Вогонь поглинав увесь замок. Навіть крижані, укриті снігом стіни пожирало велике, розлоге полум’я. Звук брязкоту металів порушував нічну тишу.
А тим часом болісні крики тих, хто боровся один проти одного, спадали з неба, мов метеоритний дощ.
Вжух!
Роксана мовчки спостерігала, як дім, з якого жодного разу не виходила самостійно відколи народилася в цьому світі, згорав дощенту. Її зір трохи потьмарився через знеболювальні та заспокійливі засоби, що прийняла, однак слух, навпаки, загострився. Завдяки цій гостроті вона змогла почути момент, коли битва почала вщухати, адже прибулі подали сигнал до відступу.
Мах, мах.
Один за одним поверталися метелики, яких та послала.
– Дякую за вашу працю.
Вона й справді була задоволена тим, як добре вони виконали своє завдання: за допомогою їхніх галюциногенних сил збити з пантелику та відвести членів Агріче в інший бік, як наказувала Роксана. Завдавати шкоди стороннім людям ніколи не входило до її планів щодо повалення батька. Єдина мета — занапастити їхній рід. Саме тому ще до вторгнення позбулася більшості озброєної охорони і наказала доглядальникам та слугам зібратися в прибудові.
Вона особливо подбала про те, щоб заздалегідь прибрати всіх підлабузників Ланте, вірних йому до останку, зусилля, яких це коштувало, призвели до того, що та відкашляла найтемнішу кров за весь час. Блювала нею ще з того моменту, відколи покликала до дії першого метелика того дня. Однак,попри все, досі не могла дозволити собі відпочити. Чомусь Роксана вважала: її обов’язок — стежити за розпадом Агріче до самого кінця.
Спостерігаючи за руйнуванням, які ставали дедалі більшими, та міркувала, чи Ланте вже мертвий. Бо Педеліани навряд чи дали б сигнал до відступу, не досягнувши своєї мети. Раптом спало на думку, що вона й не подумала про те, куди піде решта членів родини, поки сяйво охопленого вогнем замку освітлювало нічне небо.
“Це кінець? Невже це справді кінець?”
Зітхнувши та витерши багряну рідину з куточка вуст, знову рушила вперед. З кожним кроком трава під ногами чорніла й в’янула. Вона стала настільки слабкою, що тіло більше не могло витримати навіть найменших зусиль, необхідних для стримування отрути в крові.
Токсична атмосфера, яка буквально оточувала її, становила загрозу всьому живому, що траплялося на шляху. Не лише власна отрута несла смерть, а й вбивчі метелики стали ще небезпечнішими. Останнім часом важче тримати їх під контролем, і вони виходили з-під влади щоразу, як тільки відчували можливість.
Яскравий приклад такого зриву стався під час спільної місії з Деоном минулого року, коли метелики втратили контроль і зжерли майже всіх поблизу. Насправді їй було б зовсім не тяжко вбити Ланте, просто пустивши на нього своїх метеликів, мов на худобу. Але його смерть мала бути офіційною стратою за всі скоєні ним лиха. Тож цю роль повинен виконати праведний суддя Педеліанів.
– Ксано!
Почувши, як її кличе Джеремі, Роксана обернулася на голос. Побачивши багряних метеликів, він кинувся за ними щойно темний туман розвіявся навколо маєтку. Завдяки галюциногенним помічникам кількість жертв була значно меншою, ніж очікувалося. Особливо порівняно з руйнацією, якої зазнала решта маєтку.
Навіть попри це Джеремі не міг не хвилюватися за сестру. Хоча Роксана не бажала показувати перед ним свою слабкість, Джеремі й без того добре знав, у якому вона стані. Зрештою, той тримався поруч із нею майже все своє життя. Він навчився відчувати її стан, тому ще на початку перевороту помітив, наскільки та ослабла. Але сам вигляд дівочої постаті трохи його заспокоїв. Хоча на одязі кров, вона стояла рівно, не спираючись ні на що.
– От ти де, сестро. Не поранилася?
Роксана зупинилася, аби глянути на нього, хоч і мала намір іти в протилежному напрямку.
– Що ти тут робиш сама? І чому прямуєш туди? Там же нічого... – побачивши вираз обличчя сестри зблизька, Джеремі замовк. – Щ-що відбувається?
З першого погляду здавалося, що це все та ж Роксана, яку він знав, утім із кожною миттю все більше помічав у її очах щось нове, незнайоме. Зціпив щелепи, коли в голові раптом промайнула дивна думка. Його охопило зловісне передчуття, тож той наважився поставити пряме запитання:
– Сестро... Скажи, куди ти прямуєш, – і навіть вимовляючи ці слова, Джеремі розумів, що не зміг передати справжнього занепокоєння. – Чому ти просто стоїш і дивишся на мене ось так? Ти поводишся так, ніби це остання…
Він говорив багато з тривоги та хвилювання. Проте, вимовляючи останню репліку, раптом до нього дійшло.
