Розділ 33

– Ти ще не підсадила його на наркотики? – запитала Марія. 

Іграшки всередині кліток були такі ж різноманітні за характером, як і їхні господарі, і багато з них справді мали вигляд, наче перебували під сильним впливом препаратів. Ймовірно, вони зазнали передозування під час процесу приручення, або ж їхні власники просто надавали перевагу тому, щоб тримати їх у такому стані.

– Я розглядала такий варіант, але боялася, що наркотики зроблять його надто слухняним, – урочисто промовила я, ніби справді довго зважувала всі "за" і "проти". – А якщо це станеться, то в мене може виникнути спокуса вбити його від нудьги. 

Клац.

Гучний звук філіжанки, яку з силою поставили на блюдце, різко пронизав тишу в залі. Це була моя мати. Я проігнорувала її реакцію й, осяявши всіх яскравою посмішкою, продовжила: 

– Це ж моя перша іграшка, тож, думаю, цілком природно, що я хочу позабавлятися щодовше. Хіба ви не згодні? 

Дехто кивнув, цілком щиро погоджуючись. 

– У цьому є сенс. Вони справді тупішають після наркотиків. 

– Але ж це добре, хіба ні? Тоді ти можеш змусити їх робити все, що заманеться. 

– Ні, який у цьому сенс, якщо вони просто слухняно виконують будь-яку команду, як маріонетки? 

– На мою думку, набагато гірше, коли їх загалом не можна контролювати. 

Як і слід було очікувати, більшість присутніх у кімнаті мали схожі нахили та захоплення, що, ймовірно, і було причиною їхнього прийняття запрошення Марії. 

– Зважаючи на те, для чого Ксана може використовувати свою іграшку, можливо, справді не варто її труїти, – хитро зауважила одна з дружин Ланте, навіть не намагаючись приховати справжній сенс своїх слів. – Побачивши його на власні очі, я розумію одержимість Шарлотти і те, чому вона врешті-решт опинилася під замком. Він справді бездоганний екземпляр – цей юний спадкоємець Педеліанів. Не дивно, що всі діти так за нього змагалися. 

На чаюванні також була моя єдина старша зведена сестра – Ґризельда. Вона була єдиною з родини, з ким у мене склалися більш-менш нормальні стосунки. Брюнетка з кривавими очима, сімнадцятирічна –  того ж віку, що й Кассіс. Чомусь на її обличчі з’явилася загадкова усмішка, коли вона перевела погляд на місце, де сиділа мати Шарлотти. Мати Шарлотти на мить відверто скривилася, ніби її нудило від власної доньки та її вчинків.

– Що ж, гадаю, усім нам прикро, що ми не змогли побачити нову іграшку Ксани сьогодні, але впевнена, що будуть й інші можливості в майбутньому, – підсумувала Марія, як і раніше, у чудовому настрої. – А позаяк усі вже зібралися, дозвольте мені представити вам мою нову ляльку. Саро, приведи її сюди. 

Відверто, я була трохи вражена, що Марія не розлютилася на мене за те, що я не привела Кассіса, як вона просила. Але її радісний вираз обличчя свідчив про те, що сам факт мого та моєї матері перебування поруч із нею був для неї достатнім. Її усмішка ані на мить не зникала, поки вона чекала на появу своєї служниці. Кинувши швидкий погляд у бік Марії, я перевела погляд на двері, де зникла її служниця. Нарешті настав час основного видовища. У цей же час обличчя матері ставало дедалі більш похмурим. 

Клац. 

До скляної зали слуги завели жінку з кайданами на зап’ястях і щиколотках. Вдягнена у якусь фантастичну сукню, вона справді скидалася на ляльку. Але таке враження виникало лише здалеку. Чим ближче вона підходила, тим важче було й надалі заперечувати жахливість видовища. 

– Це моя нова лялька Луель. Гадаю, ви всі її впізнаєте, так? 

Луель була особистою служницею Марії, яка також наглядала за іншими слугами. Але, попри її слова, істота, що стояла перед нами, мала з нею спільне хіба що ім’я. Особливо зважаючи на численні порізи й шрами, що вкривали її обличчя. 

– Ну ж бо, Луель. Поводься чемно й привітайся з нашими гостями. 

– Ерр... Ух... Ах... 

Очевидно, пошкодження були не лише на обличчі. Судячи з усього, вона також втратила язик. Вбрана у вишукану, мереживну сукню, ця "лялька" мала по-справжньому моторошний вигляд через жахливий контраст між її одягом і понівеченим обличчям. До цього моменту обличчя моєї матері вже набуло майже синього відтінку від страху. Навіть я мусила визнати, що така реакція була цілком природною. Це так зване чаювання було огидним по своїй натурі. 

