Розділ 51

Роксана бажала вийти та розповісти всім Агріче, кричачи про те, що вона це зробила. Що їй вдалося обдурити їх усіх.

Клац.

Без жодного попередження двері відчинилися, і вузький промінчик світла прорізав темряву. Ззовні не було чутно нічого, але нога вже переступала поріг. За відчиненими дверима вона помітила когось на підлозі, однак виднілася лише рука. Інтуїція підказувала, що це могла бути рука Емілі, проте перш ніж вийшло впевнитися, двері знову зачинилися. 

“Що за виблядок увірвався”. – Роксана повільно заплющила очі, коли незнайомець підійшов ближче.

– Ти, мабуть, влаштувала справжнє видовище. Усі так схвильовані тим, як ти згодувала Кассіса Педеліана своїм отруйним метеликам. 

Від непроханця сильно сходило лісовими пахощами. Він, схоже, лише недавно повернувся з хащів. 

Роксана припустила, що експедиція в лігво карантулів закінчилася якраз вчасно, щоб він устиг повернутися після всього цього галасу.

– І що з того? – вона зробила все можливе, аби голос звучав невимушено, витираючи кров із губ. – Чому тебе це так турбує, що ти аж увірвався до мене в кімнату?

Проте несподіване, загрозливе повернення Деона розбурхувало тривогу в душі Роксани.

– Той блакитний покидьок ще живий, правда? 

Це не було справжнім запитанням. 

– Де ти його сховала?

Деон зробив ще один крок до Роксани, доки не зупинився в кількох сантиметрах від неї. Він стояв настільки близько, що чобітком торкнувся калюжі крові на підлозі. Його погляд уважно вивчав її, вловлюючи червоні плями на одязі. Незважаючи на темряву, яка огортала кімнату, він дивився на неї так, ніби бачив чіткіше, ніж при денному світлі.

– Мені вгадати? – прошепотів Деон, нахиляючись, щоб його криваво-червоні очі відблискували в місячному сяйві й пронизували її власні. – Я щойно зрозумів: є одне місце, яке мені досі не доводилось відвідати... 

Він хитро посміхнувся й додав:

– Темний Ліс на північному кордоні. 

Раптово навіть вітер, здавалося, завмер від шоку через його відкриття. У кімнаті запанувала тиша. 

Роксана, однак, була сповнена рішучості зберігати незворушний вираз обличчя. Відтоді, як Деон увійшов до кімнати, крижаний погляд залишався незмінним. Вона не дозволила жодній емоції видати її, але цього було недостатньо, щоб завадити йому й далі намагатися знайти розгадку. 

– Не знаю, як тобі це вдалося, але навіть я змушений визнати — хитрий трюк. Тож... Це були галюциногенні метелики, так?

Відчувши її слабкість, метелики знову з’явилися, не чекаючи виклику, й почали кружляти над головою. Деон поглянув на них, а потім сказав:

– Отже, ті, що ти продемонструвала, не були вбивцями? Чи, можливо, ти виростила кілька партій?.. 

Його здогадка була небезпечно близькою до істини, тож Роксана вирішила дати якусь відповідь.

– Яка ж бурхлива в тебе уява.

– Досить цього лайна. І ти, і я знаємо, що я не вигадую, – огризнувся він. 

Роксана знову поглянула на Деона й спокійно запитала:

– То що? Збираєшся піти й настукати на мене батькові? 

– Ще не вирішив, що робити, – відповів він, а потім, зловісно посміхнувшись, прошепотів: – Можливо, почну з того, що відправлю загін на північний кордон. Хто знає? Можливо, я зможу повернути тобі твого бідного, загубленого Педеліана... акуратно розрізаного на маленькі шматочки. 

Деон дивився на неї, як мисливець, що нарешті загнав свою жертву в кут. У мить він вихопив одного з метеликів із повітря й уважно розглянув створіння, затиснуте в його долоні.

– Я дійсно не розумію, чому ти так прагнеш зберегти йому життя. 

