– Це зайняло в тебе значно більше часу, ніж я очікував.
Роксану зустрів тихий голос, щойно та повернулася до своєї кімнати, чим змусив завагатися, перш ніж вона зачинила двері. Клац! — і кімната знову була відокремлена від решти маєтку.
– Не думав, що у вас з батьком чимало тем для базікань.
Володар голосу зручно відкинувся на дивані, наче перебував у власних покоях. Хоча ще не настала ніч, через снігову хуртовину до кімнати майже не проникало світло.
Попри те, що він майже повністю був закутаний ковдрою темряви, Роксана бачила, як парубок сидів, сперши лікоть на бильце дивана, аби підтримати рукою підборіддя. Звісно, їй не потрібно багато світла, щоб упізнати непроханого гостя. Більше того, вона вже деякий час очікувала цієї небажаної зустрічі.
– Тобі навіть на думку не спадало, що я не поспішала з поверненням, оскільки знала про твоє очікування на мене? – Роксана похитала головою, дорікаючи своєму старшому єдинокровному братові. – Уже чула про твоє прибуття, а ось чи сумувала за тобою — важко сказати, Деоне.
Повернувшись із спільної місії з Фонтейном, Деон продовжував розкидатися на канапі, спостерігаючи, як Роксана наближається до нього.
Коли вона простягнула руку, щоб торкнутися його, він завмер на місці.
– Чула про успіх у виконанні завдання, яке я тобі доручила. Звичайно, Фонтейн бісився. Однак знала, що ти впораєшся, мій кмітливий песику.
Її очі були такими ж холодними й жорстокими, як заметіль за вікном, попри теплий дотик на обличчі Деона й так само ніжний, солодкий голос, що линув йому у вуха.
– Утім, ти ще той телепень. Хіба я не щоразу казала тобі про відсутність потреби в безпосередньому звітуванні мені?
Картання були уїдливими, та водночас жорстока посмішка не спливала з її обличчя.
– Я ж ясно дала зрозуміти, наскільки мені огидно, коли бачу твою бридку пику.
Дані слова, схоже, підбурили обхопити руку Роксани своєю великою й міцною долонею. Він почав стискати її дедалі сильніше, відплативши тією жорстокою посмішкою, що й у неї.
– Усе та ж Роксана, слова якої йдуть усупереч із вчинками. Чи варто вдати вдячність за таку холодну зустріч?
Дві пари криваво-червоних очей, прикуті одне до одного, палали в темряві. Минуло чимало часу з їхньої останньої зустрічі через нескінченні місії Деона за межами маєтку. Однак ці взаємини ніколи не мали й шансу на злагодженість.
– Що, тобі не до вподоби? – вона говорила повільно, та хоч і залишалася скупою на тепло, усе ж дозволила Деону тримати руку. – Ну тобі чудово відомо, що нічого не можу з цим вдіяти. Я чесно й щиро зневажаю тебе.
Як би м’яко не звучали її слова, не зважати на отруйні шипи в них було неможливо. Колючки, саме існування яких призначене для завдавання болю людині перед нею.
– І все ж, попри це, ти все одно тягнешся до мене. Справді жалюгідно. – Її посмішка стала ще ширшою, а золотисте волосся хвилями крутилося довкола пречудового обличчя. – Просто подивися на себе — примчав до мене, щойно повернувся додому.
Деон на мить замовк, спостерігаючи за прекрасною істотою перед собою. Потім у кімнаті раптом запанувала тиша. Тиск якої був майже задушливим.
– Ти завжди намагаєшся розізлити мене ось так, – холод у голосі різко контрастував із теплом, яким пронизувала того Роксана. Його погляд став таким же крижаним. – Роксано, це не на користь тобі — доводити мене до люті.
Утім її, здавалося, не турбувала ця погроза. Вона продовжувала дивитися на нього з тією ж насмішкою. Як він казав колись — краще б плакала, ніж дарувала йому цю глузливу посмішку. Але Роксана отримувала величезне задоволення від того, як Деон щоразу сердився під час їхніх зустрічей.
– Та годі тобі. Не дивися на мене так. Принаймні я чесна з тобою, на відміну від мого ставлення до Фонтейна, – в одну мить вона перейшла від насмішок до втішних слів. – Фонтейн у багатьох аспектах значно поступається тобі, проте цікаво, чи не було б простіше, якби ти просто жадав мене так, як він.
Вона продовжувала дражнити його з янгольським спокоєм і лагідністю. Згодом Деон чітко побачив: та все ще знущається з нього.
– Авжеж, є така дрібничка, що я не дозволяю тобі навіть чоботи лизати дочиста, хоч би як не благав.
Цупкість навколо її руки почала посилюватися. Він уявляв, що їй має бути боляче, та вона залишалася такою ж спокійною й байдужою.
– Тож ти розумієш, Деоне як важко було б отримати те, чого ти насправді бажаєш, чи не так? – тоді, швидким рухом зап’ястя, вона вислизнула з його хватки, а він не зробив жодної спроби схопити її знову. – Проте тобі не варто здаватися. Хто знає? Можливо, ти вразиш мене настільки, що я навіть змилуюся й подарую крихітний шматочок свого серця. Щось на кшталт акту милосердя.
Цього разу голос забринчав у його вухах так само чисто й досконало, як і краса тієї. Якби він міг ігнорувати все інше й зосередитися лише на її зовнішності, то, безсумнівно, здавалася б ангелом. Але правда полягала в тому, що вона була радше близькою родичкою диявола.
