Розділ 53

Фонтейн скривився в спробі відновити свою гідність після того, як випалив своє запитання із подивом. Навіть власний голос прозвучав для нього дурнувато.

Роксана спостерігала за ним, трохи схиливши голову набік, наче спантеличена його поведінкою.

“От блядство!” – раптом Фонтейн збагнув, чому навколо панувала така тиша. Його простацький розум приписав майже повну відсутність звуків сніговому покриву, що огортав усе довкола. Розлючений на себе, він вирішив зігнати злість на Роксані.

– Ти, мабуть, маєш купу вільного часу, якщо приходиш аж сюди годувати свою дорогоцінну комашню. Хіба не можна було зробити це, не полишаючи садибу?

– Мої отруйні метелики доволі вибагливі й, здається, втомилися від звичного раціону, тож я подумала, що варто вивести їх сюди чимось поласувати, – відповіла Роксана так, ніби зовсім не образилася на його їдкість. Вона навіть осміхнулася. – Але чому ти такий сердитий?

Вона зробила крок уперед, не видавши ні звуку. Оскільки навколо лежав свіжий сніг, було важко зрозуміти, чи то справді майоріла, чи ж її невимовна краса примусила Фонтейна повірити, що перед ним небесне створіння. За будь-яких обставин одне відомо напевне: та не була простою смертною. 

Він, у свою чергу, невпевнено відступив назад. Йому доводилося бувати на різних територіях завдяки торговим угодам роду, однак той ніде не зустрічав нікого, навіть віддалено схожого на Роксану. Насправді порівнювати когось із нею було несправедливо. Ніжна краса її юності нарешті досягла своєї повної, приголомшливої зрілості. Багато хто припускав, що з часом можна звикнути до цих рис, але кожна зустріч із нею щоразу знову й знову заперечувала цю думку.

У черепі Фонтейна зненацька виникло пульсування. Це відчуття спливало лише тоді, коли він дивився на свою зведену сестру. Її привабливість загрожувала спостерігачу майже руйнівною силою. Така врода змушувала задуматися, чи доречно взагалі використовувати слово “краса” перед обличчям власного прокляття. Навіть Фонтейн не міг не визнати, що вона — жінка, саме існування якої віщувало лихо. 

Поринувши в свої думки, той навіть не помітив її наближення з усмішкою.

– Знаєш, ти здавався роздратованим ще до того, як прийшов сюди. Що тебе так розлютило?

Її чистий, ніжний голос огорнув його всього. Ба більше, Фонтейн виявив, що дихати стає дедалі важче під цим поглядом. Утім не лише він зазнавав труднощів — мало хто міг протистояти тій особливій чарівності.

І тоді, наче щось збагнувши, вона тихо мовила:

– Ах… Тож батько знову вставляв тобі клепку? 

Фонтейн миттєво спохмурнів і гаркнув:

– Стулися!

Якби їхня зустріч відбулася в інший час, він, можливо, не був би таким лютим, та зараз його настрій справді жахливий.

Проте Роксану це, схоже, анітрохи не зачепило — вона й далі говорила спокійно:

– Так несправедливо… Я справді не думаю, що є хтось, хто б настільки старався підтримувати добре ім’я родини, як ти, Фонтейне.

Складалося враження, ніби вона дійсно дратувалася через свавілля. Її багряні очі почали зволожуватися, досягаючи такої проникливої виразності, що в будь-кого виникло б бажання захистити Роксану. 

– Я й сама чула, що сталося. Чесно кажучи, як Деон міг привласнити собі всі заслуги за твоє завдання? От негідник!

Його ворожість до неї майже вщухла. Колись вони із Роксаною навіть не спілкувалися, але одного дня вона раптом почала вести з ним чемні бесіди. Спершу це лише посилювало його підозри, та зрештою привело до послаблення пильності поруч з нею. 

– Гадаю, це через його вік. Батько вже не такий проникливий, як раніше. Нещодавно, коли я поскаржилася йому, що він не дає тобі таких повноважень, як і Деону, то навіть розсердився на мене.

Попри початкову недовіру Фонтейна, саме Роксана виявилася тією, хто найбільше співчував його становищу. Коли він слухав, як вона глузувала з дурості батька й боягузництва Деона, це допомагало йому втамувати пекучий гнів. Її ніжні та обнадійливі слова зменшували почуття меншовартості перед Деоном.

– Усі в маєтку знають, що батько обожнює Деона, однак я не думаю, що в нього є все необхідне, аби стати спадкоємцем Агріче.

Понад усе Фонтейн і Роксана поділяли щось, що він вважав справді цінним, — спільну ненависть до Деона Агріче, їхнього зведеного брата. Торік Роксану й Деона відправили разом на місію, яка увійшла в історію Агріче через рівень ворожості між ними, що переважав будь-які інші аспекти завдання. Невдача місії переконала Ланте, що ці двоє ніколи не повинні перетинатися в справах роду. Утім Фонтейн вважав, що Роксана була лише підлітком із вкрай слабким самоконтролем. Вона аж ніяк не могла становити загрози.

– Чесно кажучи, не думаю, що серед наших братів і сестер є хоча б одна людина, яка бажає бачити Деона наступною головою Агріче. Хто ж захоче бути псом, який муситиме лизати чоботи володаря, лише заради того, щоб згодом його забили до смерті? – ненависть Роксани до Деона була настільки очевидною й сирою, що здавалася майже відчутною. І це цілком влаштовувало Фонтейна. 

