Розділ 41

Я ніжно перебирала пальцями й розчісувала сплутане волосся матері, поки говорила:  

– Маю на увазі, це чудовисько ледь тебе не розірвало, а ти просто стояла. Дивно, що ти залишилася неушкодженою.  

Попри лагідність моїх рухів, у голосі звучала різкість. 

– Кажеш, що прибігла, бо турбувалася про мене, але, відверто кажучи…  

Я знала, що кривджу єдину людину, яку любила, але не зупинилася.  

– Просто поглянь на себе. Це ти лежиш у ліжку від шоку, а не я. До того ж, я вийшла з цієї катастрофи абсолютно цілою. 

– Але, Ксано...  

– Чесно, матусю, я навіть не знаю, кому з нас варто хвилюватися більше.  

Я продовжувала посміхатися, спостерігаючи, як її губи тремтять у спробі знайти відповідь.  

– Навіть якби ти знайшла мене раніше, тобі не вистачило б сили, щоб пройти повз тих демонів. Ти справді думала, що могла мене врятувати?

Очі матері наповнилися сльозами, наче вода за дамбою, що готова прорватися. Її погляд ніби запитував:

"Чому ти така жорстока?"  

– І, хоч мені навіть страшно про це думати, що б сталося, якби хтось, тікаючи від чудовиська, навмисно направив його на тебе? А ще, матусю, демони були не єдиними створіннями, які бігали на волі. Що могло зупинити мою забавку від того, аби взяти тебе в заручники при спробі втекти? Чи ти взагалі думала про це, перш ніж вискочити з кімнати на пошуки мене?  

Так, тепер можна було прощатися із шансом отримати титул "донька року", але це було неминуче.  

– Мамо...  

Після довгої тиші мій сумний голос знову пролунав у кімнаті. Я ніжно усміхнулася та додала останні слова, які мали добити її остаточно:  

– Якщо ти справді про мене дбаєш, не намагайся допомогти. Ти тільки створюєш мені зайвий клопіт. Я б не хотіла вважати тебе тягарем, матусю.  

---

– Пані Роксано.  

Відразу після того, як двері кімнати матері зачинилися за мною, я побачила Емілі. Вона тримала руку піднятою, ніби збиралася постукати. Було зрозуміло, що вона прийшла з доповіддю щодо завдання, яке отримала від мене раніше.

– Де він?  

– Щойно пройшов через головну браму.  

Почувши, що Ланте повернувся, я пришвидшила крок. Мені потрібно було перехопити його раніше, ніж хтось встигне розповісти йому про сьогоднішній безлад. 

Ситуація вийшла з-під контролю трохи більше, ніж я очікувала, але все ще залишалася в межах, які я могла виправити. Правда полягала в тому, що наказ привести Кассіса був від мене, але із використанням імені Деона для прикриття. Не варто й казати, що весь мій гнів на охоронців у скляній оранжереї був лише грою на публіку, аби гості чаювання ні про що не здогадалися. І хоча мені трохи шкода, правда вдарила б по них набагато сильніше. Врешті-решт, що зроблено, те зроблено. 

Деякі моменти того дня відбулися так, як я планувала, а деякі – ні. Вихід матері на пошуки мене належав до останніх. Це було так дратівливо, тому що я була впевнена, що вона залишиться в своїй кімнаті, подалі від небезпеки. Мені довелося особисто подбати, аби її вивели з чаювання, використовуючи легкий опік на її руці як виправдання. Ще одним непередбаченим моментом стало те, що Джеремі випустив демонів на свободу, переслідуючи Кассіса. Я відчула докори сумління, що мати справді могла загинути. Її спустошений вираз обличчя, коли я виходила з кімнати, знову промайнув у моїй пам’яті, але цей образ було відштовхнуто.

Мій план будувався на припущенні, що Кассіс або прийде на чаювання, як його кликали, або спробує втекти. Звісно, ймовірність втечі була значно вищою – і він не розчарував. Джеремі також зіграв свою роль, як я і передбачала. Як би не хотілося в цьому зізнаватися, але використання імені Деона захистило мене від підозр навіть краще, ніж очікувалося. Ризик був мінімальним, бо в разі чого достатньо було б позбутися посланців.  

