Нове знайомство
Сяйливе сонячне світло відбивалося від замерзлої поверхні озера, роблячи прозоре кругле плесо немов посипаним пилком фей.
Для Орки це був уже п’ятнадцятий день, як він охороняв околиці біля озера. На його легко заплетеному блакитному волоссі лежала срібляста шапка з лисиці, а на плечах — пальто, кроєне із золотистого пуху демонічного монстра-сілопа. З оздобленими коштовностями на одязі Орка мав справді казкову фігуру. Це справді не той образ, який кожен міг би собі дозволити. Важко було заперечити: неймовірна врода доволі допомогала йому.
Мішечок намистинок тихенько бринів від вітру. Срібно-сірі очі, кольору місячного сяйва, що відбивалося на зимовому озері, дивилися вдалечінь. Сніжинки сідали на довгі вії, але він ані зрушив на мить, ані поворухнув повікою.
Очільник Фіпелліонів, так званий Білий приборкувач демонів, стояв посеред демонічної місцини, що межує з високими рівнинами Фредеріки та Смарагдовим озером.
Нарешті на горизонті з’явився ксилот після неймовірно тривалої паузи. Ця істота вкрита плямистим чорним хутром, яке на засніженому тлі здавалося ще темнішим. Його очі кровавого кольору блищали, а роги нерівно здіймалися з чола. Кігті були гострі, і лапи мали ідеальну мускулатуру, що насували думку про…
– Краса, – прошепотів Орка, заглибившись у роздуми.
Він заклав заклинання приховування та міг споглядати демонів невидимим. Біля озера, переважно в найглибших заметах, зібралися зграєю демони, майже сотня. Побачити стільки одразу — справді рідкість.
Його план полягав не просто в упійманні звичайного ксилота, а в приборканні й підкоренні могутнього короля. П’ятнадцять холодних днів спостереження дозволили йому оцінити їхню велич перед дією, лише солідне шанобливе очікування перед кульмінацією. Таке рідкісне видовище заслуговувало паузи.
Вжух!
– Га?
Тиша розсіялася. Повітря навколо набуло рубінового відтінку, наче затемнення. Орка приголомшено стежив, як з’явився рій метеликів і накинувся на демонів.
Жахливий звук ламання кісток і хрусткого поглинання змінив безмірну тишу.
– Що бля?.. – Орка застиг, не встигаючи осмислити, що відбувається.
Мах, мах.
За лічені хвилини метелики знову здійнялися в небо, утворюючи в повітрі ще одну величезну тінь, схожу на широку стрічку. Усе, що залишилося після них, — бездоганно тиха, біла й засніжена рівнина.
На мить Орці здалося, що він усе це вигадав. Жодного сліду. Жодної краплі крові. Нічого, що могло б підтвердити, ніби та зграя метеликів пролетіла тут і вчинила жахливу бійню.
– Це якийсь жарт?
Він не втримався й розсміявся з розпачу, коли охопило відчуття, ніби тільки-но прокинувся після кошмару, відчуття, яке негайно ж розвіялося. Той ховався й терпляче чекав п’ятнадцять днів у майже арктичних умовах, не наважуючись запалити навіть найменше полум’я, щоби зігрітися. Було надто жорстоко повірити в те, що він щойно нарешті помітив групу ксилотів, як раптом з’явилася зграя дивних метеликів і поглинула їх.
Сказати, що він був пригнічений, — нічого не сказати. Проте згодом у самісінькій гущі жалю його раптом осяяло: надворі ж середина зими.
“Звідки тут метелики? І як вони, у біса, можуть поїдати демонів?”
У ту мить у свідомості Орки промайнула певна згадка й він різко схопився на ноги. Сніг, що встиг зібратися на його плечах, осипався додолу.
– Метелики-вбивці?! – вирвалося з його вуст.
Він ледь міг розгледіти бліді відтінки червоного, які зникали в блакитній далині.
“Невже десь поблизу знаходиться їхнє гніздо? Нещодавно був інцидент…”
Єдина думка, яка крутилася в голові, була такою: якщо поруч справді існує місце, де мешкають метелики-вбивці, — тоді щойно втрачена отара ксилотів здавалася мізерною дрібницею.
Орка продовжував стежити за метеликами, які розчинялися в небі, прямуючи в бік території Блакитних. І саме тоді він зрозумів, куди має вирушити далі.
