Розділ 5

Повернувшись до своєї кімнати, я почувалася не дуже добре. Та й хто б почувався інакше після того, як отримав пряме підтвердження, що наш новий полонений дійсно Кассіс Педеліан? Чорт забирай!

Як я мала вибратися з такої небезпечної ситуації? І чому, о чому я народилася в такій безнадійно злій родині?!

Щоб зрозуміти, чому я так переймаюся цим хлопцем, мабуть, варто пояснити більше про роман, у якому я опинилася. Це книга, що містить долю Агріче і мою разом взяті.

До моєї раптової смерті в аварії у минулому житті я читала один любовний роман. Це було до того, як я зайнялася написанням дипломної роботи.

Одна з моїх однокурсниць порадила цю книгу, сказавши, що вона доволі популярна. Хоч я ніколи була палкою прихильницею любовної літератури, я довірилася подрузі, а ще в мене тоді було багато вільного часу – і цього було достатньо, щоб привернути мою увагу.

Книга мала назву "Квітка безодні".

І так, як і випливає з назви, це був готичний роман. Відверто кажучи, чим довше його читала, тим палкіше хотіла жбурнути об найближчу стіну.

Основна історія розгорталася навколо головної героїні Сильвії, яка опинилася в центрі любовних інтриг зі своїми викрадачами. Мабуть, найкраще цю історію можна описати як романтичне фентезі з рейтингом 18+ та реверс-гаремом. Світобудова теж була доволі унікальною.

У цьому світі є п’ять родин, кожна з яких контролює певну територію. Їх позначають п’ятьма кольорами: синім, білим, червоним, золотим і чорним. Сильвія належить до синього клану, відомого як Педеліан.

Історія починається з дитинства Сильвії. Вона – прекрасна, мила дівчина з розкішним сріблястим волоссям, що під певним світлом набуває блакитного відтінку, та золотими очима. Зростаючи в заможній і гармонійній родині, вона не знала нестачі й була улюбленицею всіх. У неї також був старший брат, з яким вона чудово ладнала.

У реальному житті братерсько–сестринські стосунки майже завжди напружені, але у таких історіях усе виглядає інакше. Якби трохи перебільшити, можна сказати, що їхня любов і турбота одне про одного були настільки сильними, що заради потреб брата чи сестри вони готові були віддати кінцівку. Навіть зараз я пам’ятаю, як, читаючи це вперше, посміялася й подумала: «Таке буває лише в літературі». Я визнаю, що з того часу мені втерли в носа.

Справжня трагедія починається, коли брат героїні раптово зникає. На той час їй було 15, а йому 17 років. Так, брат героїні, який зникає в історії, – це той самий Кассіс Педеліан, що зараз у підземеллі нашої сім’ї.

Відомий як «Синій спадкоємець», Кассіс виконував обов’язки з управління справами своєї родини, оскільки був їхнім офіційним наступником. Одного дня він помічає підозрілу активність на кордоні своєї території та вирушає розслідувати це питання. Проте невдовзі його оголошують зниклим безвісти. Зрозуміло, родина героїні та вона сама відчайдушно шукають його.

Вони підозрюють, що за його зникненням стоїть рід Чорних Агріче – давні вороги Педеліанів. З такою похмурою назвою не дивно, що Агріче – це сім’я абсолютного зла.

З такими підозрами родина героїні починає підозрювати, що зникнення Кассіса – це справа рук Чорних Агріче. І це справді так. Проте у них немає доказів. Через те, що родини майже рівні за силою, Педеліани не можуть ризикувати і діяти лише на основі здогадок, навіть якщо вони здаються обґрунтованими. Але й просто чекати вони теж не можуть. У якийсь момент вони вирішують відправити шпигунів на територію Агріче, але один за одним вони повертаються додому… мертвими.

Так триває протягом трьох років.

Увесь цей час Сильвія не втрачає надії знайти свого брата. Після того як їй виповнюється 18, вона наважується вирушити на пошуки самостійно. На жаль, тут варто згадати, що це історія з рейтингом 18+. І не даремно…

Під час своєї подорожі землями Білих, Червоних і Золотих, у спробі дізнатися хоч щось про місцезнаходження брата, вона зустрічає абсурдних лідерів цих домів. Не знаю, що думали інші читачі, але для мене всі вони мали вигляд навіжених. Після того як кожен із них закохується в героїню, їхнє уявлення про «романтичне залицяння» зводиться до її викрадення та ув’язнення.

Поки я читала книгу, то не раз думала, що вони не більше ніж купка невдах.

Навіть у Чорних Агріче, наскільки я пам’ятаю, був ще один закоханий дурень, який також викрав Сильвію. І, по суті, саме це викрадення дозволяє їй потрапити у лігво ворога — те, що вона марно намагалася зробити самостійно.

