– Ця їжа не є чимось вишуканим, оскільки була приготована у відкритому просторі, панно, – сказала лицарка. – Утім вона, можливо, буде сприйматися цілком прийнятною на смак.
– Дякую, – зараз це стало більш очевидним, але ще відколи вперше побачила її в дверях, я відчула, що вона ставилася до мене з певною повагою, а не як до в’язня чи заручниці. На мить подумала, чи ті бува не вважають мене не Агріче, та це здавалося вкрай малоймовірним. – Як тебе звати?
– Можете кликати мене Олін.
Звучало так, ніби вона назвала своє прізвище. Проте це було цілком збагненно, адже ми досі залишалися чужими одна одній. Я простягнула руку, щоби взяти тарілку з їжею, яку мені принесли, але коли наші пальці випадково ледь торкнулися, я помітила, як та злегка здригнулася.
Мимоволі згадала, що справа була не лише в її надмірно формальній поведінці, вона насправді поводилася зі мною трохи дивно весь час. Це було радше не відраза, а настороженість, певна обережність у фізичній близькості до мене.
– Дякую, я справді ціную це, – щойно я здогадалася, у чому може бути причина, просто подякувала їй і вдала, що не помітила нічого незвичного, забираючи руку. Олін ще мить дивилася на мене, а потім мовчки зачинила дверцята карети.
Коли мене нарешті знову залишили на самоті, я тихо зітхнула. Справді розуміла її обережність. Після трьох днів непритомності отрута, що циркулювала в моєму тілі, напевно, поширилася навколо. Я збагнула: для звичайної людини було майже неможливо підійти до мене. Цілком імовірно, що, перебуваючи в непритомному стані, я навіть когось могла заразити. Була переконана — саме тому Олін так старанно уникала прямого контакту зі шкірою.
Згадуючи все це, припустила, що саме з цієї причини Кассіс і залишався біля мене протягом усього часу. Бо той не мав жодних проблем з отрутами. Можливо, саме він доглядав за мною ці три дні після того, як викрав мене з Агріче?
Не могла не насупитися, думаючи про те, наскільки охайний та доглянутий вигляд я маю, зважаючи на обставини. Сумніваюся, що він справді мив мене сам... Ні. Якщо вже й так, то, певно, він скористався своїми здібностями. Чесно кажучи, не уявляю, щоб йому довелося б ризикнути встрягнути в щось хоч трохи неоднозначне.
Так, схоже, усе було саме так. Позаяк саме завдяки цим здібностям він підтримував ідеальну гігієну навіть тоді, коли був ув’язнений у похмурому підземеллі Агріче. Якби мене це справді турбувало, я, можливо, спробувала б з’ясувати правду, коли він повернеться, але відповідь могла виявитися небажаною, тож краще забути про це.
Взяла ложку й скуштувала трохи їжі, яку залишила мені Олін. Як вона й казала, страва й справді була смачною, як на похідну, але вже після кількох ложок я мусила поставити тарілку. Справа не в перебірливості чи грубуватості їжі, у мене просто не було апетиту.
Насправді мені стало трохи ніяково, коли покликала Олін забрати тарілку. Побачивши, що я майже не торкнулася їжі, вона запропонувала принести щось інше, але я відмовилася, пояснивши, що мій організм ще не готовий приймати тверду їжу після триденної перерви.
Глянула на краєвид крізь частково прочинені дверцята, як та мовчки пішла. Кассіса досі не було видно, утім помітила, що люди по черзі їдять, а інші зайняті облаштуванням табору. Коли дверцята моєї карети відчинилися, я помітила, як кілька осіб нишком зиркали на мене, але жоден навіть не спробував заговорити. Вирішила зачинити дверцята й відкрити завісу. Дивлячись у вікно, нарешті побачила знайому постать у далечині, за межами місця, де розташовувалися інші.
Це був Кассіс, поруч із ним ішов Ісідор. Щойно побачила, як він наближається до табору, я рвучко розчинила дверцята карети й гукнула:
– Кассісе!
Він одразу повернувся в мій бік, і в таборі знову запала тиша — така сама, як і раніше того дня. Кассіс пройшов повз мовчазний натовп і підійшов прямо до мене.
– Що сталося з вечерею? – спитав він.
– Я трохи поїла.
Погляд Кассіса звернувся до Олін, яка, здається, стояла біля моєї карети за наказом. Щойно їхні погляди зустрілися, вона ледь помітно похитала головою. Не коментуючи нічого, Кассіс знову подивився на мене.
– Тобі щось потрібно? Коли мене немає поруч, просто скажи Олін, що необхідно, і вона все принесе.
Оскільки мені нічого не було потрібно, я лише похитала головою.
