Кассіс не відповів одразу, а просто якийсь час дивився на мене. Я не могла збагнути, що означає вираз його обличчя, але якби мала здогадатися — це було б щось на кшталт: ”Тобі тільки зараз стало цікаво?” або “Навіщо про це питати тепер?”
Після тривалої паузи він нарешті озвався:
– Що ж… Коротко кажучи… З ним розібралися так, як ти й бажала.
Я несподівано засміялася — без звуку.
– Отже, він мертвий.
Жахливий образ замку Агріче, що спалахує у вогні, ніби навис над багаттям.
Перш ніж встигла це усвідомити, усі ті дрібні деталі того дня нахлинули на мене з новою силою. Після того, як Деон залишив мене в кабінеті нашого батька, він, певно, пішов до підземелля, аби завершити почате нами.
Проте мені кортіло дізнатися, хто саме вбив Ланте і як саме. Та наступної ж миті спіймала себе на думці: “Хіба це має значення — хто і як?” У мені вирували суперечливі почуття.
– Ісідор сказав, що бачив, як твоя мати безперешкодно залишила маєток, – Кассіс уважно стежив за мною, і, очевидно, вирішив, що мені потрібно було почути саме це. Я повільно опустила погляд, обмірковуючи його слова.
– Зрозуміло.
– Є… Ще щось, що тебе цікавить? – спитав він із надією, утім замість відповіді я просто вдивлялася в його обличчя, поки між нами потріскувало полум’я. Не можу сказати, скільки часу ми так просиділи, але першим знову заговорив Кассіс:
– Усе відбулося так, як ти хотіла.
Потім той знову замовк, ніби чекав моєї реакції.
– Зрозуміло, – відповіла я. Мені й справді не було чого додати.
Трісь, трісь.
Іскри стрибали вгору з пекучих жарин, поки ми й далі сиділи та дивилися на полум’я.
– Зовсім не схоже, що ти щаслива, – пробурмотів Кассіс.
– А ти? – сухо запитала я, адже й сама не відчула жодного сплеску радості від цієї новини. – Ти щасливий тепер, коли помстився? Радієш, що Агріче нарешті впали?
Щойно поставила це запитання, холодний вітерець залоскотав мені потилицю. Після заходу сонця повітря стало значно прохолоднішим. Моє тіло поволі затерпало, але вдавала, що не відчуваю холоду, і навіть не підтягнула ковдру ближче до себе.
Кассіс також був незворушним.
– Важко сказати… – він розплющив очі після, здавалося, довгих роздумів. – Не відчуваю особливої радості чи чогось подібного. Це радше те відчуття, коли завершено справу, яку потрібно було зробити.
Мусила визнати: мої відчуття були схожими.
– Для мене так само.
– Ти хочеш сказати, що відчуваєш те саме? – усмішка того була гіркувата, коли шукав підтвердження. Його золоті очі, у яких відбивалося яскраве полум’я багаття, здавалися ще більш пронизливими, поки він зважував мою відповідь.
– Ти навіть не уявляєш, який у тебе зараз вираз обличчя.
Після цих слів він підвівся з місця, зробив кілька кроків і став наді мною.
Його чобіт випадково зачепив миску з супом, яку я залишила на землі, — та покотилася вбік, але він, схоже, навіть не помітив безладу, який спричинив.
З мого ракурсу його постать здавалася ще вищою й більш загрозливою, ніж раніше. А з вогнем за спиною того силует мав ще більш похмурий вигляд. Коли він нахилився в мій бік, підходячи надто близько, побачила, що вираз обличчя нагадував крижану маску. Приглушене світло, що простежувалося в його очах від полум’я позаду мене, робило його ще холоднішим. Це був погляд, якого ще раніше не бачила.
– Скажи правду. Ти збиралася накласти на себе руки?
Це тихе звинувачення змусило уважніше подивитися на нього. Через тінь його обличчя здавалося темнішим, а очі — такими, що могли б поглинути мене.
Я приховала своє майже панічне хвилювання й спокійно відповіла:
– Про що ти говориш? Чому б мені робити щось подібне?
