Це була пора безжальності. Пора невпинного вітру та снігових заметілей заввишки з гори. Ніч, що здавалася такою довгою, наче ніколи не скінчиться, повільно поступалася світанку. Ранок, здавалося, простягався й над руїнами, і над усіма, хто залишав спустошену землю позаду.
Увесь екіпаж здригнувся, наче вперше за всю дорогу натрапив на нерівність. Роксана ледь-ледь розплющила повіки, усе ще обтяжені спогадом про глибокий сон. Зір затуманений, тож вона сприйняла тьмяність у кареті за темряву ночі. Та після кількох повільних кліпань помітила, як крізь щілину в шторах просочувався тоненький промінчик світла.
Черговий поштовх змусив світло розсипатися на дрібні промені. У цю мить усвідомлення того, що вона вже не у своїй кімнаті, навалилося на неї зненацька.
– Бачу, ти вже прокинулася.
Глибокий голос долинув згори, неначе опустився просто на вухо. Роксана зірвалася з місця, затамувавши подих.
Замкнений простір здригнувся ще сильніше через нову нерівність на шляху. Аби втримати рівновагу, інстинктивно простягнула руку, намагаючись зачепитися, але марно. Вона б неодмінно впала на підлогу карети, якби не обійми, які блискавично підхопили її ззаду.
– Обережніше. Ми ж у дорозі, – озвався чоловік.
Роксана одразу впізнала цей низький тембр. Забувши про спроби вибратися з обіймів, повернулася, щоби впевнитися, чий це голос. Погляд зупинився на золотавих очах колишнього бранця.
– Кассісе?..
Ім’я вирвалося з вуст, перш ніж вона встигла як слід роздивитися молодого Педеліана. Спершу впізнала золотистий блиск його очей, проте однаково не могла скласти докупи теперішні події. Дарма змушувала змучений розум працювати, натомість отримала лише головний біль, а не відповідь. Могла припустити: разом із Кассісом прямують до невідомого пункту призначення. Та це лиш занурювало її в ще більший вир плутанини.
Точка невороття
Після того, як я розплющила очі, побачила Кассіса поруч. З огляду на те, чого очікувала, усе здавалося абсолютно незрозумілим.
Для початку, чому я була без тями? Як сталося, що опинилася в кареті з Кассісом? Хтось наче проштрикнув мою пам’ять сотнею дивних дір.
– Раджу ще трохи полежати, – глибоким, майже ніжним голосом мовив Кассіс зверху.
Можливо, справа в тому, як тихо він говорив, а можливо, у тому, що тіні довкола не давали чітко розгледіти його обличчя. Але на мить подумала: переді мною чужинець.
Спершу я мала вирватися з тих незручних обіймів. Відчувши моє бажання віддалитися, Кассіс послабив хватку, щоправда, перед тим ненадовго стиснув мене міцніше.
Звільнившись із його рук, нарешті змогла розслабитися й подумати. І майже одразу зрозуміла, що моя голова лежала на його стегні.
– Що тут відбувається?.. – те більше скидалося на хрип, аніж на голос. Горло пекло, немов не говорила багато днів. Знову спробувала згадати події минулої ночі, та все марно. – Що я тут роблю? І чому я з то–?
У цю мить уривок спогаду спалахнув у моїй пам’яті, як чорнило на білому аркуші.
– Сестро, ти... також мене покидаєш?
Голова знову заболіла. Я торкнулася скроні та заплющила очі. То був спогад, який воліла б не повертати.
Увесь цей час Кассіс мовчки спостерігав за мною. Хоч усередині карети досить темно, очі вже звикли та я бачила краще. Навіть його обличчя стало виразнішим. Це моя перша зустріч з ним після нашої короткої розмови біля бенкетної зали.
Звісно, уже можна здогадатися, що ми знову зустрілися на території агріче, оскільки разом тут, у кареті. Та чому і як — лишалося для мене загадкою. Я вдивлялася в нього, сподіваючись уловити хоча б якусь підказку, проте той здавався згорнутою книгою.
Однак у голосі виразно відчувалося занепокоєння.
– Не хвилюйся зараз про минуле. Сконцентруйся на відновленні.
А тоді він сказав те, у що я ледь повірила:
– Минуло три дні, відколи ти знепритомніла. Тобі знадобиться час, аби повністю отямитися.
Три дні без тями?! Я знала, що надто себе виснажила. Перед тим фатальним днем було безліч дрібниць, які треба було владнати. Навіть утеча з маєтку потребувала чимало зусиль.
Я відхилила штору збоку, щоби визирнути на вулицю. Карета зупинилася та чомусь Кассіс залишив мене всередині. Мимоволі примружилася, коли сонячне світло вдарило мені в очі.
Несподівано за вікном промайнула сіро-біла тінь. То був сокіл, який опустився на руку господаря. Кассіс стояв рівно, а небо за спиною розтягувалося аж до обрію, наче підкреслюючи його постать. Дивно, проте я ніби дивилася на зовсім незнайому мені людину.
Вочевидь ті три роки довші, ніж думалося. Достатньо довгими, аби юнак став дорослим, а знайоме — чужим. Він був принаймні на голову вищий, ніж я пам’ятала, плечі ширші, а силу в руках видно неозброєним оком. Відчула її, коли той тримав мене ззаду в кареті, але в світлі дня воно вражало ще більше. Його обличчя спокійне й холодне, як ранковий іній, і саме це посилювало незнайомість.
У моїй пам’яті він залишився вродливим юнаком, а не статним і привабливим молодим чоловіком. Та врешті, усі слова втрачали сенс у нинішній ситуації. Так, той продовжував вражати виглядом, утім вже зовсім інакше. Помітила ще на зібранні: він став дуже схожим на свого батька Русселя. Його поведінка лише підтверджувала це. Навіть стоячи на вітрі з соколом на руці, нагадував самотню скелю посеред широкого степу.
Мене захопила хвиля емоцій, коли побачила, на кого перетворився немертвий Кассіс. Я поринула у власні думки, аж поки до нього хтось не підійшов. Це був той самий шатен із пов’язкою на одному оці, якого бачила три роки тому біля північного кордону клану Агріче. Він став знайомим мені ще тоді, коли метелики вели його з командою через Темний Ліс. Тож упізнати його не важко. Хоч і намагалася згадати ім’я, ніц не пригадувалося.
Кассіс розв’язав нитку на лапці сокола, і шматочок тканини, що був до неї прив’язаний, звільнився. Він розгорнув його, прочитав і щось сказав чоловікові. Я зрозуміла: сокіл насправді поштовий птах. Забрала руку від фіранки, дозволивши їй знову впасти й зсунутися.
Відчинила двері карети й мене одразу ж обдало крижаним вітром, який, здавалося, тільки й чекав нагоди мене атакувати. Після тепла всередині я зовсім забула, що зараз найхолодніша пора року. Та це не завадило вийти надвір.
Людей довкола більше, аніж очікувала. Дехто лагодив зброю, дехто дбав про коней, а хтось оглядав карети. Також були ті, хто патрулював невидиму територію.
На моє здивування, прислуга відсутня. Досить швидко стало зрозуміло, що всі навколо — загартовані лицарі. Та щойно ступила надвір, усі групи людей, зайняті своїм, завмерли й втупилися в мене.
Тиша, яка запала на рівнині, ще більше підкреслила нерухомість моменту. Здавалося, час зупинився, щойно вийшла з карети на світло. Ця увага була трохи не зручна, проте я не дозволила собі на ній зациклюватися.
Замість того проігнорувала їхні погляди й попрямувала просто до своєї мети.
