На другий день для мене майже нічого не змінилося. Оскільки я й удома звикла перебувати на самоті, мені було цілком комфортно проводити більшість часу наодинці в кімнаті. Та зрештою вирішила вийти на терасу й випити чаю. Хоча в Іґґдрасілі вже офіційно була зима, на відміну від засніжених лісів маєтку Агріче, погода тут відчувалася радше як рання весна.
– Леді Роксано, ви знову залишитеся в кімнаті? Багато хто мріє хоча б побачити вас.
Сказала покоївка, яка принесла мені чай, у спробі зачепити струни моїх почуттів. Тим часом інші служниці прибирали кімнату й кивали в знак згоди, поки спостерігали, як я повільно підносила горнятко до губ.
– Справді? Дуже сумніваюся. Не можу сказати, що щось подібне траплялося торік.
– Але, пані, впевнена в тому… – служниця раптом замовкла. Мабуть, злякалася можливості мене образити, якщо наполягатиме. Однак я й без того знала, що вона мала на увазі.
І річ не полягала в байдужості чоловіків до мене. Просто вони надто боялися наблизитися до майже ідеальної істоти. Я дозволила служницям теревенити далі, неквапливо куштуючи чай.
Ох!
Зненацька почула колективне здивоване зітхання з боку натовпу за межами тераси, тож повільно перевела погляд у той бік.
Група людей зупинилася на пів дорозі, роззявивши роти від подиву. Мене помітили випадково. І знову серед них був Лузарк Кастро. Його темно-руде волосся, коротше, ніж минулого року, куйовдив вітер, а виноградно-фіолетові очі, трохи підняті в куточках, надавали його погляду лукавої жорсткості.
Чула, що він прибув пізніше за інших членів своєї родини, і, схоже, вони якраз поверталися з обіду. Як і рік тому, лише Лузарк дивився на мене зі страхітливим насупленням. Я справді не могла зрозуміти, чим заслужила таке. Такий собі норовливий “герой”.
– Ти що, думаєш, можеш так вилупити очиська на мою сестру?!
Він, здавалося, з’явився нізвідки перед Лузарком і, не питаючи дозволу, вирішив захистити мою честь. Той від самого початку подорожі прагнув якоїсь бійки, і, схоже, нарешті знайшов слушний привід.
Лузарк глянув на юного Агріче, який на нього гарчав.
– Ти… зі мною говориш? А ти, власне, хто такий? – холодно спитав він і продовжив: – Теж один із Агріче? Досить невихований парубок, чи не так?
Схоже, Лузарк влучив у саме яблучко, адже Джеремі справді збирався з ним посваритися. Проте я мала сумнів, що хтось із головних героїв роману справді потрапить на гачок такої дитячої провокації.
– Я? Невихований? Може краще мав би клепку, щоб подіти вирячені очі, а не гиркати на мене, га?!
– Либонь, мені варто вирізати тобі язика, щоб ти затих, хлопче?
От і помилилася... Не віриться, що навіть він шукав бійки. Та ще й на зібранні, яке мало б сприяти доброзичливості!
– Джеремі, досить. Іди до мене на терасу, – мовила я.
Потрібно було вгамувати ситуацію, поки вона не вийшла з-під контролю. Якщо таке взагалі можливо, то натовп тепер дивився на мене зі ще більшим захопленням, почувши мій голос.
Джеремі й Лузарк теж подивилися на мене. На щастя, мій брат устиг вчасно стриматися й відійшов від натовпу. Лузарк провів його поглядом із розгубленістю на мідному обличчі.
– Вибачте, панове. Мій молодший брат іноді надто захищає мене.
Лузарк знову підняв на мене погляд і трохи розслабився.
– Мабуть, виснажливо тримати під контролем такого малого, панно.
Той говорив набагато ввічливіше, ніж я очікувала.
– Він агресивний лише з тими, хто ображає або не поважає мене. Зазвичай досить чемний, – відповіла я.
Лузарк знову насупився, утім цього разу промовчав. Можливо, визнав власну провину, адже сам перший на мене глянув із неприязню. Більше того, він мав дещо збентежений вигляд.
Було складно стримати усмішку через цю раптову зміну атмосфери. Схоже, той помітив, бо обличчя миттєво стало кам’яним: більш суворим, ніж тоді, коли вперше побачив мене. Навколо нього й інші теж напружилися. Тоді я нарешті підвелася, щоб піти.
– Прошу вибачення. Адже ми тут усі заради миру та гармонії; бажаю вам плідного часу.
Лузарк мовчки спостерігав за мною зі стиснутими губами, поки завершувала фразу, яка вже стала своєрідним кліше серед гостей.
Не зважаючи на його пекучий погляд у спину, я спокійно повернулася всередину.
За кілька годин до бенкету другої ночі, до замку прибули лідери родин Вертіум і Педеліан. Як і більшість очікувала, Ноель Вертіум одразу ж попрямував до своєї кімнати, не обмінявшись вітаннями ні з ким із гостей. Тим часом Руссель Педеліан і його донька Сильвія без зайвого галасу попрямували до своїх покоїв. Отже, за винятком Орки, Білого Приборкувача Демонів, усі головні персонажі роману нарешті зібралися в Іґґдрасілі.
Мені вже доводилося чути про участь Сильвії цього року, тож її поява не стала несподіванкою. Навіть було цікаво, що героїня історії нарешті вийшла на сцену. Пізніше того ж вечора я супроводжувала батька, аби привітатися з Русселем.
