Розділ 43

---

– Пані Марія наказала передати вам це.  Одна з її служниць чекала на мене перед кімнатою Кассіса. Вона тримала досить великий букет квітів, прикрашений величезною жахливою стрічкою.

Кассіс зацікавлено підвів погляд, коли я зайшла до кімнати, несучи оберемок квітів.  

– Це передали мені просто перед твоєю кімнатою. – Пробурмотівши коротке пояснення, я розгорнула складену листівку серед цвіту. 

Прочитавши її, я не втрималася й голосно розсміялася. Окрім того, що Марія висловлювала сподівання, що мені сподобаються її подарунки, вона ще й наполягала, щоб я привела Кассіса на її наступне чаювання. Минуло всього три дні після нещодавньої катастрофи, а вона вже планувала нові зібрання. Вона була ще тією сукою.

У листівці згадувалися подарунки, тож я зацікавилася, що ще вона надіслала разом із букетом. І тоді я знайшла це. Поміж стебел квітів була захована маленька скляна пляшечка. Мала досить непримітний вигляд, бо рідина всередині була прозорою. Тому, без особливих роздумів, я відкрутила її й понюхала вміст. Майже одразу я знову сховала пляшечку глибше в центр букета. 

У своїй безмежній мудрості Марія надіслала мені суміш різних афродизіаків. Це пояснювало, чому її служниця чекала саме перед кімнатою Кассіса. Та якщо добре подумати, ця пляшечка навіть була гарною новиною, адже, попри хаос останніх днів, інші помітили червоні сліди, які я залишила на його шиї.

– Це ще один подарунок від когось із людей твого батька? 

– Ні, від однієї з мачух.

Квіти я теж оцінила, оскільки це був різновид, що мав корисну токсичність. Марія, певно, намагалася загладити провину свого сина. До того дня в дворі вона жодного разу не бачила, щоб я сперечалася з Деоном. 

– Як там твоя мати?

– Значно краще. Вона пережила щось на кшталт нервового зриву, спричиненого шоком.  

Розмова між нами була далекою від теплої, але я помітила, що його ставлення до мене змінилося. Здавалося, що гострі словечка в наших переговорах дещо притупилися. Хоча, можливо, справа була в брехні, яку я йому підсунула. Я завдала собі кілька поранень, аби змусити його повірити, ніби мене також покарали за його спробу втечі. Звісно, я ніколи прямо не говорила, що це сталося через нього. Я лише зробила так, щоб він помітив рани, перш ніж сховати їх і натякнути на те, як їх отримала. Також подбала про те, щоб моє обличчя втратило життєвий рум’янець, який був присутній зазвичай, коли я заходила до його кімнати. Для такої вправної акторки, як я, усе це було надто легко. 

Першого дня, коли натякнула на своє покарання, то помітила хвилювання Кассіса до себе. Він не вимовив жодного слова, але я виявила тривогу в його погляді. Йому, мабуть, було страшенно ніяково через те, що сталося зі мною. Хоча втеча була єдиним логічним рішенням для нього. Чесно кажучи, я відчувала легке почуття провини, знаючи це. Тим більше, що він ставився до мене значно м'якше. Кассіс, певно, оцінив мої зусилля щодо його захисту, адже насправді він майже не зазнав покарання за свої дії. Ба більше, він досі вірив, що карта, яку я йому показала, була справжньою, тож кожен мій жест сприймав як щирий. А ще були питання щодо Деона, матері й усього іншого, що сталося.

– Той чоловік, який активував мої кайдани на вищий рівень обмеження… Його звати Деон Агріче?

Я знала, що він згадає його рано чи пізно. Усе одно було дивно чути, як Кассіс вимовляє ім’я Деона. Порівняно із початком розмови, його погляд став холоднішим. Очевидно, він згадав про свою неприємну сутичку із тим виблядком. Після кількох хвилин роздумів Кассіс знову заговорив: 

– Тобі відомо, що він навмисно погнав того демонічного монстра в бік твоєї матері?

– Відомо.  

Його золоті очі раптом змінили відтінок. Здавалося, що він хоче запитати, як таке взагалі можливо. Але перш ніж він устиг це зробити, я випередила його відповіддю:  

– Бо ми – Агріче.  

Справа була в тому, що найгірший із нас – Деон, який був здатний на будь-яку підлість. Він уже вбив Ахілла, тож навряд чи мав бодай краплю жалю, щоб не вбити матір. Я відчула, як погляд Кассіса ковзнув до подряпини на моїй щоці – сліду, залишеного Деоном. 

– До речі, маю для тебе дві хороші новини. 

Я уникала його погляду та намагалася додати своєму голосу більшої бадьорості, тим самим запобігти будь-яких згадок про шрам.

– По-перше, вхід до того таємного проходу, про який я тобі розповідала, скоро відкриється.  

Необхідний шлях для його втечі з’являвся лише раз на місяць – за день до щомісячної оцінки. 

– Ти маєш на увазі той, що згадувала раніше? 