– Ну, Сієрро? Що ти думаєш про мою нову ляльку? Вона ж навіть миліша за попередню, чи не так?! 

Чомусь Марія звернулася саме до моєї матері, прагнучи схвалення. І мене навіть трохи розважала думка, що вона робила це зовсім не для того, щоб її мучити. Навпаки, у Марії не було жодних злих намірів ні до мене, ні до матері. Уся сцена скидалася радше на дитя, що благало свою найкращу подругу похвалити її нову іграшку. 

– Т... Так, вона... мила...

Матері ледь вдалося видушити із себе відповідь, але, здається, цього вистачило, щоб Марія задоволено усміхнулася. 

– Чула, Луель? Думаю, Сієррі ти подобаєшся! А тепер іди й налий їй свіжого чаю. 

Нова цяцька почала човгати в бік моєї матері. Кожен її крок супроводжувався дзвоном кайданів на зап’ястях і щиколотках. Востаннє, коли я була на чаюванні в Марії, мені вистачило видовища ляльок у клітках. Але тепер вона ще й змушувала їх подавати чай. 

Як маріонетка без ниток, лялька Марії почала наливати напій, але її руки страшенно тремтіли. Наче заразившись цими тремтіннями, материні пальці теж затремтіли, поки вона тримала чашку. Вона здригалася так сильно, що чай хлюпнув на її руку та сукню. 

– Ой, Сієрро! – вигукнула Марія в тривозі. – Все гаразд, люба? Чай усе ще гарячий! 

– Я... в-все гаразд. 

Мати спробувала відповісти спокійно, але Марія вже пронизувала Луель поглядом. 

– Що ти зробила, що через тебе Сієрра пролила чай?! І що це за витрішки?! Може, тебе ще недостатньо покарали?! 

Обличчя матері зблідло. Ймовірно, вона була нажахана самою думкою, що через неї лялька Марії зазнає ще більшого покарання. 

– Ні, це не провина Луель. Я просто незграбна. Немає потреби... 

– Сієрро, ти справді надто добра, – мовила Марія солодким, але гіркуватим тоном. Було очевидно, що її рішення вже ухвалене. – Та я не можу залишити безкарним настільки значний промах. А що, як на твоїй порцеляновій шкірі залишиться шрам? Слуга існує саме для того, щоб запобігати таким нещастям. Отже, винна саме Луель. 

– Але- 

– Саро, відведи Луель до- 

Дзень.

Звук розбитого скла рознісся залом, змушуючи обох жінок урвати свої слова. Всі одночасно обернулися до мене, тож я лише лагідно всміхнулася у відповідь. 

– Ой, вибачте. Воно просто вислизнуло. 

Чайна чашка, яку я навмисне впустила зі столу, тепер лежала розбитою біля моїх ніг. 

– Мамо. 

Вона повернулася до мене, і я побачила, як її повіки все ще тремтять. Я заговорила якомога м’якше: 

– Твоя рука червоніє. Гадаю, тобі краще чимскоріше потримати її в холодній воді. 

На щастя, мати швидко збагнула, до чого я хилю. Потім я тихо додала: 

– Можливо, ти навіть отримала опік, тож раджу викликати лікаря. 

– Ох, люба! Про що я тільки думала? Вона має рацію, Сієрро. Ми ж не хочемо, щоб на твоїй прекрасній руці залишився шрам. Це було б просто неприпустимо. 

Оскільки Марія щиро захоплювалася красою моєї матері, вона негайно погодилася зі мною. Аби Марія не наказала своїй ляльці провести матір геть, я швидко заговорила: 

– Леді Маріє, а чи можу я роздивитися вашу нову ляльку ближче? І, до речі, мені знадобиться нова чашка. 

Марія була в захваті від мого інтересу до її нової іграшки. Вона спрямувала Луель до мене, а натомість наказала одному зі слуг вивести матір із залу. Вона також веліла ще одному викликати лікаря. Я відчула, як погляд матері зупинився на моїй щоці, але проігнорувала це, доки вона повністю не покинула скляну в’язницю. Я мовчки сподівалася, що якщо в неї є хоч крапля здорового глузду, вона більше не повернеться. Лише після того, як мати пішла, я змогла достатньо розслабитися, щоб по-справжньому оцінити атмосферу чаювання.