Щойно ми зійшли на перший поверх, краєм ока побачила дівчину, яка щезала на сходах навпроти. Її сріблясте волосся, що майоріло позаду, нагадало мені про когось, кого я колись знала.
– Нарешті з’явився, Русселю, – голос Ланте гучно рознісся по стінах замку.
Для моїх вух його вітання звучало радше як насмішка, ніж прояв ввічливості. Як і торік, у цьому тоні не було нічого, окрім зневаги. Ланте шукав зустрічі з Русселем не з великої любові, то було настільки очевидно, що аж смішно.
– А хто це переді мною, як не сам диявол — Ланте Агріче, – відповів Руссель.
Середнього віку чоловік, схожий на велетенську брилу, йшов до нас, не зводячи погляду ані з мене, ані з батька. Одне спало мені на думку: яблуко від яблуні недалеко впало. Схожість із Кассісом надто очевидна. Найбільша різниця полягала в тому, що Кассіс був ніби намальований тонким пензлем, тоді як його батько — широкими мазками. І якщо Кассіс дивився на Ланте з холодною зневагою, перебуваючи в полоні нашого маєтку, то тепер Ланте зустрів погляд зовсім іншого ґатунку.
– Вітаю голову роду Педеліан.
Я втрутилася з привітанням, а Руссель лише коротко кинув на мене погляд, перш ніж знову зосередитися на своєму супернику. Оскільки Сильвії ніде не видно, майже не залишалося сумнівів, що та срібнокоса дівчина, яка піднімалася сходами, була саме вона.
Як і рік тому, Руссель дивився на Ланте з такою крижаною ворожістю, що, здавалося, той погляд міг загасити полум’я. Інші гості, які прямували, аби привітати Русселя, зупинилися на пів дорозі, відчувши напруження. Дивлячись на цю сцену, обличчя деяких так і промовляли: “Знову вони за своє”. А Ланте, не зраджуючи традиції, насупився й буркнув щось не дружнє до свого суперника.
– Ну й морда в тебе... Просто проситься, щоб прилетів ляпас.
– Та твоя однаково страшніша, Ланте. Мені цікаво, коли ти востаннє дивився в дзеркало?
Мушу визнати, я трохи здивувалася, наскільки швидко Руссель дав відсіч. Якщо Ланте був палким вогнем, то Руссель — брилою льоду. А коли Ланте перетворювався на заблукане, лавове озеро, Руссель — на терпляче, застигле море.
Та Ланте швидко змінив хмурий вираз на зловісну посмішку й продовжив:
– До речі, чув, твоя донька цього разу з тобою. Що ж сталося з твоєю маніакальною опікою? Раніше ти її навіть за межі свого маєтку не випускав.
Угх! І як же гидко той чоловік себе поводить. Його натяки були абсолютно зрозумілі. Ланте просто не міг упустити можливість дошкулити голові Педеліанів за надмірну турботу про доньку після зникнення сина. Навіть на попередньому зібранні той зробив усе можливе, щоб розлютити свого суперника, навмисно спитавши про самопочуття Кассіса. Звісно, існувала мала ймовірність щодо добрих намірів Ланте, коли той безпосередньо згадував про Кассіса, а радше з метою розлютити Русселя. Якби мені довелося здогадуватися, то побилася б об заклад, що він, імовірно, згадував ім’я блакитного спадкоємця щоразу, як зустрічалися два лідери клану.
Усім Агріче відомо: саме Ланте був викрадачем, а я нібито стратила його. Хоча більшість за межами Блакитного дому про це нічого не знала, Ланте не відчував ані краплини жалю, коли торкався теми трагедії.
Та всупереч його переконанням, Кассіс був живим і здоровим. Хоча сумніваюся, що це знання робило постійні підколювання менш образливими для Русселя. Адже Ланте справді намагався вбити його сина — і таке не забувається.
Я вирішила вдавано-мило втрутитися, аби трохи розрядити ситуацію:
– Схоже, блакитний спадкоємець і цього року не зміг приїхати.
Мій, здавалося б, приязний коментар зустрів крижаний погляд, у той час як Ланте засяяв ще більше, стоячи поруч зі мною.
– Вiн... Він казав, що приїде пізніше, у нього справи.
У його погляді було щось таке, що я ніяк не могла описати, коли Руссель звернувся до мене.
І раптом Ланте зареготав на весь замок:
– Ха! Хіба не те саме ти казав і попереднього року?! Здається, минуло вже три роки, як ми востаннє бачили твого красеня-сина. Це ж треба, які важливі справи, якщо кожного разу заважають приїхати…
Руссель не відповів на жорстокі кпини, лише продовжував мовчки дивитися на мене. Чомусь мені захотілося відступити на крок, проте я зберегла усмішку.
– Розумію. Тобто, він таки з’явиться. Тоді я чекатиму з нетерпінням, – мовила я.
– О, так. І я теж. Дуже сподіваюся, що цього року ми нарешті знову зможемо помилуватися твоїм видатним нащадком.
Жорстокість Ланте справді не знала меж. Після цього останнього коментаря ми залишили Русселя, у той час, як до нього почали підходити інші гості.
– Такий йолоп, прикидається, що його мертвий син от-от з’явиться, – сказав Ланте.
– Але, погодьтеся, було кумедно дивитися, як він відважно тримається. Чи не так, батьку?
– Авжеж.
Його очі блищали, і мені здавалося, ніби він смакував задоволення від щойно пережитої сцени, у якій йому вдалося принизити Русселя.
Я ж просто вдавала, що регочу разом із ним.