Але, на щастя, вони були усунені ще до того, як я до них дісталася. За словами Емілі, на них напали демони. Власне, зараз саме час зізнатися, що карта, яку я показала Кассісу, була лише наполовину правильною. Іншими словами, навіть якби Джеремі не відчинив двері до ферми монстрів, Кассіс усе одно не зміг би втекти з маєтку. Втім, я не надто мучилася докорами сумління через те, що ввела його в оману. Адже я знала: він би все одно не вижив самотужки. Якби зміг, то Кассіс у романі не зазнав би такої трагічної смерті.  

Отже, аби довести йому, що втекти самотужки неможливо, я навмисно організувала цю виставу. Але з іншого боку... він був схоплений знову лише тому, що вирішив врятувати мою матір. Ще один сценарій, якого я не могла передбачити. Від цієї думки несподівано з’явилося дивне, протверезливе відчуття.

– Ласкаво просимо додому, господарю.  

Проте зараз не слід про це думати: попереду чекали значно важливіші справи. Час повернутися на сцену, зіграти свою роль і довести план до кінця.  

– Вітаю, батьку. Ласкаво просимо додому.  

Я навмисне пришвидшилася, щоб першою серед усіх його дітей зустріти його. Ланте подивився на мене здалеку. Моя усмішка була ідеальною, і я знала це, адже роками вдосконалювала її. Невдовзі почали збиратися й інші члени родини. Для нашого дому такі зібрання були нехарактерними, але після безладу, що панував у маєтку цього дня, всі хотіли побачити, як Ланте відреагує.

Деон, спускаючись сходами до батька, не зводив з мене очей. Я жорстоко вдарила його по обличчю надворі, та на його самовдоволеній фізіономії не залишилося й сліду. Він міг легко ухилитися або заблокувати мій удар, і той факт, що він цього не зробив, ще більше мене розлютив.  

– То як пройшов день у мою відсутність?  

Не маючи уявлення, що сталося, Ланте, здавалося, був у чудовому настрої, як і слід того очікувати.

– Батьку, у мене є новина, яка вас неодмінно потішить.  

Я проігнорувала здивовані погляди всіх навколо. З їхнього боку могло здатися, що після такої катастрофи не може бути жодних хороших новин. Але, оскільки Ланте нічого не знав про денні події, він лише з очікуванням подивився на мене. Зберігаючи свій яскравий вираз обличчя, я оголосила звістку, яку заздалегідь підготувала:  

– Мені нарешті вдалося виростити отруйних метеликів!  

Зал наповнився перешіптуваннями, і голови почали вертітися в різні боки. Ланте навіть не спробував приховати свого хвилювання.  

– Серйозно?! 

Замість відповіді я жестом покликала метеликів, аби вони зʼявилися. Усі завмерли, спостерігаючи за створіннями, що розгортали свої потойбічні темно-багряні крила під світлом люстр. Як я вже казала, успішне вирощення отруйних метеликів було незбагненним досягненням. Навіть у світі магії ті, хто підкорював цих істот, вважалися особливими. Тому мене не здивувало, що всі навколо були приголомшені моїм успіхом – особливо враховуючи, що мало хто вірив у те, що мені це вдасться.  

– І якими ж вони стануть, коли виростуть?  

 

Ланте, як і присутні тут, знав, що властивості метеликів визначаються отрутою, якою їх годують. Його очі палали жадібністю, коли він вдивлявся в створінь, які кружляли в повітрі. Насправді він міг будь-коли відібрати в мене яйце, але не зробив цього. Причина була простою. Ланте Агріче був, безперечно, ненаситним, але не настільки, щоб дозволити цим кровоссальним істотам використовувати його як господаря. 

– Я вирощу їх як метеликів-убивць, звісно ж.

Мої очі виблискували, коли я говорила це. Я поклала одну руку на серце, а другою трішки підняла край сукні та схилила голову, урочисто промовляючи:  

– Для мене велика честь виростити одну з найсмертоносніших сил роду Агріче, батьку. 

Ланте був настільки задоволений моєю відданістю, що, здається, в цю мить віддав би мені власну нирку, якби я попросила. Ну, це перебільшення, звісно. Цей егоїстичний покидьок ніколи б не зробив нічого подібного.  

– Я завжди багато очікував від тебе, Роксано.  

– Дякую, батьку.  

Нарешті я наблизилася до завершальної стадії свого плану – звільнити Кассіса з цього пекла.