– Те, що ми всі бачили минулої ночі… Це ж освідчення? – Олін прямувала в намет, як почула голоси людей біля входу.
– Хто його знає? Це не дуже було схоже на жодне з освідчень, які я чув. Воно було якесь… дивне.
– Дивне як? Він же майже зізнався.
– Згоден. ”Віддай мені решту свого часу в цьому світі”. Якщо це не пропозиція руки й серця, то що тоді?
– Маєш рацію…
Зазвичай чоловіки помітили б, як хтось наближається до їхнього намету, але цього разу вони були надто захоплені припущеннями щодо подій минулої ночі. Тому вони зовсім не звернули уваги на присутність Олін поруч.
– Мені з самого початку здалося це трохи дивним.
– Мені теж. Він назвав її заручницею, ніби справді міг бути настільки жорстоким.
– А ви хіба не чули? Кажуть, вона його благодійниця. Якщо чесно, я був вражений тим, наскільки вона красива, особливо зважаючи на те, що це жінка, яку привів наш юний пан.
– Правда. Побачити її на ногах у русі — це зовсім відрізняється від того, коли вона спала. Вона здавалася майже нереальною… Навіть не знаю, як описати це відчуття.
– Думаю, я розумію, про що ти. Певно, усі відчувають те саме.
Потім інший додав напівпошепки:
– Але ж та казала, що їй залишилося жити не так вже й багато, чи не так?..
Настала раптова тиша, настільки пригнічена, що Олін відчула її навіть зовні. Здавалося, кожен із лицарів уявляв свою версію трагічної історії кохання, у якій головну роль грав їхній юний пан.
Олін вирішила, що краще не заходити, бо щойно переступить поріг, її засиплють питаннями про ту саму жінку. Та перш ніж вона встигла відійти, відчула, як хтось наближається ззаду.
Занепокоєна, що це може бути Кассіс, вона швидко обернулася й натомість зустрілася поглядом з Ісідором. Той, не промовивши ні слова, пройшов повз неї й зайшов до намету.
– Що ви як зграйка щуриків?! Я вас ще ззовні чув.
– Сере Вінстоне!
– Припиніть ганьбитися, – сказав Ісідор. – Вільний час — не час для пліток
– Т-так, сере. Вибачте, сере.
Почувши їхнє сором’язливе вибачення, Олін хутко відійшла. Одна лише думка про те, наскільки принизливо їм було отримати догану, підтвердила, що вона правильно вчинила, не увійшовши.
Зітхнувши з полегшенням, та пішла далі, уникаючи гніву Ісі́дора. Хоча вона й не засуджувала зацікавленість своїх товаришів до тієї дівчини, адже й сама була свідком подій, які лише підігріли загальний інтерес.
Спочатку всі спантеличено дивилися, гадаючи, що Кассіс повернувся з тілом. Лицарі та Ісідор чекали на нього якраз за межами володінь Агріче, внутрішньо вагаючись чи повертатися назад шукати свого юного пана, чи ще трохи почекати. І саме тоді, коли здавалося, що терези ось-ось схиляться до повернення, Кассіс з’явився в хуртовині снігу. Але не сам.
Тіло в обіймах було повністю накрите його плащем, що унеможливлювало впізнання. Утім золотаве волосся, яке виднілося з-під каптура, лишило враження на кожного із них. Ігноруючи ошелешену тишу, Кассіс продовжив крокувати до них.
– Вирушаймо, – оце й усе сказане ним, перш ніж вони залишили територію Агріче.
Наступна подія сталася вже тоді, коли вони зупинилися, щоб перевірити припаси й трохи підлатати карети.
Дверцята карети, які жодного разу не відчинялися з моменту їхнього від’їзду, раптом розчахнулися — і з них вийшла жінка, яку привіз із собою Кассіс. Вочевидь вона прийшла до тями, поки він був відсутній.
Її фігура була помітно тендітною, а довге волосся обрамлювало обличчя, яке нарешті показало всім, наскільки вона молода. Та перш ніж хтось встиг покликати Кассіса, щоб сповістити про її вихід, та впала на землю невдовзі після першого кроку.
Це було приголомшливо — побачити, як така крихка постать раптово опиняється на снігу непритомна. Ті, хто були найближче, кинулися до неї без роздумів.
– Панно, усе гаразд? Ви не поранилися, чи?..
І тоді сталося щось дивне.
Перший, хто доторкнувся до Рокcани, почав корчитися від судом.
