Розділ 4

Наступного дня я знову навідалась до підземелля.

Кажуть, що найважче – це зробити щось уперше, а далі все йде як по маслу. Оскільки з самого початку потрапити до підземелля для мене було досить легко, другий раз мав стати прогулянкою.

Вартового навіть не довелося умовляти. Щойно він побачив мене, то одразу ж відчинив замок. Перед тим як зайти всередину, я запитала:

– Хтось ще заходив у підземелля після мого вчорашнього візиту? Можливо, Джеремі, Шарлотта чи ще хтось?

– Ні, моя пані. Володар заборонив усім вхід.

– Розумію… І все ж ти впустив мене.

Мій невимушений коментар на мить збив його з пантелику. Я ще раз уважно на нього подивилась, а тоді подарувала багатозначну посмішку.

– Тобто для мене ти зробив виняток, га?

Я вірила, що ніхто не заходив у підземелля з вчорашнього дня.

– Як тебе звати?

– Ем…

– Твоє ім'я. Як тебе звати?

Я абсолютно не виявляла поваги до людини, яка була набагато старшою за мене, але замість обурення чи гніву він лише ніяково почервонів.

– Й… Йоан, моя господине.

– Розумію. Ну що ж, дякую за допомогу, Йоане. Не хотілося б, щоб через мене ти мав якісь проблеми, тому я лише швиденько перевірю, як він, і одразу піду, як учора.

– Ох, це зовсім не проблема, моя леді!

Назвати його на ім'я й посміхнутися — цього вистачило, щоб він став поступливим, як шовк. Здавалося, він був такий схвильований, що почав говорити без упину:

– Я чув так багато про вас, пані Роксано, що навіть просто зустріти вас для мене – це ВЕЛИЧЕЗНА честь! Я просто в захваті, що можу хоч якось вам прислужитися, хай навіть це буде дрібничка. А ще…

Ігноруючи його тріскотіння, я, наостанок посміхнувшись, увійшла до підземелля.

Тут усе ще було моторошно, а повітря — таке ж затхле, як і вчора. Це точно було місце, якого варто уникати, якщо є така можливість.

Але у випадку з Кассісом Педеліаном вибору не було.

Скрип.

Металеві двері знову жалібно заскрипіли, коли я їх відкрила. Напевно, їх не змащували вже понад сто років. Або це типова особливість в'язниць? У старих фільмах жахів і страшних історіях цей звук завжди передвіщає щось страшне. Або це просто через вологість?

Вирвавшись із цих думок, я підняла очі й побачила, що хлопець дивиться прямо на мене. Його золотаві очі, палаючі, як сонце, здавалися такими, що пронизують наскрізь.

– О, то ти сьогодні не спиш.

Мабуть, я все ще думала про його вчорашній стан, тому побачити його повністю притомним стало для мене несподіванкою. Але щойно я це прокоментувала, його інтенсивний погляд швидко змінився на гримасу.

– Ти…

У його голосі було відчутно загрозу. Схоже, він здогадався, що це я приходила вчора. Але оскільки він майже не тямив, я мала сумніви, чи справді він мене бачив.

Я ступила до його камери, але він гаркнув із застереженням.

– Що ти вчора мені дала?!

Хоча його голос усе ще був хрипким і надламаним, холодний погляд, яким він мене нагородив, ясно казав, що якби він міг, то вбив би мене одним ударом. Сміливий для того, хто все ще був зв’язаний по руках і ногах. Я вирішила, що не завадить, якщо він дізнається, що це була я.

– Я ж казала тобі, що це був антидот. Я дала його тобі, щоб нейтралізувати паралітичну отруту, яка була в твоєму тілі. – Потім я додала спокійно: – Її ефект тривав би щонайменше п’ять днів і був би дуже болючим.

Швидкий погляд на нього з голови до п’ят показав, що від учора на ньому не з’явилося нових ушкоджень. Принаймні тих, які можна було побачити. Я не наважувалась обробляти його шрами, переймаючись, що хтось це помітить.

– Ти думаєш, я в це повірю? – запитав він.

Я запитала у відповідь:

– Тобі зараз краще, ніж учора, чи ні? Подивися, як добре ти сьогодні можеш розмовляти.

Це питання, певно, застало його зненацька.

Зрозуміло, він все ще не довіряв мені й прагнув дізнатися більше, але також був обережним.

– Припустимо, це був антидот… Тоді що ти задумала?

– Нічого.

На мить у його очах з’явилася невпевненість, але лише на секунду. Невдовзі його погляд знову став холодним.

– Тоді скажи, хто ти така.

Його низький хрипкий голос, здавалося, повз по підлозі до мене. Я вирішила, що, перш ніж питати, хто я, він мав би представитися сам. Тому я сказала:

– Кассіс Педеліан.

Хлопець здригнувся, почувши своє ім’я.

– Це твоє ім’я?

Я знала, що так і є, але, чесно кажучи, була б у захваті, якби помилилась. Звісно, ні, і його відповідь швидко це підтвердила.

