– Який у тебе план?
Досягнувши замку Педеліанів, Кассіс розмістив Роксану в кімнаті прибудови, що прилягала до основної будівлі. Він якраз обговорював із сестрою подробиці своєї подорожі, коли Руссель попросив побачитися з ним. Оскільки йому й так потрібно було обговорити окремі питання з батьком, вони мовчки попрямували разом до його кабінету.
– Ти привів сюди доньку Ланте Агріче, хоча вона вже однією ногою в могилі… – кабінет Русселя, як і його власник, був охайним і лаконічним. Для багатьох відвідувачів надто вже порожнім аж до суворості. – Намагаєшся повторити те, що сталося в минулому?
Після цього натяку на колишні помилки Кассіса батько й син довго дивилися один на одного. Очі Русселя, що здавалися холодними й пронизливими через майже прозорий відтінок, мали здатність викликати тривогу в будь-кого, хто зустрічався з ними поглядом. У будь-кого, окрім Кассіса. Його ставлення до батька було практично невимушеним.
– А що б ви зробили, якби я відповів “так”, батьку? Знову наклали б на мене обмежувальне закляття?
– Кассісе...
Руссель промовив ім’я тихим, приглушеним голосом. Його син уже здогадувався, що саме хоче сказати батько, адже нестерпні спогади з минулого пекли так, ніби все сталося вчора, а не в часи юнацької безрозсудності.
– Ми — праведні судді роду Педеліан. Наше ім’я та його значення – це те, про що ти не маєш права забувати!
Саме цю промову виголосив батько, перш ніж накласти на сина закляття через його необачний вчинок. Кассіс підвів погляд на батька, вирвавшись із власних клопітних думок.
– Однак що саме означає та праведність, яку ми, Педеліани, маємо втілювати, батьку?
Це було слово, яке, здається, вкарбовувалося в усіх Педеліанів ще з народження, тож навряд чи Кассіс справді не розумів його значення. Усвідомлюючи це, Руссель глянув на сина з легкою підозрою, але відповів важким голосом:
– Це означає — вести гідне й упорядковане життя.
Кассіс тихо всміхнувся, надто вже знайоме йому було це формулювання.
– Ви маєте на увазі, як усі Педеліани жили донині, батьку? Бути чесним і праведним, ніколи не прагнути більшого, ніж передбачено долею. Тримати очі та вуха закритими до решти світу, аби жити й помирати без жалю чи туги? – той продовжив тихіше, – життя, у якому заради підтримання космічного порядку доводиться відмовлятися від можливого й очищувати розум від усього бажаного?
Попри виразну іронію в голосі, обличчя Кассіса залишалося на диво спокійним й умиротвореним, як осінній пейзаж.
– Але, батьку, я не хочу йти тим шляхом, – він дивився просто в суворе батькове обличчя. – Можливо, я не вписуюся в коло Педеліанів.
– Сину...
– Проте це не означає, що я маю намір порвати з родиною чи відмовитися від обов’язків, аби навмисно піти хибним шляхом, – слова, які він носив у серці все життя, виходили самі собою. – Батьку… Ви повинні визнати, що в нас із вами різні цілі та речі, яких прагнемо.
Насправді Кассіс не міг запевнити, як завжди йтиме тільки прямою дорогою. І він підозрював, що саме це означало — йому бракує якостей, необхідних для справжнього Педеліана. Відчував: у ньому є певний злам, якого немає в інших членів його роду.
Уперше помітив цю відмінність ще юнаком, коли ледь не вбив сестру. Покоління за поколінням спадкоємці Блакитної лінії отримували дар, який дозволяв схиляти шальки терезів між життям і смертю живих істот одним лише дотиком. Цей секрет залишався прихованим від зовнішнього світу. Те, що більшість Педеліанів мали здатність до зцілення й очищення, — лише похідне цього дару. Отже, спадкоємець мав постійно вчитися не лише контролювати цю силу, але й усвідомлювати її вагу.
Падіння Кассіса сталося через самовпевненість. Він наївно прирівняв свою силу до божественної. Саме тому ніколи не дорікав батькові за обмеження закляттям, щоб запобігти подальшому використанню цієї сили. І після тривалого каяття та саморефлексії він думав, що став гідним носити ім’я Педеліан. Та зрештою збагнув — це не так.
Після штурму маєтку Агріче Кассіс справді насолоджувався вбивством Ланте знову й знову задля власної помсти. Він переконував себе та інших, що прийшов здійснити правосуддя, але це була не вся правда. Під цим ховалося й егоїстичне бажання забрати Роксану із собою до володінь Педеліан. Саме це стало причиною його відчайдушної спроби врятувати її. Тому він і знав: як би не намагався виправдати дії, ті не відповідали високим ідеалам роду.
Іноді це усвідомлення завдавало йому болю й внутрішніх суперечностей, утім із часом те більше не тривожило. Так само, як вітер протягом століть витесує камінь, доки той не набуде визначеної форми, Кассіс уявляв, як поступово стає тим, ким мав стати. Тож часто думав, що ніколи не був ідеальним самоцвітом, а лише звичайним каменем. Але для нього не мало значення, чи став він справжнім Кассісом Педеліаном.
