Фонтейн відчув, як раптовий холод пробігся вздовж майже зламаного хребта. Це правда, він почав вербувати найманців одразу після рішення влаштувати переворот, і довелося визнати: ставлення Ланте стало помітно холоднішим саме в той час. Та однаково не виходило збагнути, як батько дізнався про те, що насправді зріло в глибині його серця.
– Але то ще навіть не половина. Може, розповісти тобі про всі ті витівки, які вже давно знаю? Справді думав, що заплющу очі на твої дріб’язкові забавки, виблядку?
– Б-батьку, я…
– Ти й справді вважаєш свого батька жалюгідним старим дурнем, га? Черговим блазнем, з якого можна знущатися за зачиненими дверима? – переповнений власним гнівом Ланте вхопив сина за закривавлений комір і підняв із порцелянової підлоги, уже вкритої червоними плямами. Величезна, наче лопата, рука злетіла в повітря й вдарила Фонтейна по обличчю з такою силою, що звук рознісся відлунням усією залою.
Настрій Ланте й так сильно зіпсувався після несподіваної появи Кассіса на бенкеті, а тепер був на межі. Перед такою люттю Фонтейн був не більше ніж ягня, що благало аби його зарізали.
– Принеси сюди, – хоча наказ було адресовано одному з охоронців, голова Агріче не зводив очей з Фонтейна. Погляд пронизував сина, немов крижаний спис.
Сторож без жодних вагань виконав вказівку Ланте.
– Заради справедливості визнаю, у тобі й справді є певний хист, – промовив Ланте, голос набув зловісної нотки, поки він крутив у пальцях кинджал, переданий охоронцем. – А тепер скажи, де ув’язнив усіх солдатів Агріче, які залишалися мені вірними?
Фонтейн раптово відкрив рота, мовби щелепа от-от упаде на підлогу.
– Г-га? Я... Аргх! Які ще солдати?! – його шок був настільки справжнім, що заперечення здавалося майже щирим. – Б-благаю, батьку, я справді не...
Чвак!
Не встиг договорити, як кинджал Ланте уп’явся прямісінько в центр його долоні.
– А-а-агх!
Голова Агріче лише спостерігав за вереском сина.
– Дуже добре, мій сину. Я б розчарувався, якби після всього навчання й тренувань, які тобі дав, ти здався надто легко, – у погляді Ланте не жевріло й крихти тепла чи милосердя. – Мені цікаво, чи зможеш надалі триматися, коли почну відрізати твої кінцівки.
Жорстокість Ланте не знала меж. Він ніколи не пробачав зрадників, і власні діти не були винятком. Коли Ланте витягнув кинджал із руки сина, Фонтейн знову заволав від нестерпного болю.
Роксана мовчки стояла осторонь, дивлячись на калюжу крові, яка вже досягла носака Лантевого черевика. Фонтейн настільки зосередився на батькові й Деоні, що навіть не помітив її присутності в кімнаті.
– Батьку...
Звук дівочого голосу змусив старшого з дітей Агріче смикнутися навіть у стані повної поразки.
– Гадаю, не варто більше витрачати на це час.
Ланте перевів погляд на доньку. Вона спокійно оглядала його, а тоді — жалюгідне видовище, яким став зведений брат Фонтейн. Краса настільки вражала, що лише сам її вигляд міг на мить змусити забути про перебування не у весняному саду, а в кімнаті суду, де тебе катують.
– Ти їх знайшла?
Замість відповіді на запитання Ланте, Роксана лише лукаво посміхнулася. Саме вона, скориставшись метеликами, викрила змову Фонтейна та повідомила батькові. Відкриття спонукало Ланте розпочати постійне стеження за сином, що згодом і вивело всі його злочини на світло. Звісно, йому гидко визнавати, наскільки важливою для нього в усьому була Роксана.
Натомість вмовляв себе: навіть якби не дізнався про змову сина одразу, то так чи інакше Фонтейн не мав би жодного шансу усунути його від влади. А втім, відданий наказ Деону слідкувати за братом, як порадила Роксана, приніс набагато швидший і більш бажаний результат.
– Чудова робота. Навіть швидше, ніж сподівався. Звісно ж, я не міг очікувати меншого від своєї доньки.
Та слова Роксани мали зовсім інше значення, аніж те, що собі уявляв Ланте.
– Я хочу сказати, батьку, ти даремно витрачаєш сили, намагаючись дізнатися те, чого ніколи не дізнаєшся, – промовила вона спокійно, ніби тиха вода в озері, і саме ця незворушність ще більше спантеличила Ланте. – Мої метелики вже з’їли кожного твого солдата. Як на мене, гідна смерть для псів, яких ти навчав сліпо підкорятися.
– Що?
Уся кімната завмерла. Ланте не міг вимовити й слова, дивлячись на доньку та безнадійно не підозрюючи, яке шоу ось-ось розгорнеться перед ним.
Цок, цок.
Відлуння підборів, що ступали порцеляновою підлогою, розірвало тривожну тишу. Роксана легкою ходою рушила до величезного суддівського крісла в кінці зали. Воно мало вигляд справжнього трону й визнавалося всіма членами роду місцем, призначеним виключно для його голови — Ланте Агріче.
