– Як я міг це допустити?
Знову на самоті в підземеллі, Фонтейн усвідомив, що в нього залишився лише один слабенький шанс вижити. Хоч це й здавалося вічністю, зламані кайдани нарешті впали із зап’ясть. Без них втеча ставала надто простою справою. Якщо не зважати на відсутність вартових навколо, Деон залишив відчиненими й двері камери, і сам вхід до підземелля.
Піднявшись сходами на рівень землі, Фонтейн почув, як сигнал тривоги через вторгнення врізається йому у вуха, мов гарматний вибух, і ледь не розриває барабанні перетинки. Він зміг піднятися лише волочачись уздовж стіни через велике знесилення. Побої, зазнані від Деона та Ланте, були щонайменше безжальними, а той факт, що їх завдали власний батько та зведений брат, знову пробуджував ненависть.
Тоді перед очима промайнув образ тендітної постаті, яку той помітив між двома чоловіками в залі суду.
– Ця відьма…
Зціпив зуби, присягнувшись помститися всім, хто сприяв його падінню. Хоча Ланте вважався головним серед них, він аж ніяк не збирався виправдовувати Роксану за її участь у нападі. Та спершу потрібно було втекти, а потім зібрати рештки сил. Уявляв: після цього все мало стати на свої місця.
– Спершу я вб’ю батька, потім Деона. А тоді...
Далі подумав, як приємно буде позбутися нахабної лярви, яка насміхалася з нього, сидячи на троні Агріче, що той мав захопити собі.
– Я й тебе вбʼю, Роксано. Не хвилю-
Вжух!
Перш ніж устиг договорити речення, Фонтейн відчув тривожне відчуття в животі. Через таку швидкість він спершу навіть не усвідомив справжній удар. Із жахом опустив очі й побачив, як зі шлунка стирчить лезо.
– А-ай...
Лезо зникло так само миттєво, як і з’явилося. Рана почала кровити, і Фонтейн інстинктивно притис її обома руками.
– О, а ти не Ланте Агріче.
З тіні пролунав дещо розчарований голос, якого Фонтейн спершу не впізнав.
– Шкода. А я ж ішов за твоїм слідом із самого підземелля.
Можливо, нападник і не мав наміру вбивати його, бо лезо, схоже, не зачепило жодного життєво важливого органу. Хай там як, Фонтейна пронизував нестерпний біль. Він намагався роздивитися, хто завдав удару, а в той час холодний піт вкривав чоло. Коли ж до нього дійшло, ким був кривдник, первісток Агріче замовк. Той міг тільки дивитися на юнака перед собою зі срібним волоссям і золотими очима — типовими рисами Педеліанів.
“Не кажіть мені, що це вони увімкнули сигнал тривоги”.
Хлопець, який стояв навпроти, украй нагадував спадкоємця блакитного дому. Кілька років тому мигцем побачив Кассіса Педеліана на асамблеї великої п’ятірки. Зараз він зіштовхнувся зі старшим і більш зрілим золотооким чоловіком, однак той не настільки змінився, щоб Фонтейн не зміг впізнати.
“Проте... Хіба Роксана не вбила його? Що, чорт забирай, відбувається?”
На жаль для Фонтейна, часу на здивування майже не було. Струшуючи кров з меча, Кассіс байдужим поглядом оглянув щойно пораненого чоловіка, ніби прикидаючи, як завдати наступного удару.
Ковтаючи біль, Фонтейн заговорив:
– Ланте... утік. Він це зробив, перш ніж я встиг.
– Справді?
Зрозумівши намір Кассіса напасти на Ланте, а не на нього, Фонтейн розсудив: Педеліан не мав би причин його вбивати.
“Що могло піти не так?”
Навіть якби Педеліани прийшли помститися, він припускав, що головні цілі — Ланте й Роксана.
– Кхе... Деон теж кілька хвилин тому спустився в підземелля й шукає його.
Навіть кілька слів давалися Фонтейну з болем. Йому довелося стримувати себе, аби не накинутися на спадкоємця блакитного дому, адже в такому стані це було б цілковитим безглуздям. Натомість знову приховав ненависть і вирішив: краще самому направити Кассіса до Ланте.
– Знайди Деона, і запевняю тебе, Ланте буде десь поблизу. Імовірно, разом із ним Роксана.
Тільки тоді Кассіс нарешті заговорив:
– Я правильно почув? Ти щойно сказав про план її вбити?
