Розділ 34

 

---

Ці люди мали справді жахливий смак. Я була змушена спостерігати за всім, що відбувалося, перебуваючи в стані повної нудьги.

– О-о-ох... Мені дуже подобається твоя іграшка. Як щодо того, щоб обміняти її на день? 

– Ні, дякую. 

– Тоді... Чому б нам не змусити їх битися? Власниця іграшки, що переможе, зможе зробити з обома все, що забажає. 

– О, це мені до вподоби. 

Так розмова між двома моїми зведеними сестрами завершилася укладенням парі. За їхнім сигналом один із охоронців повернувся до кліток. Натиснувши кнопку, він відкрив прохід, що з’єднав дві клітки. Іграшка праворуч рушила першою. Закутий у кайдани на зап’ястях і щиколотках, він, похитуючись, ступив за поріг клітки. Його дихання було важким, як у людини під дією метамфетаміну. Погляд порожній, зіниці віддавали блакиттю. Усе вказувало на те, що він навряд чи усвідомлював власні дії. 

Інші люди в сусідніх клітках мали не менш жалюгідний вигляд. Агріче називали їх іграшками – і справді, ставилися до них так само жорстоко, як до неживих речей. Вони всі без винятку – і ті, що були в клітках, і нещасна нова лялька з порізаним обличчям – були приречені на ту саму долю. А тепер, якби їм уже не було достатньо жорстокого поводження, їхніх власників розважала ідея змусити їх битися, немов собак. 

– Як гадаєш, хто переможе? 

– Хм... Ставлю на брюнета. 

– Та ну, він занадто обдовбаний. Ти тільки подивись, як його хитає. 

– Так, але це означає, що він майже не відчуває болю. Хіба це не перевага? 

Незабаром усі жінки за столом вже азартно робили ставки, чия іграшка вийде переможцем. У той же час над головами сяяло сонце, а повітря було наповнене чарівним ароматом квітів. Усе навколо здавалося ідеальним. І жодна з присутніх не сприймала те, що відбувалося, як щось ненормальне.

Чим кривавішим ставало побоїще в клітці, тим голосніше натовп вітав кожну краплю крові та кожен удар шаленими вигуками. Я мовчки дякувала небесам за те, що виявила передбачливість і вчасно відправила матір якнайдалі звідси. З її слабким серцем вона безсумнівно знепритомніла б. Проте, як на те пішло, ніхто з нас так і не дізнався переможця того дня. 

– Пані! Надзвичайна ситуація! 

Без попередження двоє охоронців увірвалися до скляної зали, вигукуючи щосили. Обидва мали вкрай розтріпаний вигляд. Їхні обличчя були опухлими, ніби їх неодноразово били чимось важким, а на формах чітко виднілися сліди взуття. Було очевидно, що один з них поранив праву руку, а інший стискав ребра, звиваючись від болю. Господиня нашого зібрання не приховувала свого невдоволення, люто зиркнувши на непроханих гостей. 

– Чому такий галас?! Говоріть швидше! 

– Іграшка леді Роксани втекла! 

Усі, хто зібрався за столом, зашепотіли між собою. А потім, майже одночасно, вони нарешті спантеличено глянули на мене. 

– Ви хочете сказати, що моя іграшка сама звільнилася від кайданів і втекла? 

Я залишалася спокійною, ігноруючи допитливі погляди, доки ставила своє запитання. 

– Н-ні, моя леді. Він якимось чином прорвався повз нас, коли ми зайшли в його кімнату, щоб привести його сюди. 

– Що? Щоб привести мою іграшку на чаювання? 

Усвідомивши свою помилку, охоронець миттєво замовк. 

– За чиїм наказом? 

Я повільно поставила чашку на стіл і кінчиком пальця обвела її край. 

– Не пригадую, щоб давала на це дозвіл. Чи це означає, що ви вирішили забрати мою іграшку з власної ініціативи? 

На поверхні скляної чашки почала утворюватися крихітна тріщина. Я продовжила водити пальцем, доки вона не розрослася настільки, що чай почав витікати. 

Тріск

Горня розлетілося на дрібні шматочки, що осіли на блюдці, мов пелюстки фарфорової квітки. Обличчя охоронців уже поблідли від страху. У залі запанувала така тиша, що, здавалося, можна було почути, як у далекому кутку падає шпилька. 

– Н-ні, моя ле… 

– Нам сказали, що це був наказ пана Деона... Саме тому ми припустили, що Ви дали свій дозвіл. 

Це жалюгідне виправдання навіть переконало мене. Випадкова згадка імені Деона посеред чаювання була дещо дивною, проте охоронці, без сумніву, говорили правду. 

Марія відкрила рота, аби щось сказати, але я заговорила першою. 

– За кого ви мене маєте?! 

Мій голос рознісся по кімнаті, і я побачила, як охоронці затамували подих від жаху. Вони тремтіли, ніби холодний вітер пробирав їх наскрізь. Вони були лише нещасними глядачами в битві живих мерців. Я чудово розуміла: якби вони справді повірили, що наказ забрати Кассіса був фальшивим, то не наважилися б йти проти мене, а тим більше показуватися мені на очі після цього. 