– Просто почуваюся дещо скуто в цій кареті. Не завадило б трішки свіжого повітря.
Він на мить замовк, а тоді відповів:
– Але зараз ще холодніше, ніж раніше.
У ту ж мить я накинула його плащ на плечі, а зверху — соболину ковдру. Це був мій безмовний спосіб сказати: ”Я готова протистояти стихії”.
– Ем... Панно, не думаю, що вам варто виходити в такому стані... – Олін звучала невпевнено, але її щира турбота була очевидною.
Проте, оглянувши мене з голови до п’ят, Кассіс відійшов убік від дверей і простягнув мені руку. Я вийшла з карети, тримаючись за нього. Помітила, як усі зненацька відвели погляди, коли він повернувся до натовпу. Їхнє зацікавлення було очевидним, але я вдавала, що нічого не помічаю.
Кілька багать вже горіло по всьому табору. Кассіс підвів мене до найбільшого з них, і ті, хто сидів довкола, швидко розступилися. Коли вони пішли, ми з Кассісом залишилися наодинці перед розпаленим вогнищем.
Як тільки ми сіли, усі інші, здавалося, обережно намагалися не дивитися в наш бік. Їхня стримана та дисциплінована поведінка свідчила про те, що це й справді були добре навчені лицарі, на відміну від солдатів Агріче, які більше нагадували зграю розбещених найманців. І знову я здивувалася, наскільки сильно можуть відрізнятися люди залежно від клану, до якого належать.
– Спробуй ось це, – Кассіс подав мені миску з густою гарячою рідиною.
Помітила, як перед тим він щось прошепотів одному з воїнів, тож вочевидь це стосувалося мене.
– Я не голодна.
– Навіть якщо не хочеш їсти, варто бодай трохи скуштувати. Ти ж не їла три доби.
На відміну від Олін, Кассіс не мав наміру так просто здаватися. Він змусив мене взяти миску в одну руку, а в іншу втиснув ложку.
– Сподіваюся, не думаєш, що ти — рослина, якій вистачить лише води?
Я насуплено подивилася в миску, помітивши, як мої руки якимось чином стали заручницями його рішучості нагодувати мене. Це досить незвичний для мене досвід. Принаймні в цьому житті рідко коли хтось так щиро й наполегливо турбувався про мене. Щоб приховати незручність, я зайнялася повільним перемішуванням супу. Побоюючись, що він скаже про моє зволікання, раптом видала щось зовсім не пов’язане:
– Здається, після сну температура дійсно спала, як ти й казав.
– Справді? Це добре.
– Думаю, хтось мене будив, але не пам’ятаю, щоби брала якісь ліки від гарячки.
– Так, – сказав Кассіс. – Я дав тобі ліки, бо температура підвищувалася.
Він говорив про догляд за мною так буденно. Утім споглядаючи, наскільки спокійно той ставиться до цього, я теж була готова сприйняти це як дрібничку. Аж раптом почула щось дивне.
– Еге-гм... – декілька людей, які сиділи біля іншого вогнища, раптом почали прочищати горло, ніби намагалися стримати кашель, проте марно.
Оскільки почула це майже одразу після закінчення нашої розмови, я глянула на Кассіса в очікуванні відповіді. Його вираз обличчя, однак, залишався незворушним.
– Їж. Тільки-но охолоне — буде несмачним, – він відвів погляд, і всі раптом знову вдавали власну зайнятість їжею. Будь-хто зрозумів би, що вони роблять вигляд, ніби нічого не чули й не бачили.
Хоч і відчула, що щось тут не так, не хотілося про це думати саме зараз. Коли всі закінчили їсти, групи почали потроху розходитися від своїх багать. Зрештою, поблизу майже нікого не залишилося.
Невдовзі лишень цвіркуни та тріск полін у багатті супроводжували нас. Сонце вже заходило, фарбуючи небо в сині, фіолетові, помаранчеві та жовті відтінки, перш ніж зникнути за далеким горизонтом.
– Фредерікські рівнини... Це ж місце, де мешкають демонічні істоти, так? – спитала я, хоча й так була майже впевнена у відповіді.
– Їхнє місце перебування — довкола Смарагдового озера, що на самому краю високих рівнин, – відповів Кассіс. – Тут нам нічого не загрожує. Завтра близько полудня ми будемо неподалік, але планую оминути найбільш заражену зону, тому можеш не перейматися.
Його план здався мені цілком розсудливим, тож більше не стала зачіпати цю тему.
Кассіс і далі дивився на мене з піднятими бровами, ніби питаючи: “Ще щось хочеш дізнатися?”
Після кількох секунд роздумів, дивлячись у полум’я, я наважилася поставити ще одне запитання, яке давно хвилювало:
– Що сталося з Ланте?
