Розділ 6

– Коли ти повернулася, сестро? Я заходив раніше, але тебе не було, – пробурмотів Джеремі. Він підійшов до мене, потім він рвучко розвернувся до дверей. – Чого ти тут досі стовбичиш? Забирайся!

Його різкість у голосі напрочуд відрізнялася від грайливого тону, яким він зазвичай розмовляв зі мною. Коли Емілі залишилася стояти біля дверей, Джеремі почав дивитися на неї вбивчим поглядом. Не зважаючи на те, що це саме він увірвався до моєї кімнати без дозволу, поводився так, ніби це Емілі була тут зайвою.

Було очевидно, що її присутність йому не подобалася, але Емілі належала мені. Тож, як розумна слуга, вона чекала моєї команди, ігноруючи мого зведеного брата. Здавалося, вона навіть запитувала поглядом, чи не вигнати його за вторгнення без дозволу.

– Ти можеш йти, Емілі.

На моє слово вона тихо вклонилася й вийшла. Погляд Джеремі, холодний і напружений, залишався спрямованим на фігуру, що поступово даленіла. Маю сумніви, що він зробив би щось необачне проти того, хто належить мені, але його неприязнь до Емілі була очевидною.

– Джеремі.

Клац.

Зі звуком зачинених дверей до нього, здається, дійшло, що мене дратує його вторгнення.

– Іди сюди.

Звісно, я не збиралася це показувати, адже для Джеремі я була його милою старшою сестрою. На моє покликання він відвів погляд від дверей і підійшов до мене. Я простягнула йому руку.

– Коли я заходив раніше, тут нікого не було. Куди ти ходила?

Взявши мою руку, він сів біля моїх ніг і сперся головою на моє стегно. Він мав вигляд голодного до уваги цуценяти. Я раптом зрозуміла, чому його допікала присутність Емілі. Він ніколи б не дозволив нікому побачити цю сторону себе. Напевно, відсутність мене раніше сильно його засмутила. Він чванився на мене.

Спокійним тоном я відповіла:

– До інкубаційної камери.

– Ти маєш на увазі ту, з отруйними метеликами?

– Угу.

Я жодним чином не могла зізнатися, що ходила до вʼязниці, аби побачити Кассіса Педеліана. Джеремі, Без спроб приховати, що вважаю це марною справою, насупився та мовив:

– Ти справді збираєшся знову їх інкубувати?

– Це остання партія, і цього разу я налаштована на успіх.

– Та краще б вони всі просто повиздихали.

– Але після всього часу й зусиль, які я вклала, було б марнотратством зараз зупинитися.

Я бачила, що Джеремі не вважав це гарною ідеєю. Відчуваючи його щире занепокоєння, я стала трохи поблажливішою до нього. У романі Джеремі грає роль грубого лиходія, який розкриває головній героїні всі таємниці й злочини роду. Але, можливо, через те, що він ще такий молодий, зараз він не здавався таким вже й поганим. Так, він був грубіяном, але не гіршим за інших членів родини Агріче. Більше того, зі мною він був дуже милим.

– Ти знаєш щось, про нову іграшку, яку привіз батько? — Раптом він підняв голову з мого коліна й запитав. Мова йшла про Кассіса. – Він не дозволяє нам навіть близько підійти до цього хлопця, а це значить, що він не якийсь там простачисько. Як ти думаєш, хто він такий?

– Я теж не впевнена.

Я знала, що нові в’язні загалом цікавили Джеремі, але цього разу він був особливо захоплений цим загадковим “гостем”.

– Він не мав вигляд наче дозволить легко себе зламати, – додала я.

Це був досить порожній коментар, але він виявився достатнім, щоб Джеремі випрямився.

– Стривай. Ти… теж ним зацікавилася?

Він підняв погляд на мене,  у спробі знайти відповідь. Схоже, він щось спіймав/помітив у моєму тоні.

– Ти ніколи раніше не цікавилася іграшками, які приводив батько, сестро.

Він знову трохи пересунувся, щоб його погляд був на рівні з моїм. Я бачила, як його блакитні очі намагалися вловити мою реакцію.

– Знаю, але цей виглядає цікаво.

Я не бачила сенсу заперечувати це. Спокійно усміхнулася, поки Джеремі примружено дивився на мене.

– Хм! Та невже?

Я бачила, як у його голові закрутилися шестерні, працюючи на повну потужність, але незабаром його підборіддя знову зручно вмостилося на моїх колінах.