Під час розмови Деон, здавалося, посилював хватку. Потім, вкотре поглянувши на Роксану, він розкрив свою велику долоню — метелик залишився неушкодженим. Маленька істота махнула крилами й полетіла в темряву. Деон випростався, ніби вже був готовий діяти.

– Не йди. 

Він би вже рушив до дверей, якби не цей клятий голос.

– Будь ласка, Деоне. Не йди. 

На мить він був повністю зламаний. Її голос прозвучав так ніжно й солодко, що неможливо повірити, аби ці слова призначалися саме для нього. Більш імовірним здавалося те, що Роксана використала своїх метеликів, аби навіяти йому галюцинацію, однак рука, яку він відчував на своєму обличчі, була безсумнівно реальною.

Коли вона провела долонею по його щоці, його звичний холодний, буревійний темперамент ніби розтанув, і він застиг у нерозумінні, вдивляючись у Роксану. Немов усе навколо зупинилося. 

Але чари розвіялися надто швидко, коли він помітив, що насправді вона насміхається.

– Який же ти легковірний. – Раптовий холод посмішки дав йому зрозуміти, що її поведінка лише кілька хвилин тому була виставою. – І жалюгідний також.

Роксана дивилася на обличчя Деона, яке все ще тримала у своїх руках, зі змішаним почуттям співчуття та зневаги. 

– Деоне, ти справді думаєш, що я не знаю, чого ти насправді хочеш? – вона зазначила, як його багряні очі здригнулися від її слів. Ледь помітно, але для Деона цей рух виражав цілу емоційну віхолу. 

– Пам’ятаєш, як на чаюванні Марії з’явилися… гонці, яких ти нібито послав?

Слова повільно зірвалися з рубінових губ Роксани. У кімнаті було настільки темно, що навіть їхні тіні ховалися.

– Ті, що сказали, нібито ти наказав охоронцям привести Кассіса? Це ти убив їх, правда?

Вона говорила про посланців, яких, за загальноприйнятим переконанням, знищили демони того хаотичного дня на чайному прийомі його матері. Утім правда була не такою, як усі думали. Деон відповів лише мовчанням, але Роксана знала, що її припущення правильне.

– Так ось у чому річ… Ти міг би приволочити їх перед батьком і змусити зізнатися, але натомість просто позбувся їх за мене. 

Деон мовчав.

– Ти пішов до лігва карантулів, не сказавши ні слова на знак протесту, ніби передчуваючи, що мені знадобиться. 

Вже не було сенсу запитувати його “чому”, бо очі, що зустрілися з її поглядом, розкрили всі його таємниці. Якби перед нею зараз був Джеремі, вона, можливо, подякувала б йому та похвалила за самопожертву заради її інтересів. Однак лише з нудьгою зітхнула, сповнена бажання поглузувати, оскільки перед нею постав Деон. 

– Але ти перегнув. – Місячне сяйво відбивалося в її очах із гостротою розбитого скла. – У тебе немає нічого, абсолютно нічого, що могло б мені знадобитися.

Роксана була настільки розлюченою й роздратованою самим лише його виглядом, що їй не хотілося навіть відчувати на собі той погляд, коли вони знаходилися в одному приміщенні. Утім ця жалюгідна душа перед нею не відступала, скільки б вона його не відштовхувала. Натомість він слідував за нею, немов тінь.

– Деоне, я кажу це з надзвичайною щирістю — ти мені огидний.

Деон сприйняв кожне її слово, не здригнувши й м’язом. Він просто мовчки витримав ці словесні удари, наче був до них повністю байдужий, але уявляв, що за ними приховувався спалах пристрасті. Ледь відчутний, та все ж таки справжній.

– Але… гаразд. – Вона знову холодно посміхнулася йому. – Якщо ти сам хочеш вручити мені повід свого нашийника, я прийму його. 

Холодне місячне світло пробивалося крізь вікно. Там, де їхня шкіра торкалася одна одної, було тепло, і все ж, що передавалося через цей дотик, було винятково холодним.

– Адже єдине місце, куди ми з тобою можемо піти, — це пекло.

Тієї ночі Роксана уклала незворотний договір із цим чорним псом, який прийшов до неї, присягнувши на вірність.

Попереду їх чекала лише безодня.