Розділ 7

Щось торкнулося його губ. Це було трохи м'яке та округле, з запахом трав. Кассіс був майже впевнений, що саме дівчина намагається нагодувати його. Ймовірно, це була лікарська пігулка, створена з концентрованих поживних речовин. Вона дозволяла тому, хто її з'їдав, прожити до трьох днів без їжі. Подібну добавку він брав із собою, вирушаючи перевіряти кордони своєї території. 

Дівчина тим часом оглянула миску на підлозі. Напевно, вартові поки що не мали наміру вбивати його, якщо один раз на день пхали тацю в камеру. Але смердюча безформна маса, яку вони, здавалося, вважали їжею, викликала в нього лише огиду. Хоча це було не так важливо, адже Кассіс нізащо не торкнувся б того, що запропонували йому Агріче. Навіть якби це була їжа, гідна самого раю. 

– Чому я маю їсти те, що ти мені пропонуєш? 

Його недовіра ще нікуди не зникла, навіть до цієї дівчини. Він не міг дозволити собі безперечно довіряти нікому, навіть їй. Це було правдою, що її дії здавалися добрими, хоч і дивними, і що вона, мабуть, щиро бажала зберегти йому життя... 

Але довіра була ще далеко. Тим паче він не знав її імені! 

Після короткої паузи дівчина сказала: 

– Ну, якщо ти так думаєш, у мене немає вибору. 

Кассіс почув щось у її тоні й почав затинатися: 

– З-зажди хв... 

Бам!

Він запізнився на секунду. 

– Угх! 

Знову Кассіс відчув той самий нестерпний біль у животі, який він пережив уперше, коли зустрів її. Але цього разу він не звалився з ніг. Можливо, через те, що його тіло вже було очищене від токсинів і стало трохи сильнішим. 

Дівчина, здається, була трохи розгублена. 

– Хм... Мабуть, я недостатньо сильно вдарила. 

– Це що, жарт такий?!

– Вибач, але доведеться вдарити тебе ще раз.

Майже відразу Кассіс відчув, як пронизливий біль пробиває його поперек.

Ох ти ж негідниця...

Цього разу він таки втратив свідомість.

---

– Що за гру ти затіяла?

Кассіс не міг стримати різкого тону під час їхньої наступної зустрічі. Він був розлючений на дівчину за те, що вона так просто "вгатила" йому, і вважав усе це абсурдом. Вона зробила це не один раз, а двічі! Або тричі, якщо рахувати всі удари.

– Ти не залишив мені вибору. Відмовився їсти те, що я принесла.

Її голос був спокійний, майже як у вчительки, яка повчає неслухняного учня. Але потім Кассіс зрозумів, що в її тоні було щось схоже на жаль, хоча слова цього не виказували.

– Тому ти вирішила просто відгамселити мене знову?

– У тебе був вибір – просто зробити так, як я сказала.

Зловісний погляд Кассіса, здається, не справив на неї жодного враження.

– Чесно кажучи, я вважаю, що обережність – це мудро. Навіть недовіра до доброзичливого незнайомця є виправданою. Якщо хтось інший запропонує тобі їжу тут, абсолютно правильно буде відмовитися. Я кажу це, бо більше нікого тут немає, хто б мав добрі наміри щодо тебе.

Хто вона взагалі? Моє покарання чи моя рятівниця?

Кассісу здавалося неможливим зрозуміти цю дівчину. Її голос мав дівочий відтінок, а її силует був досить мініатюрним, тому він припустив, що вона приблизно його віку або трохи молодша. Але її манера говорити та поведінка зовсім не відповідали її зовнішності.

Вона двічі вимкнула його і навіть нагодувала чимось, що, як виявилося, було корисним.

Хоча він і не збирався зізнаватися їй у цьому, якби бути чесним із собою, він почувався набагато краще, ніж раніше. Навіть у цей момент вона виявляла виняткову увагу, піклуючись про нього. На відміну від своїх ударів, її дотики були м’якими, як оксамит, коли вона перевіряла його рани. Усе разом робило її загадкою.

