Розділ 59

---

Останні й найграндіозніші урочистості розпочалися наступного вечора. Ми з Джеремі увійшли до бенкетної зали на першому поверсі разом із Ланте.

– Що з Деоном? – коротко запитав.

– Я ще не бачила його, батьку.

Той ніби мимоволі наморщив лоба.

– Дивно, що він так запізнюється.

– Забудь про того невдаху, батьку. Нас і так достатньо, – пирхнув Джеремі.

Джеремі справді мав зовсім інший вигляд у розкішному вбранні. У дитинстві його обличчя було гарним, та тієї ночі переді мною стояла доглянута постать з красивими й мужніми рисами. Крім того, він суттєво виріс. Здавалося, йому некомфортно в офіційному одязі, але на третій вечір уже впорався з цим образом. Джеремі дійсно йшов зі своєю природною зарозумілістю, хоча час від часу рука смикала краватку.

Ланте сердито дивився на молодшого сина, оскільки невдоволений тон точно йому не подобався. Останнім часом той став таким зухвалим, що навіть Ланте ледве стримував його.

Я намагалася відвернути увагу батька, внутрішньо усміхаючись.

– І справді спізнюється, батьку. Цікаво, чи ціль не спричинила якихось труднощів під час вашої відсутності, – вираз обличчя Ланте спохмурнів, тому продовжила, усміхнувшись. – Усе ж, гадаю, причин для хвилювання немає. Зрештою, це ж Деон. Наш старший, найбільш досвідчений брат. Упевнена, він прибуде до завершення свята.

Лице Ланте знову розслабилося, ніби той захопився моїми спостереженнями. Натомість Джеремі відвернувся й надувся.

– Гаразд, ходімо всередину.

І з цим ми рушили за Ланте до бенкетної зали.

Увійшовши, перше, на чому завжди загострювалася моя увага, — настінна фреска із зображенням Іґґдрасіля, що сягала самої стелі. Тоді над головою засяяли розкішні люстри, наче сузір’я на нічному небі.

Оглянувши чудовий декор, я помітила: інші дивно мовчать. Крім звуків музики на задньому плані не вдалося почути жодної розмови між людьми. Зізнаюся, це видовище мені знайоме і, мабуть, очікуване, адже те саме сталося торік. Тиша не могла втриматися, бо усі очі в залі були прикуті до мене

– Вау… Глянь на цих блазнів, – сміявся Джеремі, кепкуючи з безглуздих виразів облич навколо.

Я ж удавала, що не звертаю на них уваги, коли потягнулася за келихом вина з таці найближчої прислуги. Як очікувалося, жоден із гостей не намагався підійти до мене, не кажучи вже про розмову. Навіть у повсякденному вбранні вдома могла змусити людей зупинятися на місці майже щодня, тому уявила, як уся частина чоловіків у залі була вражена, побачивши мене в елегантному одязі, із зачіскою та макіяжем. Авжеж, таке не стало несподіванкою.

Намагаючись стояти осторонь та озираючись навколо, я поводилася тихо. Знову помітила Лузарка Кастро. Попри його перебування серед натовпу членів власного роду, відчувався спрямований погляд у мій бік. Дуже сумніваюся, що мені здалося: тієї ночі хмуре лице стало ще суворішим, ніж учора.

– Будь ласка, зберіться, сер. Ходімо зараз. Випряміть спину й заправте сорочку.

Докірливий голос пролунав ще до того, як його власник увійшов до зали. За мить послідувало ніби дитяче скиглення.

– Ой… Але я хочу піти додому та з’їсти тарталетки Нікса.

– Ми повернемося завтра, тому прошу, досить скиглити, господарю. До того ж така поведінка тільки дратує Нікса. Ох, чесно… Ви перестанете чіплятися до мене й станете прямо, будь ласка?!

Через тривалу тишу, що панувала після нашого приходу, їхня розмова чулася по всьому коридору. Нарешті, на вході з’явилися двоє чоловіків. Один із них обвився навколо іншого, як лінивець.

Наче спочатку не помітивши прихід у зал, обидва раптом підвели голови. Той, хто підтримував свого господаря, здавався особливо здивованим, адже щосили намагався змусити молодика вирівнятися. Утім це було марно, його туманний погляд не міг оцінити ситуацію.

З рудими кучерями й зеленими очима кольору саджанців Ноель Вертіум справді мав обличчя чарівної дитини, незважаючи на власний вік. Проте він усе ще був чудовим молодим лідером Золотого клану.

Неочікувано сонні очі Ноеля різко розплющилися.

– Ах…

Його увага зосередилася на мені. А тоді, як у багатьох у цій залі, рот розтулився.

– Е?..

Ці лісові очі, ще мить тому глибоко затуманені, раптово наче засяяли блиском. Потім рука, яка обхоплювала помічника, почала вислизати, наче розтале морозиво, хоча тіло ще більше притиснулося до старшого чоловіка. Згодом молодого лідера буквально колисали на руках, бо ноги, здавалося, не витримували його ваги.

