– Що, чорт забирай, відбувається? – пробурмотів Фонтейн.
У підземеллі настала тривожна тиша. Навіть вартові, які стояли біля камери, зникли. Озираючись навколо з підозрою, Фонтейн почав працювати над кайданами на щиколотках. Але перш ніж вдалося досягти бодай мінімального прогресу, його насторожив звук повільного відчинення зовнішньої брами підземелля.
Скрип.
Фонтейн на мить завмер, а тоді визирнув крізь металеві ґрати дверей камери. Обличчя миттєво перекосилось у гримасі, щойно він побачив, хто прийшов.
Деон оглядав територію біля камери Фонтейна, коли лінивий погляд нарешті зупинився на старшому зведеному братові. Однак справжній інтерес був десь в іншому місці.
– Де Ланте?
– Що? Він уже не “батько”? – кинув Фонтейн, проте сарказм не викликав жодної реакції. Тож вирішив перейти до суті. – Якщо його немає в камері — утік.
Фонтейн скреготів зубами, стримуючи злість. Схожого на того, хто ось-ось помре, Ланте кинули до підземелля з кімнати суду всього годину тому. Увесь час Фонтейн змушений був слухати прокльони, які батько сипав на голови власних дітей. А потім раптом настала тиша, і він подумав, що той знепритомнів від тортур.
“Утік сам? Чорт би тебе побрав”.
– Слухай, Деоне, оскільки ви вже використали мене, щоб повалити батька, може, хоч зараз побудете поблажливими, га? – почав Фонтейн, намагаючись розчулити брата. – Чесно кажучи, я ніколи не прагнув очолити родину. Просто, ну… Роксана пошила мене в дурні, от і втратив голову.
Коли Фонтейна ледь не забили до смерті перед Ланте, той вважав, що це кінець. Але потім усе несподівано змінилося — не на його шкоду. Навпаки, це відкривало перед ним нові можливості.
“Он як він грає… Ти і я прагнули одного й того ж, Деоне, — раптом Фонтейн ледь не розсміявся, зрозумівши: відвертість може стати кращою зброєю. — Переконати Деона звільнити його мало б бути значно легше”.
Коли того вперше кинули в камеру, він здивувався, що охоронці обмежилися лише кайданами без ланцюгів. Хоч кайдани не подарунок, утім це не було фатальним завершенням, якого очікував, лежачи в калюжі власної крові.
– Якщо відпустиш мене зараз, я сам відрубаю батькові голову. Теж маю з ним рахунки. Та й краще вже ти очолиш рід, аніж він, – хоча насправді Фонтейн не збирався залишатися під Деоновою рукою. – Я людина, яка вміє визнавати поразку. Тому здаюся.
Найважливішим для нього в ту мить залишалося вижити. Той завжди міг триматися й плекати надію, що колись доля подарує йому шанс на помсту.
– Якщо хочеш, можу піти й жити десь у глушині. Навіть письмово зобов’яжуся не повертатися. Більше ніколи не стану тобі на заваді, добре?
Але, на жаль, Деон не повівся на це.
– Яка ж грандіозна помилка у твоїй голові. Ти? На заваді мені?
– Щ-що? – заїкнувся Фонтейн.
– Запам’ятай раз і назавжди: ніщо з того, що ти зробив раніше, і ніщо з того, що ще зробиш, ніколи не стане мені на заваді.
Образливі слова пронизали Фонтейна, мов списи. Вени на його лобі налилися кров’ю, а очі спалахнули люттю. Проте він не міг дозволити собі втратити самоконтроль принаймні зовні.
– Якщо це так, то тим паче варто мене відпустити! Як ти сам сказав: я для тебе не загроза! Тоді який сенс тримати мене тут, правда ж?!
Та Деон мовчав. Лише дивився на безпорадні братові благання про пощаду.
“Чого він чекає?!” — Фонтейн був на межі нервового зриву.
– Невже так важко прийняти рішення? Я ж щойно все пояснив, хіба це не просто?
Старший із дітей Агріче пильно дивився на молодшого, і, зрештою, той розтулив рота:
– Я просто розмірковував, чи варто зараз зайти й убити тебе.
– Що?..
– Гадаю, ти мені ніколи особливо не подобався.
– С-стривай...
– Я навіть не раз уявляв, як виколупую тобі очі.
“Це кінець…” — Фонтейн не міг збагнути, чому Деон раптом так зненавидів його, хоча вони й ніколи не були близькими.
Деон наблизився до дверей камери з незворушним обличчям. Наступний вчинок змусив Фонтейна похолонути.
Трісь!
Клац!
Деон голіруч зламав навісний замок на камері, ніби безпека вже нічого не означала.
– Що ти робиш?! Ти ж не серйозно! – побілів Фонтейн.
Скрип.
Звук прочинених дверей камери пролунав як вісник смерті. Деон ступив усередину без запрошення. Крижаний погляд уп’явся в зведеного брата.
Ву-у-у!
Шум змусив Фонтейна здригнутися. Сигнал про проникнення долинав із головної брами підземелля, яку Деон залишив відчиненою.
Деон зупинився й обернувся до входу. Фонтейн, затамувавши подих, чекав на його наступний крок.
Гуп.
Він знову здригнувся, почувши крок, однак зрозумів, що той лунає геть не в його бік.
“Це було близько”, — нарешті Фонтейн зітхнув з полегшенням, коли Деон рушив до виходу. І лише тоді, як той щез з поля зору й слуху, почув власний тихий видих.
– Що це, блядь, могло бути? – Джеремі зупинився на пів дорозі до прибудови, нахиливши голову до джерела сигналу.
Ву-у-у!
З того місця, де він стояв, через дуже гуркітливий звук йому здалося, що мить, і барабанні перетинки луснуть. Саме тоді усвідомив: ззовні щось відбувається. Розвернувшись, помітив, як дим і полум’я здіймаються з того боку будівлі, яку щойно залишив.
Кинувши непритомного слугу додолу, Джеремі блискавкою помчав назад. Туди, де залишив Роксану.
Він не сумнівався в її здатності постояти за себе, але сигнал тривоги не давав спокою. За всієї цієї невизначеності той мусив принаймні переконатися, що з сестрою все гаразд. На відміну від хибної тривоги, яку вони пережили кілька років тому, тепер уже не залишалося сумнівів — це справжнє вторгнення.
Навіть із середини будівлі видно, як чужинці з мечами б’ються з охороною Агріче.
– Геть з дороги! – із блискавичною реакцією Джеремі врізався грудьми в нападника, збивши того з ніг. За інших обставин він лишився б на полі бою, щоб рознести ворогів на шматки, проте не зараз. У голові лише одна думка: якнайшвидше дістатися до Роксани.
Утім противники насувалися хвиля за хвилею, поки просуватися вперед не стало неможливо.
Скрип!
Битва між вартовими Агріче й загарбниками перетворилася на криваву м’ясорубку. Та посеред бою з’явилася криваво-червона хмара. Усі завмерли, щойно вона зависла над ними.
Тільки Джеремі зрозумів, що це не проста загроза, — то були метелики Роксани. Він кинув погляд у напрямку, звідки ті прилетіли. Утім не встиг вирішити наступні дії, як усе навколо поглинула пітьма.