А Роксана й далі мовчки дивилася на нього. Відповідь написана в неї на обличчі. Без жодного слова вона ніби давала зрозуміти, що істина криється в його недомовленій фразі.
– Але ж, сестро... – нарешті він ніби усвідомив: зведена сестра залишає Агріче, та це завжди й було її кінцевою метою.
“Заждіть... А чи не завжди я знав?”
Він не міг не поставити собі запитання, чи бодай раз не підозрював про її справжнє бажання за ті десять років, які провів поряд. Однак це вже не мало значення, бо той однаково збирався бути на боці Роксани незалежно від того, що вона зробить чи куди піде. Проте в її очах…
Хоч як йому цього не хотілося, він не міг не запитати себе, чи та теж, бува, не збирається залишити і його.
– Сестро, ти… також мене покидаєш?
Попри те, що полум’я нестримно насувалося на них, вони продовжували дивитись одне одному в очі. Джеремі мав такий вигляд, ніби його щойно пронизало наскрізь, тоді як Роксана мовчки спостерігала за ним, аж поки з вуст не вирвався легкий смішок.
– Мені не варто було звертатися до тебе по допомогу, – насправді спершу вона бачила в ньому лише знаряддя, а отже, мала залишатися байдужою до молодшого брата до самого кінця. Скільки б разів не казала йому теплі слова й не дарувала солодких розрад, знала: то лише вигадки, якими треба було його підживлювати, щоби довести справу до фіналу. Та знати це й дотримуватися — різні речі. – Я не мала тримати тебе так близько впродовж цього періоду.
Якби Роксана була чесною із собою, їй довелося б визнати: не весь час, проведений із Джеремі, — щирий. Утім це зовсім не означало, що все між ними фальшиве. Насправді подібно до роси, яка тихо осідає навіть на найсухішу землю протягом ночі, вона почала турбуватися про нього й піклуватися, ще не встигнувши цього усвідомити. Саме тому й вагалася, чи варто залучати його до своїх планів.
– Джеремі... Я не хочу забирати із собою нічого, що належить Агріче, тож... Це прощання.
Вона знала, що краще розлучитися просто тут і зараз, але Джеремі лиш стояв перед нею в ступорі. Здавалося, він поводився неначе зламана лялька, проте Ксана не могла ні підійти до нього, ні втішити.
– Бережи себе, – так вона попрощалася з єдиною людиною, яку вважала родиною, окрім матері та покійного брата.
Джеремі не кинувся за нею, натомість вигукнув:
– Сес-Роксанооо! – її ім’я в його розпачливому голосі ледь не змусило зупинитися, але вона вирівняла спину й рушила далі. – Знаю, ти ніколи в житті щиро не сміялася, тому... А що, якби я зробив Агріче місцем, у якому ти змогла б?
У тоні Джеремі з’явилося щось зовсім нове для Роксани. І, попри всі розумні міркування, вона ще раз озирнулася до брата. Дивлячись на нього крізь пасма волосся, сплутані холодним вітром, бачила його ніби здалека, хоча той стояв поруч.
Полум’я освітлювало все навколо, однак обличчя Джеремі залишалося в темряві, тож Роксана майже не могла розгледіти його вираз. Але, можливо, воно й на краще. Вона подарувала нещасному братикові останню усмішку перед тим, як рушити далі. Це та сама тепла, добра, лагідна усмішка, що завжди його втішала. Проте згодом знову пішла від нього. Та не могла нічого пообіцяти, отже, і не було більше слів.
Вона йшла все далі й далі, залишаючи зруйновану землю Агріче позаду. Із кожним кроком думала, чи не стане ця купа попелу передумовою нового початку для роду.
Як мовиться: «Найхолодніші зими зрештою поступаються найтеплішій весні». Однак їй важко в це вірилося на чорній землі, де навіть весною панували холоди, які добре відчувалися на собі.
Але все, чого хотіла Роксана, — піти й бути вільною, без турбот. Хоч вона й провела в маєтку лише 19 років, здавалося, ніби її скувало надто багато речей. На подив, нарешті ступити за межі трясовини, у якій та була приречена втопитися ще з моменту свого відродження, — видавалося чимось дивним. Відчуття абсолютної свободи чи розчарування відсутні, щось посередині, що пронизувало серце, мов розтоплений сніг біля ніг.
Зір затуманився, коли обличчя обдало хуртовиною. Вітер, немов ударивши її, змусив похитнутись убік.
“Я не можу залишатися тут ось так…” – нарешті та збагнула, наскільки важкий у неї стан, коли свідомість почала стрімко згасати. Але якраз у ту мить, коли вона почала падати, пара сильних рук встигла підхопити тіло.
Зір уже затьмарився, тому не виходило роздивитися, хто це був, однак перед тим, як остаточно заплющити очі... Здалося, побачила промінь золота, який сяяв у її напрямку.
