Чомусь мені було важко заснути тієї ночі.
Кажуть, що бенкет другого вечора вийшов більш святковим, ніж попередній, оскільки головні гості з усіх п’яти кланів зібралися на ньому. Звісно, лишалися й такі, як я, хто ще не брав участі в жодних зібраннях чи громадських гуляннях.
Тим не менш, мені здавалося: майже всі, хто прибув до замку Іґґдрасіль, з’являться на події останнього вечора. Згідно з інформацією метелика, якого я відправила в зал, зіркою вечора стала Сильвія. Зі срібними пасмами, як місячне світло, й очима, що іскрилися золотом, наче далекі зірки, вона справді була чудовою істотою для споглядання. Однак серед усіх сцен, показаних мені того вечора метеликом, одна змусила розсміятися вголос.
Виявилося, Джеремі завітав на захід того вечора. Можу лише припустити, що той зацікавився сестрою Кассіса, проте його реакція, побачивши її, була…
– Трясця! Вона вилита копія того блакитного сучого сина. Бвуе!
Сказати про його різкість — нічого не сказати. Реакція повністю протилежна закоханому герою з роману.
Я справді не могла перестати сміятися з його слів чи з того, яким перекошеним було обличчя, немов зіжмаканий папір, коли він побачив її. Можна з упевненістю сказати, що Джеремі з цієї часової лінії навряд чи закохається в блакитну спадкоємицю, не кажучи вже про викрадення.
Лузарк Кастро теж краєм ока помітив її, а потім на мить скривився. Та я не застала в погляді тієї ворожості, яку він, здавалося, адресував мені. Ноель Вертіум знову залишився у власній кімнаті, не докладаючи навіть найменших зусиль для спілкування.
Ланте намагався виманити його, утім лідер Золотого роду з рішучістю відмовився вийти.
– Дякую. Наразі це все.
Я вирішила припинити перегляд подій того вечора раніше, ніж планувалося спочатку, а потім відправила свого метелика на місце в бенкетному залі. Головна причина полягала в тому, що надмірне використання ними завдавало шкоди організму, і було вже досить пізно.
На той момент у замку Іґґдрасіль запанувала майже цілковита тиша, адже майже всі, схоже, пішли спати. Але заснути мені просто не вдавалося. Несподівано в уяві сплив образ Сильвії. А слідом ще одне обличчя, схоже на її.
Я вирішила встати з ліжка й вийти з кімнати. День видався несезонно теплим, проте нічне повітря відчувалося досить прохолодним. Невдовзі мені спало на думку, що варто було накинути плащ, та зрештою не стала турбуватися, бо не збиралася дуже довго залишатися на вулиці. Вийшовши на вулицю, помітила: ще є кімнати, у яких горіло світло. Одна з них належала Русселю Педеліану, як я знала.
Уже за четверту ночі, тож з’явилася думка, чому він не заснув. Однак згадавши, чим сама займаюся, відкинула її.
Трохи вдивляючись у його вікно, я продовжила нічну прогулянку. Іґґдрасіль у мертвій тиші справді був жахливо похмурим місцем. Може, через надзвичайну тишу, але атмосфера замку здавалася суворішою й важчою, ніж удень.
– Отже, він ще живий, – прошепотіла в порожнечу, проходячи повз завісу високої трави на узбіччі.
Я підійшла до найближчого скупчення дерев і сіла біля товстого стовбура одного з них. Перебуваючи там, мою увагу привернула рослина з червоними ягодами на землі, на яку натрапила рік тому, коли прийшла сюди ж подихати свіжим повітрям. Це був отруйний зразок, і його поява в такому місці доволі неочікувана. Усе-таки отрута слабка. Припускала, що він, мабуть, достатньо потужний, аби викликати в когось розлад шлунку. І все ж, побачивши їх навколо, відчула спокій.
Тоді я голосно видихнула, що привело до утворення квіткової імли з повітря переді мною. Не знала чому, проте тієї ночі мій розум безцільно блукав.
У романі історія почалася лише після того, як Сильвії виповнилося 18 років, та реальні події виявилися зовсім іншими, ніж пам’яталося з прочитаного. У першу чергу Кассіс, її брат, був живий. Йому вдалося вирватися з лап Агріче, і відтоді він залишався поза публічною увагою.
Саме тому Ланте продовжував вірити, що Кассіс досі мертвий. Тоді я посміхнулася, уявляючи вираз обличчя батька, коли той нарешті знову зустрінеться віч-на-віч із Кассісом. Без сумніву, це буде один із найвеселіших моментів у моєму житті.
