Сезон руйнування та відродження
– Щ… що? – нездатна повірити в щойно почуте, Сильвія вражено затиналася. – Що ти тільки-но сказав? Що саме… сталося з моїм братом за час його перебування тут?
Її обличчя стало білим як сніг, та, здавалося, навіть не помітивши цього, Джеремі відповів із такою ж безтурботністю, що й завжди:
– Усе, як я тобі розповів… Твій брат уже мертвий. Мій батько приволік його роки тому, і той згодом був убитий через шість місяців після прибуття. Чув, що навіть кісток не залишилося, коли вони закінчили з ним. Ось чому кажу тобі закруглятися з пошуками.
– Як саме… він помер?
Опис подій, які передували смерті Кассіса, у виконанні Джеремі був надзвичайно жахливим. Сильвія ледве могла дихати, поки стримувала нудоту. Те, що Агріче скоїли з її братом, було абсолютно нелюдським.
Авжеж, ще з моменту, як вирушила на пошуки брата, вона усвідомлювала ймовірність того, що врешті-решт зіштовхнеться з правдою, яку не зможе прийняти. Вважала це своєрідним способом підготувати себе почути про його смерть. Але це. Це за межами усіх кошмарів. У жодній з тих диких уявлень вона не могла передбачити, як насправді загинув її бідний брат.
– Я виконав свою частину, тепер твоя черга. Пообіцяй більше не торочити з тими виродками! Просто тримайся подалі. Особливо від червоноокого виблядка. Крім того, тобі поки що не сильно здалася та інформація.
Джеремі сильно стиснув руку Сильвії, неначе благав її подібно тій некерованій, однак наївній дитині.
Та темні емоції всередині серця Сильвії почали дужчати. Це було щось, про існування якого до цієї миті вона й гадки не мала. Не просто пустило коріння, а швидко розцвіло найотруйнішою квіткою.
– Стули…
– Що?
Смик!
Сильвія миттєво вирвала свою руку із хватки Джеремі. Тому забракло слів, оскільки ніколи раніше не мав справу з її настільки холодною люттю.
– Стули… пельку. Замовкни! Закрий свого брудного, гнилого рота!
Її скаженість майже лякала.
Це зайняло момент, перш ніж Джеремі однаково збагнув причину її нестримного гніву, і почав вибачатися.
– Я… Мені прикро, Сильвіє. Якби знав, що то твій брат, то нічого йому не заподіяв би. Присягаюся! Але чесно, звідки мені було знати? Тож не лютуй, гаразд?
Однак Джеремі не міг збагнути причину смутку тієї. Для нього брат чи сестра був радше щось на зразок конкурента, якого необхідно здолати, аніж людини, чию смерть варто оплакувати. Тому пошуки зниклого брата, на які Сильвія витратила багато років, завжди видавалися чимось дивним для нього.
Його нерозуміння були черговим доказом не повної щирості вибачень, а лише спробою заспокоїти Сильвію. Здавалося, він згадав щось важливе, отже вів далі:
– Ох, точняк! Моя єдинокровна сестра Роксана колекціонує очиська. Можливо, у неї є й твого брата. Пам’ятаю, тоді вони припали їй до душі. Я ніби пригадую, що в її колекції бачив схожі на твої поміж решти. Насправді знаю про їхню схожість із твоїми. Якщо бажаєш, то можу принести їх тобі.
– Ха… Ха-ха… – Сильвія гірко засміялася, щойно усвідомила весь фарс її спроби порятунку. Завжди недоумкуватий Джеремі просто почав усміхатися. Він відчув полегшення від того, як та більше не супилася.
Сильвія, утім, більше не могла терпіти вигляд його нестерпного обличчя. Вона вкотре промовила з кригою в голосі на його чергову спробу торкнутися її.
– Я збираюся вбити тебе, Джеремі Агріче.
Рука застигла на пів шляху. Та вдивлялася в його обличчя, яке поступово посіріло, перш ніж продовжити:
– Тебе… та всіх твоїх братів і сестер…
Її серце, що було розчавлене й засмалене до чорноти, тепер стікало отрутою. Ще ніколи Джеремі не мав настільки невинний та вразливий вигляд, оскільки його пика стала попелястою. Але це видовище викликало в Сильвії нічого, крім бажання харкнути туди. Ці лиходії вбили в найогидніший спосіб найдорожчу людину для її серця, без жодної краплини каяття.
