Кассіс також не зводив із мене очей. Відпустивши сокола, той почав іти в мій бік.
– Хіба я не казав тобі прилягти й відпочити? – попри крижане повітря надворі, у його голосі не було й краплі холоду.
В очах помітний натяк на тривогу, а потім у них пронісся проблиск, ніби він збирався щось сказати, проте я його перебила:
– Скажи, будь ласка, куди ми прямуємо й де ми зараз.
Те, як відповів без вагань, свідчило, що він не намагається бути загадковим чи приховати щось.
– Ми зараз у регіоні, який називається Фредеріка, але ще пів дня їзди й повністю залишимо за собою високогірні рівнини.
Я досить добре знала цей регіон, тож припустила: ми, найімовірніше, прямуємо до фортеці Педеліанів. Підозрювала це ще коли отямилася, однак побачити на власні очі було однаково тривожно. Звернулася до Кассіса, спокійно дивлячись на нього:
– То… я заручниця? Трофей? Щось подібне?
Полум’я охопило маєток Агріче. Територію спустошили незворотні руйнування. Навіть крізь туман пам’яті ті образи вирізнялися гостротою, мов тернина. Людиною, яка відвідала маєток посеред тієї катастрофи, був Кассіс, а тією, хто допустив ту катастрофу, — я.
Марно намагалася стерти ці два факти зі свідомості. Хоча, чесно кажучи, не особливо шкодувала про перебіг подій. Знала, що Кассіс може з’явитися на зібранні, тож імовірність майбутнього нападу Педеліанів на Агріче була цілком реальною.
Насправді саме це припущення й підштовхнуло мене до дій проти Ланте, адже впевнилася: роль військ Педеліанів буде вирішальною для повного знищення території Агріче. Спостерігаючи за всіма лицарями в обладунках біля Кассіса, я розуміла, що все відбулося саме так, як і було задумано.
Єдина відмінність — моя присутність тут. Якщо ще не очевидно, у день, коли збиралася занапастити Агріче, я також мала намір зникнути назавжди.
– Вимагаю знати, з якою метою ти привів мене сюди.
Кассіс подивився на мене, нічого не відповівши. Спершу очі не виказували жодних емоцій, але згодом у них промайнула… якась іскра. Вона зникла так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти її значення. А тоді зненацька його рука потягнулася до мене. Теплий дотик пальців ніжно ковзнув від брови вниз щокою й кутики моїх очей мимоволі затремтіли. Досі не знаю чому, однак відчула, як моє обличчя ніби скам’яніло від цього лагідного жесту.
– У тебе знову підвищилася температура, – спокійно сказав він, поки всі інші витріщалися на нас. Але Кассіс, здавалося, зовсім не помічав їхніх поглядів. Прибравши руку з мого лиця, закинув голову назад і віддав наказ:
– Тут і розіб’ємо табір на ніч, Ісідоре.
– Буде виконано, – Ісідор увесь цей час стояв позаду свого пана.
Тоді Кассіс знову звернувся до мене:
– Можливо, через таку гарячку навіть не відчуваєш холоду. Розумієш, що твій одяг зовсім не відповідає погоді?
Якби в його голосі був осуд чи докір, я б одразу знала, як відповісти.
– Ти зовсім не змінилася, – додав. – Як і раніше, байдуже ставишся до власного здоров’я.
Але я чула тільки щире занепокоєння. Тому просто стояла мовчки, неспроможна на жодну відповідь. І ще до того, як отямилася, він уже був поруч. Точніше його плащ.
Той так щільно закутав мене в нього, що крізь складки не прослизнула б і порошинка. Щойно плащ надійно закріпився, Кассіс підняв мене із землі так легко, ніби це найприродніше діло у світі, хоча всі навколо, та і я сама, завмерли. Він тримав мене з тією ж легкістю, з якою міг би нести невеличкий тюк сіна, прямуючи просто до карети, звідки щойно вийшла.
Я була в такому шоці, що, чесно кажучи, не мала слів. Коли ми знову опинилися всередині, він вклав мене на сидіння, взяв оздоблену соболем ковдру, яка раніше мене вкривала, і загорнув знову.
М’якість і тепло змусили голову піти обертом, і коли я нарешті змогла щось сказати, голос лунав досить слабко:
– А ти впевнений, що не треба ще й зв’язати мене?