Фонтейн не міг заперечити, що його почули, але, відчайдушно потребуючи довіри Кассіса, ніби вони на одному боці, доклав зусиль, аби звучати переконливо:
– П-правильно... Я жертва, як і ти. Просто ще одна невинна жертва мого батька та тієї сучої курви.
Він хотів якнайшвидше підштовхнути Кассіса вперед, щоби той ударив по найбільш ненависних ним людей зараз. Утім реакція виявилася зовсім не такою, як очікувалося.
– Розумію. Гадаю, краще вбити тебе просто зараз.
Фонтейн не повірив своїм вухам.
“Він збирається мене вбити? Мене, того, хто не зробив нічого поганого? Але... чому?”
Єдина причина, яку Фонтейн міг собі уявити, — бажання Кассіса позбавити його життя лише через народження в родині Агріче. Окрім цього, той був упевнений, що ніколи особисто не завдав шкоди блакитному спадкоємцю. І все ж вочевидь жага помсти в Кассіса палала настільки, аби змусити зібрати сили й штурмувати маєток Агріче.
“Але ж він — той самий доброчесний нащадку блакитних?”
Такі необґрунтовані дії не притаманні праведному блакитному роду, враховуючи відомості Фонтейна про Русселя Педеліана і його сина. Особливо проти того, хто не був їхнім прямим ворогом. Ба більше, Фонтейн упевнився: і він, і Кассіс мають однакову жагу помсти до зведеної сестри-відьми Роксани.
– Що ти маєш на ува...
Та первісток Агріче обірвався на слові, побачивши в погляді Кассіса відсутність бодай краплі милосердя чи співчуття. Ніякої провини або жалю щодо того, кого той збирався вбити. І Фонтейн нарешті зрозумів, що жодне переконання нічого не змінить.
Фонтейн гірко засміявся.
“Ось яка вона, справедливість Педеліанів? Та ну…”
– Блядство.
Фонтейн безпорадно спостерігав, як тінь смерті насувається на нього, і визнав: він справді стоїть перед кінцем.
– Сюди, пані, – мовила Емілі, жестом закликаючи Сієрру триматися поруч, поки Бет ішла позаду. Згідно з наказом, служниця Роксани старанно вела обох жінок до заздалегідь визначеного сховку.
Брязь!
Приглушені звуки зіткнення металу та крики долинали до них, тоді як сигнал тривоги невпинно гудів. Вони вже досягли глибших частин маєтку, куди загарбники навряд чи дісталися б на ранній стадії вторгнення.
Попри це, Сієрра мимоволі прикусила губу від страху.
– Не хвилюйтеся, пані. Ми повинні встигнути піти далеко, перш ніж нападники доберуться до нас.
Незважаючи на зусилля Бет її заспокоїти, Сієрру бентежив не лише страх за себе, а й за Роксану. Від початку хаосу вона не бачила доньку ні разу, і це не допомагало. Однак водночас розуміла, що будь-які думки про пошуки Роксани зараз…
— Якщо ти справді про мене дбаєш, не намагайся допомогти. Ти тільки створюєш мені зайвий клопіт. Я б не хотіла вважати тебе тягарем, матусю.
Пригадуючи попереднє застереження дочки, Сієрра зібралася, підняла поділ сукні й пришвидшила ходу за Емілі. Утім пройшовши не так далеко, ніс вразив запах диму.
– Що це таке? – запитала вона.
Клуби диму, які ширилися коридором, сигналізували про пожежу.
– Швидше, пані. Мусимо поспішати, – Емілі прискорила ходу, не зводячи пильного погляду з дороги втечі.
Гуп!
– Ай!
Без попередження тіло влетіло в двері попереду й гепнулось об стіну навпроти. Звук кісток, що зустрілися з кам’яною кладкою, майже відразу заглушив дзвін декоративних прикрас, які розлетілися по підлозі.
– Назад, пані, – Емілі інстинктивно стала між Сієррою та пораненим чоловіком.
Через таку раптову появу жінка навіть не впізнала, хто саме щойно впав.
Гуп!
Ще один чоловік з наміром заколоти першого прямісінько в серце увірвався через ті ж самі двері слідом за своєю здобиччю.
– А-ах!
Зляканий вигук Бет змусив нападника на мить знерухомити, та цього виявилося досить, аби блакитні очі Сієрри змогли зустрітися з кривавим поглядом. Лише миті вистачило для усвідомлення, що перед нею.
Ланте та Деон Агріче билися, і син щойно був за крок від убивства власного батька.