Але попри мій опір, його очі продовжували пронизувати мене, ніби намагаючись проникнути в саму душу.
– Якби я не взяв тебе з собою, що б ти зробила?
– Пішла б, звісно.
– Куди? – запитав він.
– Куди завгодно… аби тільки не туди, де є хоч якийсь зв’язок із моїм родом.
– Хоч усвідомлюєш, який був вираз твого обличчя, коли того дня я знайшов тебе за межами замку? Ти мала вигляд людини, яка шукає місце для свого останнього спочинку.
Його очі стали ще сумнішими, ніж я коли-небудь бачила.
Спогад, який, здається, сховала десь глибоко всередині, раптом виринув у свідомості.
– Щ-що відбувається?
– Сестро... Скажи, куди ти прямуєш.
– Чому ти просто стоїш і дивишся на мене ось так? Поводишся так, ніби це остання…
– Сестро, ти… також мене покидаєш?
Згадка про те, як Джеремі благав мене, дивлячись своїм жалюгідним поглядом, розривав мене зсередини. Я заплющила очі, намагаючись відігнати привида того останнього дня, а потім вирішила зізнатися Кассісу в тому, чого досі не казала нікому.
– Не знаю, як щодо інших, однак, думаю, ти вже здогадуєшся… Мені залишилося жити не так вже й довго.
Так. Усе було саме так, як Кассіс боявся три роки тому. Я не була впевнена, скільки часу маю, але навряд чи більше року. Надто сильно зруйнувала своє тіло, і як результат…
Чесно кажучи, навіть згадка про те, скільки зусиль я доклала, досі викликає в мені гіркоту й злість. Попри всі намагання уникнути передчасної смерті, яка була призначена Роксані в романі, однаково повільно згасала. Проте з часом ці емоції змінилися на покору. І з усього, що пережила, я зрозуміла: мені вже й не хотілося довго жити.
Я прожила в цьому світі лише 20 років, але, зважаючи на те, як мало жалю чи втрати відчувала, можна сказати, що жила своє друге життя на повній швидкості, не усвідомлюючи цього. Саме тому я почала думати, що цього досить. І хоч би де вирішила померти, від мене нічого не залишиться, бо мої метелики, без сумніву, поглинуть мене цілком, до останньої краплі крові.
– То от як? Ти просто вирішила чекати своєї останньої години? У тебе немає ні жалю, ні мрій? – очі Кассіса холодно блищали згори, поки він мовчки розглядав мою дещо змирену поставу. І тоді, на мій подив, куточки його губ ледь піднялися в незграбній усмішці. – Ну коли ти так чи інакше збиралася викинути своє життя, то, гадаю, не заперечуватимеш, як я його заберу.
І якщо це мене не збило з пантелику достатньо, то наступні його слова остаточно вивели мене з рівноваги.
– Віддай мені решту свого часу в цьому світі.
Оскільки в його голосі не було ані крихти сумніву чи вагання, мені знадобилося більше часу, ніж слід було, щоби повністю усвідомити, що саме він мав на увазі.
– Якщо тобі байдуже, куди ти йдеш і чим усе скінчиться — залишайся біля мене поки не помреш.
Моя голова йшла обертом. І перш ніж я встигла хоч слово заперечити, він продовжив:
– Можливо, тобі байдуже, коли помирати, але це не про мене, – сказав він.
– Кассісе…
– Якщо вважаєш, що залишок твого життя марний, і тобі байдуже, як мине кожна година відтепер і до самої смерті… – раптом я відчула тепло навколо зап’ястя, коли Кассіс нахилився до мене й прошепотів м’яко: – …тоді я з радістю заберу його собі й візьму за нього відповідальність.
Коли він закінчив, його очі засяяли, як пригаслі вуглинки в багатті позаду нього. Потім він дещо нахилився, аби піднести мою руку до своїх вуст. Зап’ястя ніби запульсувало від дотику, ніби в тому місці залишилося клеймо розпеченого металу. У ту ніч, коли зорі блищали в небесах над нами, почалася решта мого життя.