Опинившись у маєтку Агріче, вона дізнається, що її брат Кассіс був жорстоко вбитий ними. Після цього вона вирішує заручитися підтримкою своїх залицяльників із Білих, Червоних і Золотих кланів, щоб знищити Агріче.

Коли Агріче були стерті з лиця землі, Сильвія та її шанувальники створюють реверс-гарем, щоб жити довго і щасливо. Але це ще не кінець історії! Якби це було так, вона не відповідала б своєму готичному жанру. Насправді все завершується тим, що залицяльники вирішують ув’язнити Сільвію в клітці та використовувати її як іграшку. Саме через це роман і має назву "Квітка безодні".

Що за маячня… Сильвія в результаті залишається ні з чим, а весь рід Агріче повністю знищений через те, що Педеліани, охоплені люттю, переслідують кожного члена нашої сім’ї. Інші ж лідери родин, закохані в Сильвію, також роблять усе можливе, щоб допомогти стерти Агріче із землі.

До речі, Роксана, в тіло якої я переродилася, у романі була лише другорядним персонажем, яка виконувала роль допоміжної фігури для Агріче.

“Чим вона займалася?” — хтось би запитав. Якщо описати коротко, її роль була нудною та передбачуваною.

На прохання батька Роксана намагалася відвернути залицяльників Сильвії, але щоразу зазнавала невдачі. А в день масової різанини вона загинула разом із рештою.

“Чорт забирай! Невже я не можу переродитися ще раз?” – вкотре я скаржилася на ту сумну долю, яка випала мені. І так, я розумію, що доля мого персонажа відповідає тому, що зазвичай відбувається з лихими героями, які належать до злих сімей, але навіть так, це неймовірно несправедливо – помирати лише через те, що я переродилася саме в Агріче! Це просто вина за приналежність.

Не зрозумійте мене неправильно. Якщо бути чесною, то рід, настільки злий, як Агріче, дійсно заслуговує бути знищеним. З того, що я бачила, поки перебуваю тут, кожен із членів цієї родини має хоча б одну суттєву "помилку в системі". А якщо вони ще не зламані, цей смердючий ставок подбає про те, щоб це сталося. У цьому домі ти або адаптуєшся, або тебе просто усувають.

Одного разу тебе просто викинуть за те, що ти "товар з дефектом", як це сталося з моїм братом Ахіллом.

Навіть зараз я пам’ятаю день його смерті, ніби це було вчора. І хоча я часто думаю про те, щоб утекти з цього пекла, навіть такий перспективний персонаж, як я, не може бути впевненим, що зможе уникнути пильних і страхітливих очей інших членів роду Агріче.

Стук-стук.

Хтось постукав у мої двері.

– Пані Роксано, це я, Емілі.

– Заходь.

Двері відчинила жінка з кам’яним виразом обличчя.

Як моя служниця, вона приходила до моєї кімнати в цей час щодня. У руках вона тримала піднос, на якому стояла склянка води та білий аркуш паперу, складений удвоє.

– Доповідай.

– Оскільки рівень вашої стійкості до Нетаріума досягла пʼятого рівня, дозу було збільшено на 0,2 перона. Це означає, що ви перевищили смертельну дозу в 4,7 перона і можете очікувати такі побічні ефекти, як біль у шлунку, тимчасовий параліч, відкашлювання крові тощо.

Мене це мало порадувало, але я все одно висипала білий порошок із пакунка з ліками у склянку води.

Інші, можливо, були б шоковані, побачивши таке, але для Агріче це не було нічим надзвичайним.

З дитинства всі члени сім’ї вживали невеликі дози різних отрут, щоб виробити до них стійкість. Оскільки дози розраховувалися відповідно до фізичних особливостей кожної людини, реальної загрози смерті не було. Ось чому "смертельна" доза насправді не могла мене вбити. Я вже давно завершила своє тренування на токсикологічну толерантність, але продовжувала приймати все більші дози з особистих причин.

– Що робить Джеремі? – запитала я мимохідь.

– Він у своїй кімнаті, пані, – відповіла Емілі, готуючись піти з кімнати з порожньою склянкою та підносом.

Джеремі – мій зведений брат, який наполягав на тому, щоб "погратися" з новою "іграшкою" разом із Шарлоттою. Останні кілька днів я стежила за його місцем перебування, але знала, що він скоро сам прийде до мене.

– Ксано!

З’явившись немов за помахом чарівної палички, з коридору гучно долинуло гамірливе звертання, саме коли Емілі відчинила двері. Відштовхнувши її, Джеремі увірвався до моєї кімнати без запрошення.

З його чорним волоссям і блакитними очима не було жодних сумнівів у тому, що він дійсно красивий хлопець. І саме цей хлопець, Джеремі Агріче, є одним із лихих персонажів другого плану, який викрадає героїню та зрештою призводить до загибелі нашої родини.