типовий відлюдник, який ніколи не мав жодних романтичних стосунків. Й ось раптом цей самий відлюдьок закохався з першого погляду в Агріче на завершальному банкеті зібрання. Якби на цьому все й закінчилося, проблем не було б, проте Ноель осоромився, щойно з носа потекла кров перед усіма гостями. А потім, вирішивши подарувати чарівній Агріче букет, вдерся до теплиці Іґґдрасіля. Найгірше ж було те, що він не наважився вручити квіти особисто. Замість цього благав і навіть погрожував Данте, поки той не погодився стати посильним.
Роксана, безсумнівно, виявилася ще вродливішою зблизька, ніж уявлялося. Настільки, що навіть Данте, який зазвичай насилу розрізняв красу та потворність, не зміг вимовити й слова. Але вона не проявила найменшого інтересу ні до нього, ні до того, хто надіслав подарунок. Ба більше, пішла настільки швидко після отримання квітів, що Данте так і не встиг передати їй бодай одне з послань.
Лише згодом дізнався: рід Агріче масово покинув Іґґдрасіль. Утім Ноель з того часу без упину йому дошкуляв. Пригадавши незручне становище, у яке його поставив хазяїн, Данте не втримався:
– Можливо, ви маєте рацію. Однак, схоже, усе скінчено. Не варто це сприймати близько до серця, сере. Такий уже цей світ. Недарма ж кажуть, що перше кохання ніколи не збувається.
– Н-Ні! Нічого між мною й моєю Луною ще не скінчено! – Ноель сердито втупився в Данте очима, повними сліз.
Хоч Ноель і був відомий своєю легковажністю, але якщо вже чогось жадав — перетворювався на справжнього маніяка. І тут Данте зрозумів: ця нав’язлива одержимість так просто не мине.
– О, Данте. Ти знову змусив Ноеля плакати? – ніжний голос, схожий на весняний вітер, долинув до них. Червоні фіранки на дверях розсунулися, і хтось увійшов.
Це був прекрасний блондин.
– Ніксе!
Нікс, названий на честь богині ночі, — найулюбленіша лялька Ноеля. І справді був настільки ж прекрасним, як і його тезка.
– Луна зникла. Я збирався знайти її раніше за всіх!
– “Луна”? Ти маєш на увазі ту жінку, про яку нещодавно розповідав?
– Так! Мою богиню, таку ж прекрасну, як і ти, Ніксе.
Данте міг лише насуплено зиркнути на них, поки ті безтурботно базікали. Насправді в його погляді читалася глибока відраза до Нікса.
– Цікаво, ким вона є, якщо змусила тебе закохатися з першого погляду, Ноелю. Хочеш, знайду її для тебе?
– Серйозно?! Ти справді зможеш її знайти, Ніксе?!
– Звісно ж. Не забувай — я найідеальніша лялька, яку ти коли-небудь створював.
І на додачу Нікс подарував Ноелю сяйливу усмішку. Але в його очах промайнула небезпечна жорстокість. Поки щасливий і безтурботний Ноель нічого не підозрював, Данте лиш дужче насупився, бо бачив Нікса таким, яким він був насправді.