Раптом у далекій нічній тиші почувся слабкий цокіт кінських копит. Потім, як тільки шум карети затих, я побачила одягнену у все чорне фігуру, що вийшла звідти. Ким би не був новий незнайомець, його капюшон піднятий, тому єдиною відмінною рисою, яку мені вдалося помітити, — виступлене з тіні гостре підборіддя.
Завдяки високому і кремезному силуету одразу стало ясно — це чоловік. Місячне світло робило його підборіддя ще різкішким, немов лезо.
Я мимоволі насупилася, припустивши, що це Деон. Не знала ще когось з такою статурою, щоб нещасливо відвернути мої думки від нього. Ба більше, чоловік ніби випромінював непереможну ауру. Лише сама присутність тиснула на повітря навколо, а це властиво не кожному.
Хоч й очікувалася його поява, я доручила йому досить складне завдання, тому сподівалася, що на прибуття знадобиться більше часу. Без жодних інших видимих деталей подумалося, наскільки набридливим здавався факт перебування Деона поруч.
Байдуже оцінивши чоловіка, голова відвернулася в протилежний бік, коли той підійшов до мене. Зрозуміло, мені не хотілося, аби він подумав, що я звернула на нього увагу. Сподівалася уникнути розмови з ним, якщо можливо, адже це лише порушить мій спокій. Але, як завжди, Деон вирішив втоптати цю надію в бруд.
Прислухалася, як його кроки прямували стежкою до дерев, серед яких була я, перш ніж раптово зупинилися позаду мене. Потім почувся несподіваний шелест тканини, схоже, повернувся в мій бік. Добре відомо: Деон має чудовий нічний зір, тож не дивно, що той побачив мене в темряві й чомусь продовжував вдивлятися. Незабаром позаду відновилися важкі кроки, у той час він наче наближався.
Не маючи змоги більше затримувати подих, я видихнула з роздратуванням.
– От чесно, ти колись залишиш мене?
Бурмотіла собі під ніс, утім той раптово зупинився, ніби почув.
У ту мить упевнилася — це диявол! Я лишалася тихою, неначе польова миша, то чим можна пояснити, що він зміг так миттєво помітити мене? Насправді велике здивування було відсутнє після всього, позаяк той довго переслідував мене.
– Наскільки мені має бути погано, аби задовольнити тебе? Я ж казала, що не хочу бачити твого обличчя! Скільки ще мені доведеться нагадувати про це, витрачаючи свій подих?
Така незрозуміла одержимість справді викликала в мені огиду, і впевнена: він про це знає. Мені не хотілося бачити ні його, ні навіть тінь від нього, тому продовжила сидіти спиною та дивитися вниз.
– Просто йди, Деоне. Не хочу чути від тебе жодного слова. Це рідкісна ніч для мене, бо я нарешті не в поганому настрої.
В інший час, можливо, поводилася б гірше, однак мені справді не жадалося мати справи з ним тієї ночі. Усе, чого прагнула, — насолоджуватися спокійним вечором і не витрачати енергію на Деона Агріче.
Позаду запанувала тиша. Насправді така, що не могла бути впевнена, чи він усе ще стоїть там, чи давно пішов.
Крок, крок.
На моє розчарування, звук кроків відновився. Зблизька видно, як той прямує до мене. Я відчула, що вибухну, коли почала лаяти його ще дужче.
– Хіба щойно не сказала тобі не набли–?!
Вшух.
Тепла тканина огорнула мене з голови до п’ят, а це перебило на пів слові. Жар зігрівав усі замерзлі частини тіла. Раптом я виявила, що навіть не можу поворохнутися.
Опустила погляд і побачила: джерелом тепла є чоловічий плащ. Дивовижно, наскільки вага тиснула на плечі. Я впізнала знайомий запах внутрішньої підкладки, та однаково не могла зрушити з місця. Просто сиділа біля стовбура дерева, не маючи змоги щось зробити, окрім як дихати, бо навіть пальцем на нозі рухнути не виходило.
Кліпнула очима, коли цвіркун вирвав мене зі заціпеніння. Я швидко підвелася й оглянула територію, проте виявила, що той, хто стояв позаду лише кілька хвилин тому, уже давно зник. Лише прохолода висіла в повітрі, де він щойно перебував.
– То… був не Деон.
Упевненість цієї думки залишила мені тільки одну очевидну істину.