– Просто не можу уявити, що ви прийшли сюди, аби верзти таку нісенітницю, якби справді сприймали мене всерйоз. 

Звісно, є різниця між розумінням і пробаченням. Те, що вони сказали про Деона, по суті, було визнанням того, що вони боялися його більше, ніж мене. Якщо так, то я, мабуть, частково сама в цьому винна. Я ніколи не мучила чи вбивала слуг та охоронців просто так, наче вони були набридливими комахами. Але вони мали бути обачнішими – провина вимальовувалася в їхніх власних поглядах. 

– Н-ні, моя леді! Це зовсім не так! Д-десь має бути якась помилка… Б-благаємо Вас, леді Роксано! Благаємо прощення! 

Вони вчинили найтяжчий злочин: вивели мою іграшку без мого дозволу, а потім її втратили. І попри те, що вони прекрасно усвідомлювали свою провину, їм вистачило нахабства благати мене про помилування. Як не дивно, мені було їх навіть трохи шкода. Але я не могла дозволити цьому зійти їм з рук. 

– Ви просите мене прощення, стоячи переді мною прямо? 

У ту ж мить один із охоронців зігнувся навпіл і закричав: 

– А-а-а-а-ах! 

Я метнула ніж, що мирно лежав переді мною на столі, і він влучив просто в коліно охоронцю. Той майже одразу придушив свій крик, що, на мою думку, свідчило про наявність у нього хоча б краплі здорового глузду. Опустивши руку, я додала отруйним тоном: 

– Якби ти справді шкодував, то приповз би сюди на колінах, а не стояв і базікав. 

Якби я не переродилася як Роксана Агріче, то, можливо, легко пробачила б їм. Та моя роль у цьому світі була далека від святої. Найімовірніше, вона більше нагадувала мстиву відьму. 

– Схиліться, перш ніж я зітну ці жалюгідні дині, що ви називаєте головами. 

Обидва затремтіли, наче деревця під час бурі, і розпласталися на підлозі. Сяюче срібне столове приладдя, призначене для чаювання, тепер слугувало знаряддям для розрізання колін замість хліба. Сонячне світло, що лилося крізь вікна, освітлювало підлогу, яка поступово заливалася кров’ю. 

Я не отримувала жодного задоволення від гри в ката, на відміну від інших, для яких це було розвагою. Але коли виникала потреба, як і цього разу, я була готова зіграти цю роль як слід. 

– Де востаннє бачили іграшку? 

Переляканий охоронець випалив відповідь зі швидкістю світла: 

– У к-коридорі, що веде до південно-західної частини маєтку! Пан Джеремі пішов за ним!

Зрозумівши, що й так згаяла забагато часу, я приготувалася йти. 

– Емілі. 

– Як забажаєте, моя пані. 

Емілі зробила крок уперед із того місця, де досі стояла нерухомо. Вочевидь, здогадавшись, що саме вона збирається зробити, охоронці почали благати про пощаду. Тим часом вона повільно зняла рукавичку зі своєї правої руки. Розвернувшись, я звернулася до Марії: 

– Схоже, для мене чайна вечірка закінчилася, леді Маріє. 

Судячи з виразів обличчя присутніх, решта також погоджувалася, що час розходитися. 

– Хочеш, допоможу повернути твою іграшку?

– Дякую за пропозицію, справді, але я впораюся. 

На відміну від своєї звичайної поведінки, Марія цього разу була напрочуд наполегливою. 

– Я не знаю, яке саме непорозуміння тут сталося, але, оскільки згадали ім'я Деона, я відчуваю обов’язок допомогти... 

Грюк.

Ззовні пролунав невимовний звук, що долинув аж до нас, усередину скляної кімнати. А майже в ту ж саму мить приміщення, ще секунду тому залите сонячним світлом, поринуло в суцільну темряву. 

Без попередження щось велике чорне й неймовірно важке полетіло в зовнішню стіну зі скла. 

БАХ.

Скрип.

– А-ах! 

Жінки, які досі сиділи за столом, у паніці скочили на ноги. 

– Що це було?! 

– Це точно демон! 

Те, що врізалося в стіну, дійсно виявилося демоном розміром з будинок. Воно нагадувало павука, однак мало лише чотири лапи та отруйний хвіст. Ця істота називалася карантулом — одним із багатьох демонів-монстрів, яких розводили на фермах Агріче. 

– Моя леді! 

До кімнати, ледве тримаючись на ногах, ввалилася жінка, вкрита отруйним слизом. Зважаючи на все, вона була однією зі служниць Марії, що відповідала за охорону. 

– Що ще сталося? – роздратовано запитала Марія. 

– Прорвано загін ферми номер п’ять, мадам! Будь ласка, сховайтеся! 

П’ята ферма була досить близько до скляної оранжереї, у якій ми всі перебували. Навіть мені важко було не запідозрити Кассіса в причетності до цього хаосу. Ігноруючи застереження всіх навколо, я рушила до дверей. Я мала з’ясувати, що відбувається. 

ГРЮК.

Та саме в цей момент усе пішло шкереберть: скляна стіна розлетілася на друзки, а разом із нею в кімнату ввалилося жахливе чудовисько–демон.