Розділ 8

---

Була глупа ніч. Темрява оточувала їх з усіх боків.

– То що... нікого немає? 

Тиша кімнати розсіяла пошепки виголошене питання.. Єдиний звук долинав від фіранок, що шелестіли під подувами вітру. Дівчина сиділа на підвіконні, і повний місячний промінь осявав її тендітну постать. 

– Наступним перевіримо західний кордон. 

Її краса була майже надприродною. Такою, яку можна було б уявити лише як витвір божества, що власноруч створює свої шедеври. Навіть у темряві м’які хвилі її довгого до пояса волосся сяяли так яскраво, ніби були виткані з променів зірок нічного неба і вранішнього світанку. 

А один лише погляд на її очі, які мерехтіли, наче гранати, виточені з крові, викликав у спостерігача електричне поколювання через неминуче тяжіння. Її ніжна шкіра також виблискувала, як білий нефрит, відбиваючи місячне світло. Вона поєднувала в собі захопливу й шляхетну красу, що полонила всіх, хто її бачив. 

– Якщо зустрінете тих, хто його шукає, виберіть найсильнішого та найзавзятішого.

Почувши новий наказ, її вірний багряний метелик змахнув крихітними крильцями, ніби відповідаючи, а тоді зник у повітрі, вилетівши з вікна. 

Роксана вдивлялася в темряву, поки створіння не зникло з її поля зору. Східний і південний кордони не дали жодних результатів. Вона щиро сподівалася, що хтось таки шукає Кассіса Педеліана біля західного кордону. Було б прикро, якби їхній пошук затримався, адже це поставило б під загрозу її план врятувати його. 

Роксана важко зітхнула, думаючи про полоненого в підземеллі. Тривога надавала її красі меланхолійного відтінку. Але в голові невпинно крутилися шестерні. Раніше тієї ночі шум, який вона чула в підземеллі, був викликаний її зведеною сестрою Шарлоттою, яка вирішила спуститися туди. 

Шарлотта сварила охоронця підземелля й вимагала, щоб він дозволив їй зайти до "нової іграшки". Але охоронець стояв на своєму і не впустив її. 

Утім, було сумнівно, як довго він зможе витримувати такий натиск. 

– Що мені робити? 

Роксана продовжувала розмірковувати, втупившись у підлогу. Оскільки Кассіс прийняв ліки без необхідності застосовувати силу, він, мабуть, уже не був таким підозрілий до неї, як на початку. Їй хотілося б, щоб він довіряв їй ще більше, але принаймні зараз він усвідомлює, що вона не збирається завдавати йому шкоди їжею. Або, можливо, він вирішив прийняти ліки лише тому, що знав: якщо не зробить цього, вона знову вирубить його і нагодує силоміць. 

Стук, стук. 

Роксана легенько постукала пальцями по підвіконню. Остання щомісячна оцінка відбулася безпосередньо перед прибуттям Кассіса, а це означало, що велике святкування вже на порозі. 

Роксана, як завжди, мала бути присутня там як вічний номер два. Звісно, там буде і її батько, Ланте Агріче. Вона припускала, що, можливо, настав час відкрито обговорити це питання з ним. 

Як захистити когось

– Фу. 

Я не втрималась і скривилась, коли гірка жовч піднялася до горла. Після того як я відкашлялась у долоні, помітила кривавий слід. Це був побічний ефект отрути, яку я приймала. Неприємно, але, на щастя, це сталося ще до того, як я почала готуватися до свята. Якби я вже переодяглася, довелося б міняти одяг знову. 

Я без емоцій дивилася на кров, розбризкану по моїх руках і одязі, а потім підняла очі. Дівчина в дзеркалі, що дивилася на мене, залишалася абсолютно незворушною. Вона щойно виплюнула кров — ніби це було щось звичайне. З кривавим слідом біля рота я виглядала ще блідішою, ніж зазвичай. 

Простягнувши руку вправо, я взяла хустку, яку тримала напоготові Емілі, і витерла кров зі своїх губ. 

Оскільки це був далеко не перший раз, коли я переживала подібний побічний ефект, ані я, ані Емілі не переймалися цим. 

Стук-стук. 

– Ксано?

З іншого боку дверей пролунав голос. Це була мати. 

