– Це, мабуть, Вертіуми.
Я відсунула завіси, щойно почула хвилю шуму з вулиці. З кількох карет виходили люди, і, як підозрювалося, другою родиною, що прибула на свято, були Золоті Вертіуми. Ланте рушив їм назустріч: очевидно, мав намір особисто їх привітати.
Згідно з відомостями метеликів, яких я направила шпигувати за ним, останні три роки він проявляв надзвичайну зацікавленість у налагодженні сприятливих відносин із Вертіумами. Міжродинна співпраця, звісно, не була чимось нечуваним, однак ці два роди здибалися частіше, ніж інші. Саме тому я й не зводила з них очей. Наразі між ними не відбувалося нічого підозрілого, але передчуття підказувало, що все ще попереду.
В оригінальному романі Ланте особливо захопився ляльками, яких створювали в домі Вертіумів. Їхнє вміння працювати з іграшками кардинально відрізнялося від методів виготовлення Марії. Її забавки насправді були людьми, яких вона перетворювала або калічила за своїми примхами, щоб потім знущатися з них як заманеться. Натомість Вертіуми йшли протилежним шляхом: вдихали життя в штучних істот.
Я могла зрозуміти, чому Ланте відчував прихільність до їхнього таланту. Адже який тиран не захоче мати армію потужних маріонеток, що не знають ні страху, ні болю? Без сумніву, така перспектива здавалася привабливою для жадібного лиходія.
Єдина проблема полягала в тому, що Ноель, ключова фігура Вертіумів, мав у романі зрадити Ланте та повністю скористатися ним. Об'єднавшись із Сильвією, яка стала щось на кшталт мстивого янгола смерті, вони разом знищили родину Агріче. До того ж Ноеля в романі зовсім не цікавило створення армії маріонеток чи будь-які інші вигадки, що марилися Ланте.
Знаючи це, я очікувала: Вертіуми не стануть мені на заваді. Авжеж, пильність не завадить, проте надмірно хвилюватися не варто. Продовжила спостерігати, та серед прибулих не було голови роду. Вочевидь він вирішив пропустити зібрання, як і торік. Це теж відповідало роману, оскільки його персонажа змальовували відлюдником, який рідко полишав володіння Вертіум, які сам же й заснував.
Поспостерігавши ще кілька хвилин, я знову засунула фіранки.
Перший із грандіозних бенкетів відбувся того вечора в замку Іґґдрасіль. Як і на будь-якому подібному заході, там було безліч алкоголю та веселощів.
Я ж вирішила триматися подалі від усього цього принаймні в першу ніч. Ланте нічого не мав проти, почувши про намір зосередитися на зборі інформації за допомогою моїх метеликів. Звичайно, це лише відмовка.
Насправді ж тієї ночі мені не потрібно було щось робити. А сам бенкет, чесно кажучи, виявився смертельно нудним.
– Сестро, ти й справді не підеш туди? – запитав Джеремі.
– Піду, однак лише в останню ніч.
Здавалося, що за дверима моєї кімнати хтось вештався. Рік тому трапилася та сама історія. Варто було лише з’явитися на першому бенкеті, як різні йолопи почали тинятися біля моєї кімнати. Але цього разу я ще навіть не виходила до гостей. Припустила, що це ті самі невдахи з минулого року, або нові виродки, які почули про мене від попередніх. У будь-якому разі всі вони видавалися жалюгідними боягузами, бо жоден не наважився бодай привітатись особисто.
– Іди сам, Джеремі. Тобі варто познайомитися з кимось, – невимушено мовила я, опускаючи горнятко чаю.
Джеремі розкинувся на дивані в моїй кімнаті, з'ївши всі тістечка та печиво, які слуги принесли разом із чаєм. Він нахилив голову набік, наче його нудило від самої думки про спілкування.
– Та без тебе буде не цікаво, – він почав шматувати серветку, яку я простягнула йому, щоб витерти рота, ніби розбещений восьмирічка, що удає дорослого. – Крім того, я раніше спускався подивитися, хто приїхав, і всі, з ким вдалося поговорити, були нудні, хоч вовком вий.
І досі іноді думаю: якби той зустрів інших головних героїв роману, можливо, його враження змінилося б…
Багато гостей запізнювалося, тож цілком імовірно, що думка Джеремі про "нудних відвідувачів" була справедливою. Зрештою, я й сама мусила визнати: ті, кого бачила зі свого вікна, справді нічим не вирізнялися.
Окрім Педеліанів, головні представники інших родів тільки прибували. Найважливіші персонажі роману ще не з’явилися.