Кассіс стиснув губи й пильно дивився в її бік. Хоча він і так нічого не міг чітко розгледіти, йому здавалося, що він може відчути ауру іншої людини або навіть її наміри, тому продовжував мовчки вдивлятися. Здавалося, дівчина була готова чекати, доки він вирішить, чи можна їй довіряти. Нарешті, він повільно відкрив рота.

– Просто скажи, що ти мені цього разу дала. Я все ще відчуваю у роті смак ліків.

– Це була капсула з знеболювальним і противірусним препаратом. Я не можу лікувати твої зовнішні рани, бо інші можуть це помітити. Це триватиме недовго. Незабаром я зроблю все, щоб тобі стало комфортніше.

– І чи можу я спитати, як ти плануєш це зробити?

Дівчина не вагалася з відповіддю на його попереднє питання, але тепер мала розгублений вигляд. Кассіс прагнув дізнатися, ким вона була, але розумів, що навряд чи вона колись розкриє йому це, тож вирішив змінити підхід.

– Тобто ти... вважаєш, що я зможу залишити це підземелля живим, так?

Навіть запитуючи, він усвідомлював безнадійність свого становища.

– Ланте Агріче не привів мене сюди лише для того, щоб залишити в живих, ти ж знаєш.

Хіба що хтось був би повним дурнем, інакше було б неможливо не зрозуміти справжніх намірів голови Агріче. Викрадення Спадкоємця Блакиті було або політичним маневром, щоб спровокувати ворожу родину Педеліан, або сліпим актом помсти за всі ті конфлікти, що тривали між ними. А можливо, і те, й інше водночас.

Якою б не була причина, Агріче навряд чи дозволить Кассісу покинути це місце живим. Його повернення майже напевно означало б початок війни. По-перше, Педеліани ніколи не пробачать Агріче за безпідставний напад. І Кассіс теж не зможе стерпіти приниження, якого зазнав у полоні.

– Хто тобі це сказав?

У голосі дівчини відчувалося помітне обурення.

– Сам Ланте Агріче.

Проте замість цього дівчина раптово замовкла, і Кассіс не міг навіть припустити, про що вона думає. Він несподівано зловив себе на тому, що хотів би побачити її обличчя. Через деякий час він почув тихий, нерівний голос, який, здавалося, тремтить:

– Ти не помреш тут. Бо я...

Але голос раптово обірвався. Підземелля знову огорнула тиша, порушена лише їхнім диханням. Здалеку долинув якийсь звук, наче десь зчинилася метушня. Кассіс був упевнений, що дівчина також це почула, бо відчув, як вона різко повернула голову.

Не встиг він впорядкувати свої думки, як вона вже опинилася поруч.

– Їж це, – сказала вона.

Відчуття на його губах нагадувало ліки. Кассіс напружив усі сили, щоб зосередитися на її обличчі, яке тепер було зовсім близько. Його зір дещо покращився з попереднього дня, тому йому вдалося розгледіти розмитий силует дівчини. Можливо, це була лише його уява, але на мить йому здалося, що вони зустрілися поглядами.

Кассіс повільно відкрив рот. Вперше він прийняв те, що вона давала, без жодного опору. Ліки миттєво розчинилися, тож навіть води не знадобилося. Після того, як він узяв ліки, дівчина залишилася в його камері. Він очікував, що вона втече одразу ж після того, як він проковтне їх, але ні. Можливо, це було через шум зовні?

Кассіс напружив усі свої чуття до максимуму, а тоді запитав:

– Ім’я.

– Що?

– Як тебе звати?

Він не міг розгледіти її обличчя, але подумав, що, можливо, вона згодиться назвати своє ім’я. Утім, відповіді не було. Він уже майже готовий був здатися, тому з гіркою усмішкою мовив:

– То ось як, га?

Але тоді вона прошепотіла:

– Роксана.

"Роксана" повторив він її ім’я подумки, аж доки воно не закарбувалося в його пам’яті.

Роксана...

Для нього її ім’я було світанком, який розганяв завісу вічної темряви.