І тут той самий служитель несподівано почав кричати: Пане Ноелю! Пане Ноелю! Ваш… У вас тече кров із носа!

– Га? Що?

У лідера Вертіумів справді почала текти кров із носа. Але, незважаючи на це та крики помічника перед обличчям, молодик, здавалося, залишався в заціпенінні. Перш ніж хтось устиг щось вдіяти, старший джентльмен витягнув Ноеля з бенкету.

– Що, чорт забирай, з тим ідіотом? – пробурмотів Джеремі, не намагаючись приховати відразу.

Зрештою, внеском Ноеля Вертіума на зібранні п’яти родин залишалися “Ах” та “Е”.

Більше того, єдиний образ, який він передав нам, — кровотеча з носа при одному погляді на мене. Отже, чесно кажучи, збентеження Джеремі цілком зрозуміле.

На мій подив, найбільшим досягненням Ноеля того вечора стало повернення на бенкет до звичного рівня метушні. Його поведінка викликала чимало пліток після виходу. Ланте, мабуть, також не вважав поводження Ноеля гідним, оскільки він не зробив жодної спроби піти слідом і підтримати дружні взаємини.

– Гей, ти голодна, сестро? Хочеш, принесу щось зі столу?

Вочевидь Джеремі вирішив зосередити енергію на догляді за мною. Я порадила йому спробувати поспілкуватися з іншими гостями, та той непохитно стояв поруч. Перш ніж відповісти, знову глянула в бік входу. Мене цікавило, чому Педеліани досі не ввійшли.

– Так, дякую. Було б чудово.

Джеремі попрямував до наповнених їжею столів і мав надто щасливий вигляд від того, що я доручила йому таке “важливе” завдання. Тим часом Ланте вів розмову з іншим членом роду. Час здавався більш повільним, ніж зазвичай. Хоча, можливо, це сталося через тривогу, яку відчувала.

Чесно кажучи, не могла пояснити, звідки такі відчуття. Мій розум справді був відірваний від бенкету, ніби я чекала на щось таке, що не знала як описати.

– Що за–?!

Почувся гучний вигук у поєднанні з чиїмось диханням. Тоді майже відразу навколо пролунав вибух здивованих викриків. Відчуття шоку миттєво охопило величезну бенкетну залу. Ланте нахмурився, повернувши голову в напрямок джерела галасу.

Я також обернулася туди, де вперше вирвався шок. За мить долинуло надто знайоме ім’я.

– Це Кассіс Педеліан!

– Що?! Ти маєш на увазі блакитного спадкоємця?

– Ти серйозно?

Трісь.

Звук розбитого скла прорізав гомін, від якого всі замовкли. У цьому замкнутому просторі стало так тихо, що я чула дихання інших за кілька кроків від мене.

Порушуючи безголосся, насунула блакитна хвиля, а позаду — величезне око шторму. Три ключових представники роду Педеліан були серед натовпу, який наближався.

Руссель Педеліан і Сильвія, його донька, прибули напередодні, тому поява Кассіса Педеліана, блакитного спадкоємця, справді шокувала більшість, адже останні три роки він не з’являвся на публіці.

– Боже… Як давно це було?

Хоча той, хто промовив, сказав собі під ніс, інші, почувши, не могли заперечити, що минуло досить багато часу, відколи ніхто не бачив його обличчя за межами Блакитного дому.

Це була перша публічна поява за три роки, і очевидно: Кассіс уже не тінь свого батька, а цілком доросла людина, яка, можливо, навіть перевершила силу свого попередника. Колишнє хлоп’яче гарне обличчя стало вишуканішим та набуло мужнього вигляду. Тіло також набрало більше мускулів, ніж я пам’ятала три роки тому. Здавалося, йому нічого не бракувало, щоб очолити рід Педеліанів.

Ідучи, погляд спрямовувався вперед та розкривав глибину й цілеспрямованість, які перевищували те, що бачила при першій зустрічі. Але найбільше змінилася його аура. А точніше, уся оточена енергія. Було схоже на приплив хвилі, здатну швидко втопити будь-кого поблизу.

– С… Сестро? Мені не здається? То дійсно Кассіс Педеліан? – Джеремі опинився поруч серед приголомшеної тиші лише для того, аби пробурмотіти власне здивування мені на вухо. Гадаю, для нього це так само як побачити привида. 

З іншого боку, я мала побачити реакцію Ланте. Очі блукали по залі, поки не зупинилися на його темній постаті неподалік.

Як очікувалося, він зиркав на педеліанців, хоча точно втратив дар мови. Обличчя виражало справжній шок.

Побачивши те, що хотіла, відвернулася й майже відразу зустрілася з парою променистих золотих очей. Чесно, я дещо здивувалася, як Кассіс без проблем знайшов мене серед колосального натовпу. У ту мить було враження, наче ми з ним єдині на бенкеті.

Тік - так.

Звук відбиття секундної стрілки годинника пролунав із невідомого кутка величезної кімнати. Здавалося, плин часу підкорився зовсім іншим правилам.

Наш час, який ми зупинили три роки тому перед розлукою, нарешті відновився.