Орки з Білих Фіпелліонів, Лузарка з Червоних Кастро та Ноеля із Золотих Вертіумів — трійку головних чоловічих персонажів історії важко було не помітити.
Озираючись назад, я думаю, що й Джеремі з родини Чорних Агріче теж помітно вирізнявся в романі, проте оскільки цей персонаж був лиходієм і загинув досить трагічно, не можу назвати його “головним героєм”, як інших трьох.
Так чи інакше, як і личить “протагоністам”, якими їх було прописано, кожен з них володів унікальними здібностями. А ось мені дісталася другорядна роль, та ще й лиха. Справжній Роксані майже не випадала нагода зустріти тих знаменитих персонажів. Навіть торік я зуміла побачити лише Лузарка Кастро. Двоє інших узагалі відмовилися приїздити на зібрання, отож лишалося побачити, чи змінили вони свою думку цього року. Не дивно, що Сильвія в оригінальному романі змогла поспілкуватися з ними лише тоді, коли буквально перетнула межі їхніх територій.
У всякому разі я могла впізнати Лузарка за зовнішністю, а ось інших двох — ні. Перше, що спало на думку, коли побачила його, — він має саме такий вигляд, як описувалося в романі. Мужній, привабливий чоловік із темно-рудим волоссям, фіолетовими очима та мідною шкірою. На його обличчі були чітко виражені зморшки, що лише додавали йому суворості. Минулого року той стояв на самоті серед численних гостей, приголомшених моєю вродою.
Було видно, що він мене помітив: на мить його крок уповільнився, а очі розширилися. Утім це тривало лише менше секунди. І на відміну від інших дурнів, той не витріщився на мене й не пускав слину. Навпаки, насупив свої мужні брови та швидко рушив далі. Якщо вірити тому, що я пам’ятала з роману, Лузарк мав щось типу фобії на жінок.
Припускаю, саме це й пояснює те хмуре обличчя, що з’явилося в нього при погляді на мене.
Пізніше тієї ж ночі Лузарк зник із замку Іґґдрасіль. Це сталося настільки раптово, що навряд чи хтось став би заперечувати, якби причина полягала в мені. Оскільки стриманість була ледь не візитною карткою його характеру, можливо, навіть на мить спалах почуттів до незайманої жінки вважався чимось неприйнятним.
– Мені цікаво зустрітися з лідером Вертіумів. Кажуть, він приблизно нашого віку. Торік не приїжджав, але цього разу, здається, має бути.
– Так, я теж таке чула.
Як уже згадувалося, Ноель був наймолодшим з усіх очільників родів. Тим більше, він єдиний із трьох чоловічих персонажів, хто не прямий спадкоємець у своїй родині. Той прибував на подібні зібрання лише раз на два-три роки. Завдяки моїм джерелам, я знала, що є велика ймовірність побачити його цього року. Та попри це, ще не помітила жодного рудоволосого красеня із зеленими очима того дня. Можливо, він знову вирішив залишитися у своїх володіннях.
Тим часом голова Фіпелліонів, Орка, ще жодного разу не з’являвся на цих зборах. “Білий Приборкувач Демонів”, його прізвисько, говорило саме за себе: той мав глибокі знання й цікавість до всіляких демонів. Щороку, коли наближалася зима, він занурювався в полювання на особливих монстрів, які були активні лише в холодні сезони. Тому ці зібрання завжди лишалися для нього другорядною справою.
– Джеремі, може, варто поїсти, якщо ти голодний?
– Чудова ідея, сестро! Я піду скажу слугам.
Насправді ж у кімнаті був шнур, смикнувши за який можна було викликати слугу. Але Джеремі вже підхопився з дивана й рушив до дверей. Оскільки в коридорі все ще товпилися ті, хто тинявся навколо, він прочинив двері рівно настільки, щоб проскочити, й швидко зачинив їх за собою, розчарувавши допитливі погляди.
Раптом у коридорі здійнявся гамір, що так само раптово стих, коли Джеремі повернувся до кімнати. Помітно, що той став менш нервовим, ніж перед виходом.
– Ой, я забув попросити їжу, – мовив він.
– Тоді просто покличемо когось із прислуги й попросимо, що хочемо.
Він забув про мету своєї вилазки, яка, гадаю, була просто загрозою всім тим нещасним душам у коридорі.
За віком здавався вже дорослим, проте в багатьох аспектах залишався тим самим примхливим Джеремі. Я вже змирилася з цим фактом. Тож усміхнулася сама до себе й смикнула за мотузку, викликаючи покоївку.