– Наші цілі не такі вже й різні, сину, – нарешті заговорив Руссель, сказавши щось зовсім несподіване. – Змушений визнати, що моя власна жадоба помсти теж зіграла роль у смерті Ланте Агріче та знищенні його роду. Тож якщо ми обговорюємо, хто з нас найбільше відступив від ідеалів, слід починати з мене.
Кассіс очікував, що після таких слів вийде з батькового кабінету осоромленим. Тому шок на його обличчі після почутого був цілком природним. Він не міг підібрати слів, щоб висловити свої почуття після такої відвертості.
– Якщо вже на те пішло, саме я порушив правила, коли воскресив Сильвію, – продовжив Руссель. – І саме моя нездатність пробачити Ланте за те, що він зробив з тобою, змусила мене сховатися за ім’ям Педеліанів, щоб цього разу покарав його ти.
– Батьку…
– Я наклав на тебе закляття через страх, що в такому юному віці ти не впораєшся з цією силою. Але коли я втратив тебе три роки тому… – у його погляді з’явився крижаний холод, проте не спрямований на сина. – Я постійно запитував себе, чи мала ця праведність узагалі хоч якесь значення.
Кассіс мовчав. Він лише дивився на чоловіка перед собою — свого батька.
– Якби я з самого початку тобі довірився й не наклав того закляття, ти не потрапив би в небезпеку.
Син уважно слухав, поки блакитний пан скидав із душі тягарі, що обтяжували серце стільки років.
– А якби я прибрав того покидька ще до того, як він замислив щось зле щодо тебе, ти б не зазнав стількох страждань, – очі Русселя, здавалося, переповнилися жалем.
Кассіс слухав, не наважуючись навіть дихати, вперше почувши від батька такі слова.
– Сину, якби ти помер у тому проклятому місці, мені було б складніше пробачити себе, ніж навіть того звіра Ланте, – і, нарешті, батько повільно заплющив очі. – Ось чому моя порада — живи так, як вважаєш за потрібне.
У голосі Блакитного Пана виразно звучали роки жалю, й із заплющеними очима Кассіс побачив, що батькове обличчя встигло постаріти відповідно до болю в його серці.
– Якщо твої наміри тверді, то для мене цього достатньо, – нарешті розплющивши очі, Руссель кивнув синові. Хоча це й був легкий кивок, він виражав повну підтримку будь-якого вибору спадкоємця Блакитного роду.
Кассіс подивився на батька й глибоко вдихнув, перш ніж озвучити те, що йшло з самого серця:
– Я справді вдячний вам за ці слова, батьку.
– Облиш. Однаково моя незгода нічого б не змінила, – Руссель навмисно додав у голос різкості, щоб розрядити атмосферу, чим викликав у Кассіса вдячний сміх.
Решту зустрічі вони присвятили обговоренню подій після зібрання доброзичливості й планів на майбутнє клану. Перед тим, як піти з кабінету очільника Педеліанів, Кассіс зробив останню заяву:
– Якщо мої дії приведуть до ще більшого жалю — я готовий узяти цю відповідальність на себе.
– Знаю, що так і вчиниш, сину.
Таким чином і завершилася розмова батька й сина. Вузли, що довго непокоїли їхні серця, нарешті розв’язалися.
Після зустрічі з батьком Кассіс ненадовго навідався до матері, а потім повернувся до прибудови, де відпочивала Роксана. Доглядачі мовчки вклонилися йому, коли він проходив повз них коридором.
Увійшов до кімнати майже безшумно. Вона все ще лежала в ліжку, так само, як він її й залишив. Волосся відбивало сонячне світло з вікна й розсипалося м’яким сяйвом на білі простирадла. Світло навіть змушувало вії виблискувати, ніби прикрашені самоцвітами. Вони були такими довгими й густими, що кидали власну тінь. Бачачи її такою нерухомою, подумав: ту легко було б сплутати з ляльками клану Вертіум. Проте щоразу, коли Кассіс дивився на Роксану, думки рідко крутилися довкола краси — радше стану.
Швидко підійшов до ліжка й поклав руку біля її обличчя. Дихання слабке, але ще відчувалося, ледь торкалося кінчиків його пальців. Кассіс зітхнув із полегшенням й обережно провів пальцями по блідих щоках. Справді було важко підібрати слова, щоб описати власні відчуття тоді. Він знав лише, що йому сумно й шкода її. Та все ж це не просто співчуття.
Найбільше на світі він жадав дізнатися більше про цю дівчину на ім’я Роксана Агріче. А ще бачити її поруч якнайдовше. Йому спало на думку, що якби Роксана раптом померла, найсильніше, що він відчув би, — не скорбота, а жаль. Та не простий жаль, а такий, який супроводжується гострим гнівом, спрямованим у нікуди на безіменну ціль.
Його тішило, як сильно вона намагалася ковтнути їжу, що він їй подавав. Але коли ловив її погляд, спрямований кудись у далечінь, порожній, наче пустеля, то сам занепадав духом. Кассіс вірив: Роксана й гадки не мала про те, як не раз бачив дівочі сльози уві сні. Для нього це ніби кинути камінь у спокійне озеро, а озером було його серце, і бачити, як кола, що розходилися від нього, ставали дедалі більшими, доки не поглинули всі ті, що відчував три роки тому.
Хоч він і мав силу зцілення, подовжити життя Роксані було нелегко. Та Кассіс збирався зробити для цього все можливе. І навіть якщо їй було байдуже — він не дозволить їй померти ось так.