– Яку гру ти затіяла?! Ти притягла мене сюди, прекрасно знаючи, хто я такий!

Ну все, тепер жодних сумнівів не залишилося. А я ж так хотіла помилитися…

Він уже знав, що перебуває на території Агріче. Але це не було великою несподіванкою, адже мій батько ніколи не вирізнявся надмірною таємничістю, коли йшлося про його злочинні справи. Ба більше, він був із тих, хто міг зарізати людину своїм мечем, водночас сміючись їй просто в обличчя.

Я деякий час стривожено спостерігала за хлопцем, а тоді зітхнула.

– Послухай, я хочу тебе щось запитати.

– Ні, спочатку я запитав тебе, хто ти. Відповідай!

Ігноруючи його вимогу, я перейшла до того, що вже довгий час не давало мені спокою.

– Скажи правду: ти зараз нічого не бачиш, чи не так?

Відповіді не було. Тишу у підземеллі не порушувало жодне слово. Кассіс Педеліан залишався непорушним, але я вже знала відповідь, бо його погляд жодного разу не відійшов від мене.

– Отже, я мала рацію. Ти втратив зір.

Я підійшла до нього ближче, помітивши, що його очі залишаються спрямованими на моє обличчя. Насправді він досить природно стежив за моїми рухами відтоді, як я зайшла до його камери, тож я не була впевнена відразу.

– Скільки пальців я показую? – я помахала пальцями перед його обличчям.

– Забирайся! – відповів він роздратовано. Було помітно, що йому не до жартів.

Я ще більше впевнилася після цього. Його роздратування підтвердило мої здогади.

– Не дивно, що ти не відреагував так, як я очікувала, – сказала я.

Якби він міг мене бачити, то я була певна, що його зіниці вже розширилися б. Принаймні, вони мали б це зробити, щойно він вперше побачив мене.

Протягом усього мого життя ніхто не міг приховати свого шоку, коли вперше стикався з моєю красою. Звісно, він також був насторожений і сердитий на будь–кого, хто опинився на ворожій території, але це вже зовсім інше питання. Напевно, я звучала так, ніби страждаю на марнославство. І хоча це, можливо, так, я лише робила логічне спостереження.

Але я бачила, що мої слова не мали сенсу для Кассіса. У його стані це було цілком природно. На мою думку, те, що він запитав, чи не є я підлеглою мого батька, було ще одним доказом його втрати зору. Адже він бачив мене напередодні, коли його тягли повз мене й моїх братів і сестер.

У будь-якому разі, я скоро зрозуміла, що він був не лише паралізований, а й осліплений під час викрадення. А кайдани на його зап’ястях і щиколотках були зовсім не звичайні.

Вони використовувалися виключно для монстрів. Ці магічні кайдани були створені з монстрячих сухожиль, через що вони були набагато міцніші, на відміну від звичайних. Це означало, що хлопець був неабияким випробуванням для викрадачів. Його пронизливий погляд налякав мене до смерті напередодні, але тепер було зрозуміло, що він лише вгадував, де знаходжуся я й мої брати та сестри.

Я оглянула його з ніг до голови, не тому, що мала якісь лихі наміри, а щоб знайти підказки щодо того, що з ним зробили. І тоді я побачила це. Я швидко роздерла передню частину його сорочки, але коли моя рука торкнулася його грудей, Кассіс відсахнувся й насупився.

– Це була не отрута, а закляття, тож воно скоро повинно розвіятися.

Маленька спіраль, яку я знайшла, вигравіювана в районі його талії, підтвердила, що Кассіс, по суті, був осліплений. Проте, незважаючи на це, він майже мене обдурив. Безперечно, він був непростим... Коли я насуплено подивилася йому в обличчя, він знову зустрів мій погляд прямо.

З такої близької відстані я відчула силу його присутності, яка не була такою очевидною напередодні. Коли він був непритомний, я сприйняла його за делікатного й невинного юнака, але після того, як побачила його так близько, я точно відчула вагу його харизми. Це була аура, яка не відповідала його сімнадцятирічному віку. Його спокій у такій скрутній ситуації сам по собі був тому доказом.

– Думаю, я облишу твої очі, принаймні поки що.

Навіть тоді він не виявив ні краплини страху чи занепокоєння. Його холодний погляд був настільки інтенсивним, що я ледь не відчула мороз.

– Твій зір має повернутися за кілька днів. До того ж закляття дуже складне, тому зараз краще не ризикувати.

Він слухав мене мовчки, ніби всією своєю увагою намагався зрозуміти мої справжні наміри. Я це відчувала, тому продовжила далі:

– Ти, напевно, мені не повіриш, – пробурмотіла я. – Але я справді не хочу, щоб ти помер.

– Що?

Його обличчя різко змінилося, і я зрозуміла, що він був щиро здивований. Але мені треба було йти, тож я сказала:

– Я скоро тебе навідаю.

– Зачекай! Стри–! – закричав він, намагаючись затримати мене, але я вже вийшла за двері.