– Куди це ти поспішаєш?
Жен, один зі слуг родини Агріче, раптово зупинився, ніби щось смикнуло його за комір. Проте майже відразу впізнав тон, що лунав позаду, — то була фатально вродлива представниця Агріче.
– О… Панно Роксано.
Йому вартувало зусиль стримати голос. Утім схожа реакція досить звична серед чоловіків, які бачили Роксану на території маєтку, тому вона й не надала цьому значення.
Та нахилила голову, оцінюючи його поглядом з голови до п’ят.
– Усі доглядачі й слуги мали зібратися у флігелі. Як тобі відомо, він у протилежному напрямку.
– Ах! Так! Ну… Просто в мене проблеми зі шлунком, тож…
– Справді?
– Т-так, панно… – обличчя Жена так зблідло, наче його занурили в борошно. Холодний піт на чолі свідчив: йому й справді було зле.
Роксана кивнула, ніби розуміючи.
– Тоді тобі варто відпочити.
Голос звучав солодко, як мед. Відчуваючи водночас вдячність і провину за те, що збрехав Роксані, Жен вклонився й рушив далі.
Цок-цок.
Юна красуня Агріче попрямувала за ним, хоча мала б іти в інший бік. На його подив, вона раптом схилилася й прошепотіла просто у вухо:
– І не переймайся. Коли прокинешся — усе вже буде скінчено.
Не давши йому шансу відповісти, лагідно побажала:
– Солодких снів.
З посмішкою на вустах вона простягнула до нього руку. Ще перебуваючи в розгубленості, Жен сприйняв усе як сон: її долоня торкнулася його щоки, а солодкий аромат затьмарив думки.
Останній спогад — до болю прекрасне обличчя, що наближалося до нього.
– Як передбачувано. Батько залишився вірним своїм трюкам аж до самого кінця, –
іронічно посміхнулася Роксана, розглядаючи зім’яту записку в руці.
Навряд чи з моменту полону він мав змогу зв’язатися з кимось за межами маєтку, але сама наявність записки викликала питання. Можливо, той дійсно передбачив найгірший сценарій і заздалегідь щось підготував після повернення з Іґґдрасілю.
До того ж таємне завдання доручив не охоронцю чи доглядачеві, а звичайному слузі. З огляду на знищення більшості прибічників цілком можливо, що саме Жен був найрозумнішим вибором.
…Якщо його не схопили.
Холодний погляд Роксани зупинився на зомлівшому чоловікові біля її ніг. Той звалився саме тоді, коли дівоче обличчя опинилося зовсім поруч. На відміну від сюжету роману Роксана ніколи не використовувала спокуси, аби здобувати інформацію чи маніпулювати ворогами. А точніше, вона ніколи не мала такої змоги.
Оскільки її тіло було осередком цілого рою токсичних метеликів, воно саме по собі стало живою отрутою. Через це ті, хто не мав імунітету до токсинів, могли знепритомніти лише від аромату. Звісно, та достатньо тренувалася, щоб контролювати отруту у власному організмі, однак під час близького контакту уникнути впливу майже неможливо. У той час як героїня роману Сильвія могла зцілювати поцілунком, нинішня Роксана — убивала ним.
– Що ж, виходить, знову до Вертіумів, – зітхнула, нахиляючи голову.
Продовжуючи дивитися згори на непритомного слугу, Роксана здивовано нахилила голову набік. Вона добре знала, що Ланте цікавився створенням союзу між чорними й золотими, але те, наскільки далеко він зайшов, коли звернувся до них за військовою допомогою, навіть Роксана не могла передбачити.
Здавалося, Ланте вважав, що між двома родинами вже налагодився достатній зв’язок, щоби виправдати такий заклик про допомогу. На жаль, це також могло свідчити про існування чогось, про що ніхто й не підозрював.
Імовірно, Ланте дав Вертіумам дещо дуже цінне, аби вони вважали за потрібне допомогти. І хоча вона раніше вигадала гіпотезу про блакитного спадкоємця-ляльку для посіяння сумнівів щодо золотої родини, тепер, коли Ланте знав про її причетність до перевороту, він уже не вірив жодному слову.
Після недовгих роздумів Роксана вирішила не витрачати сили на турботи про союз. Навіть якщо Вертіуми виступлять проти, їхній успіх був вкрай малоймовірним. До того ж вона надто втомилася, щоб перейматися.