– Роксано… Що, чорт забирай, ти собі дозволяєш?!
Та, не вагаючись ані миті, донька сіла на трон Агріче.
– Завжди жадала тут посидіти, – промовила вона, м’яко погладжуючи оздоблений коштовним камінням бильце. – Часто замислювалася, як воно — дивитися на всіх згори.
Мелодійний голос лунав настільки невинно, змушуючи Ланте на мить забути про сильну злість. Фонтейн не менш здивовано витріщався на сестру. Йому було важко повірити, що вона могла зробити таке з буденністю на межі божевілля.
Тоді її кривавий погляд знову зосередився на Ланте.
– Звідси навіть ти видаєшся маленьким, батьку, – сказала вона, а куточки рожевих губ повільно піднялися в підступній посмішці.
На обличчі Ланте з’явилися зморшки, схожі на тріщини порцелянової підлоги — сліди численних каральних вироків минулого.
– Ти… Ти смієш насміхатися з мене?!
Його погляд був крижаним, буремним. Здавалося, що за багряними очима голови Агріче вирує ненависть, наче шторми в океані.
Роксана ж продовжувала дивитися згори, ніби нічого у світі її не турбувало.
– Не будь таким сердитим, батьку, – сказала вона майже з лагідністю, неначе він розлютився через якусь дрібницю. – Невже тобі жодного разу навіть не спало на думку запідозрити мене?
Такий лагідний та тихий голос нагадував шепіт, що змусив вібрувати все повітря у залі суду.
– Батьку, усе це — сцена, яку я підготувала спеціально для тебе.
Раптово в грудях Ланте щось дряпнуло, недобре, тривожне.
– І що, по-твоєму, це має означати…?
Нарешті настала мить, коли Роксана могла розкрити завісу над накинутою на всю кімнату ілюзією.
Мах, мах.
Несподівано з калюжі крові, що оточувала Фонтейна, одночасно здійнялася зграя досі ніким не помічених метеликів.
Мах, мах.
Їхня поява скидалася на вибух червоного світла в мініатюрі. І за ними відкрився чарівний круг, який вони до того приховували за допомогою ілюзії, насланою на всю кімнату. Побачивши його, Ланте зрозумів, із чим має справу. І миттю збагнув, що треба тікати.
– Ти маєш нахабство… Роксано! Аргх!
Та перш ніж він устиг зробити хоч крок, магічне коло активувалося. З-під ніг Ланте вирвався стовп чистого білого світла. Хоча промені мали майже небесний вигляд, сама магія, яка їх викликала, була далеко не святою. Темне чаклунство потребувало посередника, крові, і могло завершитися лише після того, як Фонтейн пролив її достатньо, аби вона дісталася взуття батька.
І щойно Ланте спробував вирватися з кола — пастка спрацювала.
Ґвалт!
– Агх! Кхе! – Ланте повалився на підлогу, ніби метеорит звалився на нього з усією вагою небес.
Як колись сам суддя та вершитель вироків, тепер Роксана дивилася на нього згори з тією ж самовпевненістю.
– Чесно кажучи, батьку, ти мав би бути більш обачним зі мною.
Попри те, що він ледве міг поворухнути пальцем під тиском кола, Ланте таки примудрився зиркнути на неї з лютою ненавистю.
– Зрештою, це ж ти сам навчив мене, навіть між батьком і дитиною любов та довіра — лише ілюзії.
Ставало дедалі очевидніше: справжнім організатором перевороту була Роксана, яка зумисно відвернула увагу Ланте на його старшого сина. Незважаючи на те, що зараз він лежав приголомшений під вагою закляття й змушений дивитися на зарозумілий вираз обличчя доньки, Ланте ще не міг до кінця повірити в її причетність до всього. Однак це правда, як би боляче не було визнавати.
Очі Ланте наливалися червоним, лопалися судини, а погляд свердлив справжню зрадницю. Якби таким чином можна було вбити, то Роксана померла б сотню разів. Та вона спокійно відповідала йому легенькою, трохи глузливою посмішкою.
– Ти мусиш визнати: моя гра в добру донечку майже досконала.
На обличчі Ланте найяскравіше читалося почуття зради, але під ним виблискувала розгубленість, та така, якою дивиться на тебе власний пес, щойно вкусивши.
Хоч вона й вичитувала батька, проте щиро насолоджувалася, наскільки кумедний вигляд він зараз мав.
– Де… оне…
Треба віддати належне: Ланте Агріче й справді був звіром. Навіть під неймовірним тиском зумів вимовити слова, хай і ціною цівки крові, що струмувала з рота.
– Схопи... цю с...
– Ходи сюди, Деоне, – м’яко перебила його Роксана і її голос повністю перекрив останню спробу батька достукатися до свого найціннішого сина.
Ланте вважав, що Деон його останній шанс. Та насправді ця надія марна. Бо якби Деон дійсно був на його боці, то почав би вже діяти.
Утім без жодного прояву емоцій улюблений син просто дивився на поваленого батька.