– Що ж, сестро, тоді я залишаю його тобі.

Для Джеремі було нечуваним поступатися своєю здобиччю, але я знала, що він зробить саме так. Як я це знала? Тому що він прагнув моєї уваги й схвалення. Навіть вираз його обличчя, здавалося, допитувався: "Я добре вчинив?" Він був хлопцем, який відчайдушно потребував схвалення.

Я почала гладити його волосся, усміхаючись до нього. Притискаючи голову до моєї руки, він мав задоволений вигляд істоти, яка щойно добре попоїла. Він навіть муркотів, як кіт. Але кіт, утім, усе ще хижак. І я не могла забувати про це.

Проте, споглядаючи як він чіпляється за мене, я не могла не думати, що він усе ще просто 15-річний підліток, який потребує любові та турботи. Я давно так вважала й завжди старалася бути для нього тією сестрою, якої він так потребував.

Відчуваючи дотик моєї руки, він ставав ще більш задоволеним. Я теж була задоволена, бо все йшло за моїм планом. Поки моя рука продовжувала його гладити, мій розум холодно прораховував наступний хід.

---

А щоб вкурвило тих Агріче.

Кассіс мовчки проклинав своїх ворогів і сплюнув згусток крові.

Щойно до нього знову приходили охоронці підземелля, щоб катувати. Це був другий раз, коли його били батогом, поки він був зв’язаний. Він розумів, що їхня мета – не вибити з нього якісь важливі секрети, а просто завдати болю. Його тіло було настільки покалічене, що від колишнього привабливого й благородного вигляду Кассіса Педеліана не залишилося й сліду. Його обличчя, яке колись викликало захоплення і стало однією з причин, чому його називали «Синім Спадкоємцем», тепер було спотворене слідами садистських тортур. Внутрішні ж рани він отримав через отруту, чаклунство та пастки, які довелося пережити.

Минуло вже майже чотири дні, відколи Кассіса затягли на ворожу територію. Він завжди знав, що Агріче — підступні й злі, але ніколи не очікував, що вони підуть на прямий напад і викрадуть члена Синіх Педеліанів. Такий вчинок був рівносильним оголошенню війни. Агріче насмілилися вторгнутися на територію Педеліанів, нахабно напасти й викрасти спадкоємця роду.

Фізичний біль був сильним, але насправді Кассіса більше палила лють. Якби він міг, то розтрощив би Ланте Агріче і весь їхній маєток, але реальність була іншою: він ледь бачив. Кассіс напружено вдивлявся крізь металеві ґрати. Його зір покращився порівняно з учорашнім днем, але тільки настільки, щоб розрізняти світло й темряву. Дівчина, мабуть, не брехала, коли сказала, що зір повернеться.

Скрип.

Здалеку долинув звук відчинених дверей, за яким почулися кроки.

Кассіс уважно прислухався. Це не були кроки охоронців. Хтось із коротшими кроками й набагато легшою ходою наближався до його камери.

Це мала бути вона – його загадкова доглядальниця.

– Сьогодні ти ти маєш жахливий вигляд, – сказала вона, заходячи до камери.

Чи це нотка вибачення в її тоні? Кассіс подумав, що почув і її зітхання.

Раптом він відчув рух, а потім відчув легкий аромат. Від тепла, що раптово виникло поруч із ним, він зрозумів, що хтось наблизився, і різко кинув:

– Не чіпай мене!

– Я лише перевірю, чи ти не отримав серйозних поранень.

Коли вона обережно підняла його сорочку, він відчув, як напружилося все його тіло. Він подумав, чи не відштовхнути її руку, але ця думка швидко зникла. Натомість він повернув голову в її бік. Його погляд нарешті зупинився на обличчі дівчини, але, зрозумівши, що досі не може чітко розгледіти навіть людську постать, він насупився від розчарування.

– На щастя, серйозних ушкоджень немає. Але якщо тобі боляче, я можу дати щось від болю.

– Не потрібно.

Щоразу, коли він чув її голос, його охоплювало дивне відчуття. Голос був водночас солодким і спокійним, ясним, наче відполірований нефрит. Кассіс не міг заперечувати, що був зачарований її тоном, і підозрював, що в ньому є якась незрозуміла сила.

– З’їж це, – сказала вона. – Якщо, звісно, не хочеш померти.