Роксана довго вдивлялася у вікно. Зимове сонце вже зайшло, залишивши по собі лише темряву. Вона вирішила навідатися до кабінету майстрів Агріче — місця, котре до вчорашнього дня слугувало єдиним прихистком Ланте Агріче. Оскільки то була фактично його особиста святиня, у повітрі ще лишався слабкий запах наркотиків, які він час від часу вживав.
Роксана відвернулася від вікна й потягнулася до келиха вина, що стояв на дорогому різьбленому столі з червоного дерева. Усередині витончений багряний напій із делікатним ароматом. Сидіти в колишньому кабінеті Ланте й смакувати вино справді особливе відчуття. Тоді вона вже встигла прийти до батька в кімнату суду, а також позбулася кількох шкідників. У підсумку Роксана вважала цей день вельми вдалим.
На блідій щоці досі лишалася смуга крові — єдиний доказ хаосу, вчиненого нею в тренувальному залі. Роксана подбала про свою помсту ще до того, як інші брати й сестри зіпсували їй усе задоволення. Вона повільно піднесла келих до губ, але в ту мить відчинилися двері без жодного звуку.
– Я не пам’ятаю, щоб дозволяла тобі заходити, – мовила та. Однак знала: Деона так легко не стримати.
Не вагаючись ані на мить, він упевнено зайшов до кабінету, наче взагалі не почув мелодійного голосу зведеної сестри.
– Що ж... Якщо наполягаєш. Я сьогодні надзвичайно великодушна, – промовила, ще глибше вмощуючись у крісло й піднімаючи келих у його бік. – Вип’єш?
Цей рідкісний жест доброти слугував додатковим свідченням справді гарного гумору.
– Не треба, – той відповів холодно й коротко.
– Ні? Прикро. Більше тобі цього не запропоную.
Від моменту появи Деона його погляд не відривався від однієї-єдиної точки. Хоча кімната занурилася в пітьму, залишивши лише вузький промінь світла з вікна, це аж ніяк не впливало на його зір.
Роксана відразу збагнула, що саме він розглядає. Поставила келих і з легкою усмішкою запитала:
– То ти впізнав? – вона досі не переодяглась із дорожнього вбрання, поверх якого накинута накидка — точно не з її речей.
– Подарунок від Кассіса Педеліана.
Накидка велика й повністю закривала сукню. Зав’язавши міцніше на плечах, Роксана майже потонула в тканині.
– Мені подобається це носити, – сказала з невинною посмішкою, спостерігаючи за похмурим виразом обличчя брата. – Що, дратуєшся, коли бачиш мене в ній?
Той мовчав, проте крижаний погляд говорив більше, ніж будь-які слова. У той момент і Роксана, і Деон думали про одну й ту ж людину: Кассіса Педеліана, з яким вони зустрілися в замку Іґґдрасіль.
– Щоразу дивуюся, коли бачу твоє лице. Здається, ти завжди гніваєшся на мене, – мовила вона, повільно підносячи келих до губ.
Після довгого мовчання Деон нарешті заговорив:
– Я... – на мить зупинився, – не шкодую, що вбив Ахілла.
Рука Роксани завмерла — келих був усього в кількох сантиметрах від губ. Посмішка зникла, як, власне, й усе інше після почутих слів.
– І якби мені довелося прожити той день ще раз, я знову вбив би його, – вів далі він.
Обличчя Роксани стало сухим, мов пустеля. Здавалося, емоції покинули її вже давно.
– Єдина відмінність — змусив би тебе дивитися, як відтинаю йому голову, – спокійно додав Деон. – Я зробив би це, бо знаю, наскільки ти слабка. Настільки слабка, що навіть не змогла вбити галюцинацію.
Роксана не вимовила ні звуку, не поворухнулася.
– Мене завжди цікавило, що було б, якби ти побачила смерть Ахілла на власні очі, – майже сам до себе мовив Деон.
Роксана дивилася на нього без жодних емоцій: ні гніву, ні ненависті, лише порожнеча. Атмосфера в кімнаті крижана, але цього разу була холоднішою за звичайну напруженість між ними.