– І всіх Агріче, хто доклав руку до скоєння вбивства мого брата.
Вона також вирішила, що без докорів не змилується над ними. Це буде око за око, зуб за зуб. Ці Агріче, що були гірші за диких тварин, зустрінуть свою заслужену смерть.
– Прикінчу кожного з них своїми руками.
М'яке світло, раніше скромне мерехтіння всередині Сильвії, коли вона витримувала незліченні труднощі до того часу, урешті-решт згасло того дня.
[Уривок з роману “Квітка безодні”]
Цього особливого безжального зимового дня весь світ був укритий снігом.
– От лайно!
Виплюнув єдину лайку на вигляд надзвичайно жалюгідний чоловік, вийшовши крізь двері в коридор. Він був ніким іншим як двадцяти середніх років, чорнявим та сірооким старшим братом Агріче — Фонтейн Агріче.
У цей конкретний момент Фонтейн був далеко від перебування в гарному гуморі, коли він крокував геть з кабінету батька. Причина полягала в тому, що Деон загарбав усі заслуги останньої місії собі, незважаючи на її виконання спільними зусиллями. Авжеж, його молодший зведений брат зробив остаточний внесок, вистеживши шпигунів, які могли зруйнувати їхню угоду з наркотиками, та саме Фонтейн був тим, хто влаштував даний договір.
Незважаючи на всю честь та славу, що дісталися Деону за затримання групи нишпорок, на думку Фонтейна це однаково було несправедливо. Він завжди знав про упереджене ставлення батька до свого другого сина, але знання цього навряд чи полегшувало прийняття першим сином.
Бам!
Фонтейн розтрощив оздоблення коридору своїм сталевим кулаком, цілком уявляючи потішне видовище розбиття голови Деона натомість. Не збентежені спалахом гніву свого молодого пана, доглядачі поквапилися прибрати сміття, яке Фонтейн залишив після себе.
Замість того, щоб повернутися до власної кімнати, Фонтейн вирішив піти на вулицю. Він подумав, що, можливо, вбивство одного-двох демонічних монстрів могло допомогти поліпшити настрій.
Звісно, у підземеллях були раби, яких той міг викликати для тортур, та цього здавалося недостатньо, щоб задовольнити його посилену жагу крові.
– Пане Фонтейне, якщо ви збираєтеся вийти на вулицю, чи слід мені покликати одного з гвардійців для супро–
– Ні. Хіба що волієш смерті одного з них замість тих демонів, облиш мене.
Раптом кроки позаду нього різко стихли. Охоронці краще за всіх знали, що Фонтейн не мав жодних сумнівів у виконанні сказаного. Невдовзі він опинився за межами комплексу Агріче й прямував до їхнього кордону.
Шух.
Крижаний бриз поцілив йому в шкіру. Той безперечно відчував далеку північ, коли глянув на снігові кучугури, розкидані по лісу. Нарешті Фонтейн спинився перепочити щойно досяг північного кордону земель Агріче, території якого демонічні монстри давно зробили своєю домівкою.
Із оголеним мечем, він збирався поновити свою подорож, як ніжний голос пошепки попередив.
– Не стала б марнувати свій час, прямуючи туди.
Голос був дуже тихим, проте достатньо чутним, щоб змусити його повернутися. Він не міг позбутися почуття, що це мало дивну привабливість.
– Я вже подбала про них усіх. Зараз їх геть не зосталося.
Невдовзі Фонтейн відчув слабкий, але так само солодкий запах, змішаний із холодним повітрям. Несподівано з’явилася жінка в білому хутряному плащі. Її золоті пасма висипалися з капюшона й блищали на тлі снігового шквалу. Невдовзі вона зняла каптур, щоб показати обличчя, яке було майже таким самим світлим, як снігове довкілля. Навіть поки половина її фігури сховалася в тіні сусіднього дерева, ніхто не міг заперечити цю невимовну красу.
Без усвідомлення, що затамував подих, Фонтейн урешті-решт перевів його.
– Роксано? Що ти тут робиш?
Саме так, таємничою жінкою була ніхто інша, як його єдинокровна сестра — Роксана Агріче.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!