– Гей, сестро, – Джеремі з’явився наче з повітря, хоча насправді щойно вийшов із тренувальної зали. Підійшовши до Роксани, зиркнув на тіло, що лежало долі. – А чого ти сама? Де Емілі?
– Послала до матері.
Джеремі мовчки спостерігав за нею, а тоді його погляд потемнів.
– Зробив, як ти сказала.
На відміну від моменту, коли той приєднався до неї в залі суду чи очолив братів у повстанні проти вчителів, тепер у ньому відчувалася невпевненість. Можна було сказати навіть певна розгубленість. Він завжди беззастережно виконував будь-який її наказ.
Його щиро дратувала присутність Деона поруч із нею, проте ніколи не наважувався завадити, бо Роксана не дозволяла. Навіть коли знав, що вже став сильнішим за нього, стримувався заради неї.
Востаннє, як він поводився немов безрозсудний бешкетник, було тоді, коли дозволив Кассісу Педеліану втекти з полону. Але з того часу став її вірною правою рукою, завжди готовий виконати будь-яке бажання: навіть, якщо воно полягало в жорстокій смерті батька.
Утім те, що вона наказала після успішного перевороту, видалося йому дивним. Здавалося, ніби та й не хотіла очолювати родину.
– Дякую, Джеремі. Ще одне, передай його доглядачам, – байдужим жестом вказала на непритомного, наче й не помічаючи збуреного стану брата. А Джеремі, побачивши її спокій, лише придушив тривогу в серці.
– Добре, сестро.
Зрештою, він завжди робитиме все, чого вона забажає. Перекинувши слугу собі на плече, рушив у бік флігеля, де збиралися доглядачі.
Роксана ж повернулася й пішла у зворотному напрямку. Пройшовши трохи, піднесла записку до свічки, що висіла на стіні. Коли папір вже майже догорів, кинула зітлілу рештку в найближчу завісу.
Вжух!
Полум’я миттєво охопило тканину. З порожнім виразом обличчя Роксана спостерігала, як вогонь ширився. Нарешті розвернувшись, аби йти геть, її зустрів різкий сигнал тривоги: на маєток напали. За хвилину до неї долинули звуки бігу, однак ніщо вже не могло зупинити дівочого кроку. Метелики, що отримали від неї вказівки, розлетілися територією.
А позаду неї вирувало полум’я, мов сам вхід до підземного світу. Її зростальний на тлі вогню силует уособлював істину: кожен з Агріче сам за себе в цьому абсурдному пеклі.
Останнього дня січня армія з блакитних прорвала оборону маєтку Агріче й пішла штурмом на їхню резиденцію. Морозний зимовий вітер розносив брязкіт зброї й лати нічною тишею.
Педеліани повністю оточили маєток і розпочали безжальний наступ. Вояк Агріче заскочили зненацька. Та ще гірше те, що за останні двадцять чотири години в маєтку вже панував хаос через руйнування ліній командування.
Після того, як один із охоронців упав, Кассіс гукнув:
– Не переслідуйте тих, хто тікає! Наша мета — Ланте Агріче!
Його люди точно виконували накази, вони не чіпали беззбройних чи звичайний втікачів. Їхньою метою ніколи не було знищення всіх мешканців маєтку.
Схоже, хтось випустив на волю чудовиськ — територія перетворилася на арену, де демони й люди зійшлися в кривавому бою.
Не вагаючись, Кассіс рубав кожного демона, що траплявся на шляху. Вгледівши вогненне крило маєтку, він лише мимохідь подумав, оскільки здогадувався, хто міг бути там, угорі.
Хоча вони мали можливість штурмувати замок одразу, Кассіс навмисне затримав військо вочевидь на знак поваги до палія. Та навіть якби Ланте вийшов з білим прапором, Кассіс не зупинився б. Йому здавалося: той, хто запалив вогонь, намагався дізнатися щось важливе про самого себе.
Вереск.
Ще одне демонічне створіння кинулося на Кассіса і востаннє закричало, зустрівшись із його мечем. Невдовзі з’явився один з охоронців Агріче. Укритий кров’ю чудовиська, він тремтів від пережитого жаху.
– Кажи, де Ланте Агріче?