На мій знак Емілі відчинила двері. На порозі стояла жінка, чия краса здавалась недосяжною плину часу. Сієрра Колоніс — жінка, яка ззовні нагадувала мене настільки, що це вражало. Ніхто не міг би повірити, що вона була матір’ю 16-річної дівчини. Загалом це викликало подив, якшо врахувати мого старшого брата Ахілла, якому зараз могло бути 20 років.

– Давно не бачила тебе, люба. 

– І справді, мамо. 

Ми рідко бачилися за останні кілька років, оскільки мешкали в різних будівлях родового маєтку. Вона раптом підійшла ближче, широко розплющивши очі, і зупинилась прямо переді мною.

– Чому тут... кров? Ти поранилася? 

Я витерла кров з обличчя, але на одязі залишилися плями. 

– О, це нічого серйозного. До речі, мамо, що привело тебе сюди? 

Я намагалася змінити тему і уникнути зайвих пояснень. Тим більше не бачила потреби розповідати їй, що сталося. Зрозумівши, що я ухиляюся від відповіді, мати не стала допитуватися. 

– Сьогодні ж велике свято. Я просто хотіла переконатися, що ти не хвилюєшся чи щось таке. 

– Мамо, це ж не вперше. Чому я мала б хвилюватися? 

Вона стояла мовчки, не знаючи, що відповісти. Мабуть, мати боялася, що я можу сказати чи зробити щось, що розсердить батька на святі. Я відчувала, що вже достатньо доросла, щоб вирішувати свої справи самостійно, але, можливо, мати так не думала. 

Я не пам'ятаю, коли все почалося, але розрив між нами ставав усе більшим із часом. Проте кожного разу, коли вона дивилася на мене з тим благальним поглядом, мені здавалося, що я здатна зробити для неї все. 

Я м'яко промовила: 

– У мене все добре, мамо. Не хвилюйся. 

Мати, здається, зрозуміла, що я справді спокійна, бо її напруженість поступово зникла. Тоді вона тихо сказала: 

– Ти маєш рацію. Ти виросла і стала справді гідною Агріче. 

Я не впевнена, який вираз обличчя зробила після цих слів, але, зустрівши мій погляд, мати раптом здригнулася. В одну мить я зрозуміла, що вона побачила крізь мій спокійний фасад. Щоб уникнути подальшого занепокоєння матері, я продовжила з усмішкою: 

– Так, мамо. Я стала гідною Агріче, як ти завжди того й жадала. 

Її краса була настільки тендітною, що водночас зворушувала й викликала біль. Моя мати була жінкою, яка не змогла нічого зробити, окрім як плакати, коли її власного сина вбили. І якби сьогодні зі мною сталося те саме, вона, ймовірно, лише злякано дивилася б, поки моє тіло охолоджувалося. 

Повернувшись до дзеркала, я тепло спитала: 

– Ти залишишся ще трохи? Хоча мені потрібно починати готуватися до великого свята, тож, боюся, ми не зможемо провести багато часу разом. 

– Ні-ні. Я лише заважатиму. 

Вона, мабуть, зрозуміла, що подальше обговорення не матиме сенсу. 

– Ну що ж. Бережи себе. 

Я навіть не намагалася її зупинити. Мати трохи вагалася біля дверей, а потім нарешті вийшла з моєї кімнати. 

Як тільки вона пішла, Емілі почала допомагати мені одягнутися. 

Мій одяг зовсім не нагадував те, що зазвичай вдягають на сімейну вечерю. Швидше, це був одяг, що личив би солдату, який збирається на війну, хоч і без зброї. У дзеркалі відбивалася юна дівчина в ефектній позі. Я змусила себе посміхнутися, хоч мій погляд залишався холодним, а зображення в дзеркалі випромінювало лякаючу, приголомшливу красу. 

– Леді Роксано, настав час. 

Я нарешті залишила свою кімнату, прямуючи до великого свята. В коридорі було тихо. Поглянувши в бік, куди, ймовірно, пішла мати, я рушила в протилежному напрямку. Я не звинувачувала її за те, що вона не змогла захистити ані мене, ані Ахілла. Я також не ненавиділа її. Але й не могла більше шукати у неї розради. Такою була реальність.