– Я сподіваюся, що спадкоємцем батька стане хтось, хто зможе прийняти й урахувати інтереси всіх нас. Переконана, якби це був хтось на кшталт тебе, ти вчинив би слушно.

Підбадьорливі слова Роксани змусили Фонтейна відчути: можливо, він справді міг би стати чудовим лідером. Ймовірно, навіть тим, хто заслуговує на її високі очікування. 

– Ти маєш рацію. Якби не цей блядський Деон... Ні! Якби батько дав мені ті ж самі можливості, що й своєму улюбленцю, я б зараз не застряг на місці!

Він кипів від люті, проклинаючи батька та його улюбленого синочка. Навіть Роксана зауважила, як Ланте відмовляється визнавати лідерські здібності Фонтейна й фактично ігнорує потенціал свого старшого сина. 

– І це не лише я, Роксано. Ти також не отримуєш чесного шансу розкрити свій талант. Минув рік, відколи ти досягла повноліття, але батько досі не доручив тобі жодної гідної місії.

Хоча він і сказав правду, слід визнати, що їхня спільна невдала місія з Деоном була головною причиною її застою. Відтоді Ланте навмисно відсторонював її від завдань, які могли б принести значні результати. Це ще одна причина, через яку Фонтейн вважав Роксану дурним, жалюгідним дівчиськом, яке так і не зрозуміло силу своєї найнебезпечнішої зброї. Чи не вона та сама хранителька отруйних метеликів-вбивць? І все ж завжди була лише прикрасою, якою батько користувався за власним бажанням.

Фонтейн також помітив, що, поки Роксана зазнала невдачі, Деон вийшов із ситуації бездоганно чистим, із незаплямованою репутацією. Та цього разу жертвою несправедливості став саме Фонтейн. Він мав вигляд справжнього дурня, отримавши нульове визнання за свою роботу, тоді як Деон купався в славі.

– Що я можу з цим вдіяти? Батько насолоджується тим, що виставляє мене як декоративний експонат. – Фонтейн скептично пирхнув, коли Роксана всміхнулася, розповідаючи про своє жалюгідне становище.

“Я так і знав. Просто дурепа, з красивим обличчям”. – Він дивувався, як така слабка особистість змогла набрати так багато балів на щомісячних оцінюваннях. – “Чи використовувала вона свої чари на суддів? Урешті-решт, це ж одна з головних переваг, тож хто може її за це засуджувати?”

Коли Роксана досягла віку та рівня майстерності, достатніх для участі у Великому бенкеті, Фонтейн уже був дорослим. Часто бував у справах, що ускладнювало йому відстеження подій у маєтку. Ба більше, приблизно в той же час його припинили запрошувати на бенкети. 

Він визнав, що причина цього полягала в його посередніх результатах, але сам Фонтейн був переконаний, що це лише через відмову конкурувати з жалюгідними молодшими родичами. Тож, ніколи не бувши свідком виступів Роксани під час оцінювання, у нього цілком природно виникали труднощі збагнути, чому решта його роду віддає належне їй.

Навіть коли у Фонтейна не було завдань, він звик, ставши дорослим, блукати світом за межами маєтку. Насправді ж головна причина цього полягала в бажанні уникнути огидного обличчя батька, який постійно порівнював свого старшого сина з Деоном.

Проте Деон виявився навіть гіршим, адже своїми зверхніми поглядами лише підливав масла у вогонь люті Фонтейна. Саме через це та кілька інших причин Фонтейн не був присутній, коли три роки тому Роксана власноруч розправилася зі спадкоємцем Педеліанів за допомогою своїх отруйних метеликів. Він дізнався про все лише з чужих уст і тому вважав, що більшість подій були перебільшені. Та все ж її виняткова краса в поєднанні з теперішнім заплаканим виразом зворушили його до глибини душі.

– Ти плануєш супроводжувати батька на зустрічі п’яти домів? – запитав він, намагаючись змінити тему. 

– Гадаю, що так. –  Роксана замислилася над минулорічним зібранням. Вона сумнівалася, що колись забуде той момент, коли серйозні, пихаті чоловіки перетворювалися на безглуздих дурників лише від одного погляду в її бік. 

Навіть для неї це видовище було доволі кумедним. А потім згадала, що Фонтейн не отримав запрошення на майбутню зустріч — його місце зайняв ненависний Деон.

– Я так сподівалася, що ми зможемо піти туди разом... Яка прикрість. – Роксана й далі усміхалася, але цього разу її вираз обличчя був трохи засмученим, коли вона дивилася на Фонтейна.

Відтінок таємничості в її голосі змусив його зиркнути на неї з хтивим інтересом. Ще коли вона була молодшою, він думав, що така краса не повинна марнуватися на шлюб із якимось старим виродком.

“Ми розділяємо лише половину крові... А колись родичі часто укладали шлюби між собою”. – Із цією думкою Фонтейн почав уявляти, що якби йому вдалося стати наступним господарем дому, він би…

– Повір мені, Роксано. Я не допущу, щоб Деон став новою головою роду, як того жадає батько. – Фонтейн вимовив це з усією можливою бравадою, продовжуючи пожирати Роксану своїм бридким поглядом. Вона ж натомість осміхнулася ще дужче. 

– Дякую за таку впевненість. Ти, мій старший брате, справді єдина людина, на яку я можу покладатися.