– Саме так. Пам’ятаєш, я казала, що є одна невеличка проблема, яку треба вирішити, перш ніж ти зможеш ним скористатися? Я мала на увазі те, що двері відчиняються лише у певний день.  

Під час наших щомісячних оцінок доступ до деяких таємних проходів і лабіринтів був дозволений, але частина з них уже вийшла з ужитку. Багато таких шляхів були цілком забуті, бо втратили свою корисність. Найбільше мене цікавили ті, що були покинуті через свою надзвичайну небезпеку. 

Поки я роздумувала про той, яким збиралася провести Кассіса, помітила, що він дивиться на мене дивним поглядом. Його вираз обличчя просто-таки кричав, наскільки незвичним він вважав той факт, що я сама ж допомагаю йому втекти. І це з урахуванням безпосередньо моєї відповідальності за те, щоб він залишався й надалі в місці, з якого намагався втекти.

– По-друге…  

Я була впевнена, що друга новина потішить його ще більше.

– Мені вдалося помітити більше розвідників уздовж кордону нашої території.Схоже, вони були від Педеліанів.

Я раптом відчула, як повітря навколо Кассіса завмерло. Усе, що я йому розповідала, ґрунтувалося на зображеннях, які передали мені мої метелики.  

– Там був чоловік, якому на вигляд трохи більше за тридцять. Одне око карого кольору, а інше – закрите пов’язкою. Ти його знаєш? Він змахував на лідера загону.

Його реакція одразу підтвердила правильність моїх висновків. 

– Де саме вони були? 

– На південно-східному кордоні.  

Я трохи вагалася, розповідаючи йому про це, адже місцевість, куди вирушив Деон, також була на сході.  

– Думаю, було б корисно, якби ці розвідники отримали щось від тебе.  

Я очікувала, що він поставить більше запитань, але він одразу перейшов до суті. Це було навіть на краще, оскільки я й сама знала небагато про розвідників.  

– Дай мені одну з тих квіток. 

Як він і сказав, я зірвала одненьку й передала йому. Кассіс відірвав листок від стебла, а потім прокусив палець і написав щось своєю кров’ю. Найімовірніше, то був таємний лист, відомий лише Педеліанам для розгадки. Я не змогла визначити, чи це були звичайні символи, чи якісь ієрогліфи. Поки я розглядала листок, він дивився на квітку, яку я йому дала, із досить загадковим виразом обличчя. Потім перевів погляд на мене.  

– Якби я сказав, що повністю тобі довіряю, це було б брехнею.

Я мовчки дивилася на нього, поки він говорив. Його чисті золотаві очі, схожі на святе джерело, були глибокими та ясними.  

– Оскільки ні наші стосунки, ні наше нинішнє становище не дозволяють такій довірі існувати, я не стану марнувати слова на подібні дурниці.  

Він продовжував дивитися мені прямо в очі.  

– Але навіть якщо твої вчинки не є повністю безкорисливими, той факт, що ти мені допомагаєш… 

Я вже почала замислюватися, до чого він хилить, не відводячи погляду. 

– ...сам по собі заслуговує моєї найщирішої вдячності.

Уперше Кассіс сказав мені щось подібне всерйоз. Я знала про його подібні міркування, але це було абсолютно неочікувано. Цей непохитний погляд повністю вибив мене з рівноваги. Чесно кажучи, я не могла підібрати слів, аби описати, що відчувала в той момент. Єдине, що я знала точно – він був щирим. Якби я була на його місці, то додала б ще більше сентиментальних слів, щоб задобрити слухача й змусити його танцювати під свою дудку. 

Не секрет, що я вміла брехати та маніпулювати, як і будь-який Агріче, коли це було потрібно. Утім Кассіс зовсім іншого ґатунку. Звісно, я вже знала це, але чергова реалізація цього факту залишила дивне відчуття десь у глибині серця. Можливо, це тому, що я так звикла мати справу з Агріче, які були справжніми майстрами обману. У будь-якому разі, це було незрозуміле відчуття. До того ж його погляд змушував мене відчувати, ніби якась невідома вага тисне мені на груди. Уперше подібне відчуття виринало ще відтоді, як він урятував мою матір.

– Гадаю, ще зарано говорити про вдячність. Чи ти забув, що досі знаходишся в маєтку Агріче?  

Хоча я із самого початку хотіла, щоб він відчував себе зобов’язаним переді мною, його слова подяки звучали якось дивно.  

– Так, слушна думка. Я все ще тут.

Проте, якщо все продовжуватиме розвиватися в тому ж напрямку, я знатиму, що зможу уникнути смерті, а це вже немало. Я не була впевнена, як Кассіс сприймав мою розгубленість, але його погляд наче трохи потеплішав. 

– Роксано.  

– Так?  

У якийсь момент він почав крутити у руках квітку, яку я йому дала.  

– Я давно хотів запитати тебе про щось.

– Що саме?  

– Ти усвідомлювала природу… цієї рослини, коли брала її?