– Тоді продовжуй намагатися мене розважити.
Так, вона була прекрасною демоницею, яка нашіптувала у вуха солодку отруту. Її медові слова оплели його й повільно тягнули вниз у прірву, з якої він не мав жодного шансу вибратися самостійно.
Щороку п’ять родин проводили зібрання задля зміцнення добрих стосунків. Цьогорічна подія мала відбутися вже за три дні.
Оскільки передбачалася присутність Блакитних Педеліанів, Білих Фіпеліонів, Червоних Касторів, Чорних Агріче та Золотих Вертіумів, збори завжди проходили в центрі континенту, на території, визначеній як нейтральна зона без битв — Іґґдрасіль. Основною метою заходу було саме те, що передбачала його назва, — зміцнення добрих відносин між п’ятьма родами.
Цього року ми з Джеремі мали бути присутні разом із батьком. Деон також брав участь у святкуванні, проте через невідкладні справи приєднається до нас пізніше. Відверто, я була б не проти, якби він узагалі не з’явився.
– Хм… Цікаво, яких ідіотів можна побачити на цих зборах.
Коли Джеремі промовляв, його очі зблиснули азартом, позаяк він був присутнім на події вперше з часу, як став достатньо дорослим, аби вирушити в подорож за межі володінь Агріче. Я ж побувала там ще торік і могла з упевненістю сказати, що, попри гучну назву, захід справді був прикрим. Однак руйнувати його ілюзії не бажала, тож вирішила промовчати.
Подорож до Іґґдрасіля зайняла майже два дні. Щойно ми перетнули межу нейтральної території, перед нами постали величезні кам’яні колони та арки, що повторювали обриси світового дерева, на честь якого була названа ця місцевість. Коли карета проїхала під конструкцією, мене огорнуло дивне, але водночас знайоме відчуття. Я знала: Джеремі відчув те саме, бо він миттєво насупився.
– Що це було?!
Мої знання обмежувалися минулорічними відомостями, однак я розповіла йому все, що знала.
– Оскільки ця територія є нейтральною, навколо неї накладене магічне коло.
Разом із використанням особливих здібностей у межах Іґґдрасіля була заборонена й зброя. Як розповідали, близько п’ятисот років тому один із Фіпеліонів вступив у союз із жахливим чудовиськом — разом вони знищили всю місцевість. Після цього невдовзі створилося велетенське коло з магії, щоб у подальшому уникнути подібної трагедії. Торік дізналася, що навіть зв’язок із демонами чи слугами був заблокований цим колом, коли спробувала викликати одного зі своїх метеликів, перебуваючи всередині. І хоча я ще не перевірила це напевно, припускала: особливі здібності також обмежуються схожим чином.
– Ти готова виконати свою роль, Роксано? – Ланте витріщався в очікуванні мого запевнення в своїй користі, я кивнула.
– Авжеж, батьку.
Невдовзі ми прибули й вийшли з карети. Це був лише початок триденного заходу. Моє завдання полягало у виконанні ролі шпигунки, слугуючи очима та вухами Ланте. Здавалося, творець магічного кола не передбачив таких особливих демонічних істот, як мої отруйні метелики.
Минулого року я з’ясувала, що хоч викликати крилатих комах із нейтральної зони неможливо, однак вони могли потрапити всередину, якщо синхронізувати наші входи та перетнути межу разом. Але була потреба у величезній концентрації, а біль... Відчуття таке, неначе кожну судину в моєму тілі стискали з неймовірною силою. Якби я не звикла терпіти подібні муки, то, певно, знепритомніла б кілька разів.
Це потребувало значних фізичних і ментальних зусиль, тому я обмежила кількість своїх створінь. До того ж, через заборону на використання особливих здібностей, вони могли діяти лише як посланці. Але навіть цього було більш ніж достатньо для потреб Ланте, тож для мене питання було закрите.
Оскільки всі присутні члени родин завжди перебували в напрузі та відчували найменші відхилення, я не ризикувала прикріплювати метеликів безпосередньо до людей. Натомість розташовувала їх у стратегічних місцях по всьому Іґґдрасілю. Вони мали бачити й чути все, що відбувалося навколо, а потім передавати мені отриману інформацію, яку, у свою чергу, доносила до Ланте.
Минулого року ті впоралися настільки бездоганно, що батько навіть похвалив мене. Це справді було смішно: бачити, як він радів дріб’язковим відомостям, тоді як справді важливі речі я повністю приховувала від нього.
Тож усупереч думці Фонтейна про те, що Ланте бере мене з собою лише як прикрасу, я відігравала для нього доволі важливу роль. Більшість завдань, які він мені доручав, також були таємними, тому не дивно, чому інші не знали про мої справи. Проте іронія полягала в найбільшій користі моїх метеликів, коли справа стосувалася шпигування за самим батьком. І, звісно ж, мій вельмишановний батько не мав про це найменшого уявлення.
– Батьку, можна мені піти відпочити? Я трохи втомилася після довгої дороги.
– Аякже, йди.
– Зачекай, сестро, я теж піду, – сказав Джеремі.
Ланте наказав нам вирушати якомога швидше, щоб у мене було достатньо часу розмістити метеликів, і це рішення цілком обгрунтоване — схоже, ми прибули першими.
Тож, узявши Джеремі, я попрямувала до величного замку, що височів попереду.