– Коли думаю про це, мені навіть трохи шкода, що він уже мертвий.
Та той говорив не для того, щоби помститися.
– Утім це вже не має значення. Він мертвий. Саме тому подумав... можливо, я вб’ю твою матір на твоїх очах.
У його словах не звучало й натяку на погрози.
– Проте, схоже, ти зрозуміла мої наміри й призначила мою матір її так званим ангелом-охоронцем, – сказав.
Роксана зрозуміла, до чого він веде. Як би прикро не було це визнавати, але вона й Деон справді розуміли одне одного краще за будь-кого іншого з роду Агріче.
– Пам’ятаєш той день, коли ти сказала, що знаєш, чого я прагну?
Своїми словами Деон змусив Роксану пригадати ту фатальну ніч трирічної давності; ніч, з якої почалася їхня божевільна подорож і яка привела до пастки, де ті опинилися зараз.
– Хіба не смішно? Ти стверджувала, що знаєш щось про мене, чого я сам не знаю.
Ніхто й справді не міг тоді передбачити, як усе обернеться: брат і сестра говоритимуть у кабінеті поваленого Ланте Агріче. Навряд чи навіть сам Деон уявляв таке.
Коли запала тиша, ззовні пролунав шум. Якби було щось термінове, хтось би вдерся до кімнати. Але цього не сталося, тож Роксана припустила, що Джеремі виконує її накази. Вона лише опустила погляд.
– Можливо... ми з тобою в чомусь схожі, – довгі вії зловили промінь місячного світла, який лився з вікна, поки та вдивлялась у рожеву рідину в келиху. – Ще донедавна я робила все, аби вижити в цьому смороді, не думаючи про вищу мету.
То справді особлива ніч. Найщасливіший день у житті Роксани ще не закінчився: вечір лише почався.
– Насправді спершу просто не хотіла померти так, як Ахілл. Отже, як я казала, саме прагнення вижити було сенсом мого життя.
Така ніч ніколи не повториться. Можливо, саме тому двоє, які зазвичай кидали одне на одного погляди, мов кинджали, змогли того разу відверто поговорити в темряві.
– Однак тепер думаю, що виживання не було моєю кінцевою метою, – промовила вона.
Як і Деон, Роксана, здавалося, більше розмовляла сама з собою, ніж із ним. У певний момент їхні ролі слухача й мовця помінялися місцями, проте між ними не виникло жодної незручності. Раніше вони ніколи не спілкувалися один з одним так спокійно.
– Без сумнівів, так люто трималася за життя не просто заради самого виживання. Ти знаєш, у чому може бути причина? — тихо та з помітною щирістю запитала Роксана брата.
Деон подивився на неї, а тоді відповів:
– Знаю.
Роксана легко всміхнулась.
– Що ж... мушу визнати, я досі не впевнена.
Вони дійшли висновку, що сходилися саме в цьому. І брат, і сестра були мастаками у вмінні розпізнавати мотиви та бажання інших, але водночас жахливо неспроможними помічати таке в собі. Під час їхньої розмови шум за межами кабінету став голоснішим. Звуки свідчили про метушню навколо з надзвичайно великою кількістю людей.
— Якщо дам тобі те, чого бажаєш… — голос Деона прорізав майже повну темряву. — …то чи означає це, що ти готова віддати мені те, чого хочу я?
Роксана мовчки дивилася на нього. Через мить Деон так само тихо, як і прийшов, вийшов із кабінету. Залишившись знову наодинці, Роксана повернулася до вікна й зазирнула назовні. Пейзаж поглинала темрява ночі. Та добре знала, що чекало на неї десь у далині.
Мах, мах.
Один з її отруйних метеликів завис над келихом.
– Тож час настав?
Її коротке святкування завершилося. Вона підвелася з крісла й підійшла до дверей, які нещодавно зачинив Деон. Відчинила їх. У холодну й глуху темряву офісу ззовні, з неба, тихо падав сніг.