Кассіс знову глянув у мій бік та відповів:
– То тобі таке до вподоби? Мушу розчарувати, однак ні. Хоча якщо ти наполягатимеш… Можливо, розгляну це в майбутньому.
Болісно очевидно, що він навмисно перекрутив сенс моїх слів, аби пожартувати, тож я більш прямо перепитала:
– А якщо втечу?
– Тоді мені доведеться повернути тебе назад.
На мить я розгубилася, не розуміючи, з якою метою він тримає мене тут. Урешті, більшість очікувала б, що викрадач скаже “спіймаю знову”, а не “поверну”.
Перед тим, як продовжити, той поклав руку мені на очі:
– Припини накручувати себе дурницями, які лишень підвищать температуру.
У той момент подумала: він, певно, каже правду, бо його дотик здавався прохолодним на моєму чолі.
За мить тихо прошепотів:
– Не турбуйся ні про що. Більше нема причин для хвилювань.
Не могла не помітити, як ритм його голосу втихомирює бурю, яка вирувала в мені. Відчуття, ніби можу ненадовго відкласти всі свої тривоги, повільно оповило мене і я почала розслаблятися. Думки про матір і Джеремі, цікавість, що сталося з Ланте та рештою моїх родичів, а також загальна цікавість до долі Агріче — усе це стихло від звуку голосу Кассіса.
Між людиною, що сиділа поруч зі мною, та численними лицарями блакитних за межами моєї карети не залишалося жодного сумніву: мене оточили вороги. І все ж, відверто кажучи, серед них я почувалася спокійніше, ніж будь-коли у власному домі. Коли свідомість почала згасати, подумала, наскільки це дивно.
Тук-тук.
– Панно, ви вже прокинулися?
Я вже давно не спала. Насправді була здивована сама собою й не в доброму сенсі, адже змогла так міцно заснути в подібній ситуації. Цього разу до мене звертався незнайомий голос. Хоч той низький і спокійний, але досить лагідний.
Оскільки я не спала, то відчинила двері карети. І щойно це зробила, то побачила пару темно-синіх очей під оливковим волоссям.
– Пардон за вторгнення.
Вагаючись із відповіддю, помітила, як обличчя гості трохи розслабилося. Насправді зовсім трохи, проте у виразі лиця наче з’явилося полегшення, що я не сплю. Через коротке волосся й серйозний голос спершу було важко зрозуміти, але сумніви розвіялися: переді мною стояла жінка.
У складі війська Кассіса не так вже й дивно бачити жінку-лицаря. В Агріче звично було долучати здібних жінок до бойових лав. Зовсім інше змусило мене вагатися.
– Якщо ви голодні, можу щось приготувати.
– А де Кассіс? – запитала я.
– Він і барон Вінстон відійшли на деякий час. Я… Мені доручили перевірити, чи ви прокинулися, і принести все необхідне.
Не впізнавши ім’я “барон Вінстон”, подумала, що, можливо, це Ісідор. Та ця думка була швидкоплинною й не мала особливого значення. Набагато важливішим видавалося те, ким я є для всіх них. Особливо якщо підлегла Кассіса мусила звертатися до мене особисто. Відчувалася її невпевненість, як саме до мене звертатися, і, чесно, я також не знала, у якому тоні говорити з кимось нижчим за статусом.
– Якщо бажаєте, можу принести їжу прямо до карети. Усе вже майже готове, тому чекати довго не доведеться.
– Була б вдячна, – вирішила не панькатися й відповіла просто, бо раніше ніколи не говорила офіційно з тими, хто був нижчий за титулом.
Відверто кажучи, мені здалося б ще дивніше, якби я раптом почала говорити з нею формально, коли навіть із її лідером цього не роблю. І ніколи не збиралася цього робити з Кассісом Педеліаном. На щастя, жінці, здається, було байдуже, як до неї звертатися. Вона коротко кивнула й зачинила двері.
Знову я залишилася на самоті в темній тиші. Незмінний вираз обличчя й поведінка нагадали мені Емілі. Востаннє бачилися тоді, коли дала наказ знайти матір і подбати про її безпеку.
Щойно почала про них думати, як двері карети знову відчинилися. Так вона й казала: їжа, вочевидь, уже була майже готова, коли та прийшла вперше.
