Розділ 31

Щойно Кассіс схопив мене, він, здавалося, одразу усвідомив, що тримає мою поранену руку, адже його хватка миттєво послабшала. Цей простий жест сказав мені все, що потрібно було знати про Кассіса Педеліана. Він був тим, хто дотримувався лицарського кодексу за будь-яких обставин. І хоча мені було огидно користуватися довірою такої людини, вибору в мене не залишалося. 

– Вибач… 

Я провела долонею по його обличчю – тією самою рукою, яку він щойно відпустив, – і кинула на нього невпевнений, сповнений жалю погляд, змушуючи його повірити, що саме я зараз потребую захисту. Це спрацювало бездоганно – Кассіс лише мовчки дивився на мене, поки моя рука продовжувала пестити його шкіру. 

– Просто довірся мені, добре? Навіть якщо це трохи незручно. 

Я не могла зупинитися на півдорозі. Слід на його шиї був майже непомітним – це зовсім не годилося. 

– Я швидко, – прошепотіла я йому на вухо якомога лагідніше. Я прагнула створити враження, ніби все це для мене так само болісно, як і для нього, ніби я справді шкодую про необхідність робити це. 

– Не рухайся, добре? 

Але, можливо, я все ж помилилася. Кассіс знову схопив мене за руку. Я швидко зарилася обличчям у його шию. 

– Почекай, Рокс… 

Я припустила, що він занадто розгублений, щоб закінчити фразу. Його пальці сильніше стиснули моє зап’ястя, та цього разу він не відштовхнув мене. Можливо, просто не встиг. Його тіло напружилося ще більше, ніж раніше. А серцебиття зливалося в єдиний ритм, так що важко було зрозуміти, чиї удари луною віддаються в моїй грудній клітці. Я знала, що потрібно залишити якнайчіткіший слід, і зосередилася на своїй меті. 

І тут я відчула його руку на своєму потилиці. Переживаючи, що він знову спробує мене відсторонити, я квапливо вчепилася зубами в його шкіру. Його пальці вплелися в моє волосся – і завмерли. Важке дихання Кассіса віддавалося мені просто у вухо. Я відчула легкий поштовх – здавалося, його пальці випадково сплуталися в моїх локонах, але це не завдало болю. Навпаки – так я змогла залишити ще глибший слід. На щастя, моя робота виявилася менш складною, ніж я очікувала. Кассіс майже не пручався. Тож, поки я вже була тут, вирішила залишити ще кілька слідів. 

Коли нарешті завершила, я легенько провела пальцями по слідах укусу. Кассіс лише втупився в мене своїми золотими очима, важко дихаючи. У цьому погляді було щось невловимо двозначне. 

– Дякую за допомогу, Кассісе, – м’яко прошепотіла я, підводячись. Навіть завдяки такій дрібничці – ми стали на крок ближче до порятунку.

Недарма кажуть, що яблуко від яблуні недалеко падає. Я з відразою вдивлялася в дві фігури вдалині. Ланте й Деон Агріче вирішили поговорити, зібравшись разом у саду. Я могла б надіслати до них одного зі своїх метеликів, щоб він підслухав розмову, але ризик був надто великий. Замість того щоб дізнатися їхні секрети, я могла випадково видати себе. З такої відстані вони й справді здавалися надзвичайно схожими. Батько й син мали однаковий колір волосся та очей. Та варто було підійти ближче – й відмінності ставали очевидними. Будова їхніх облич була різною. До того ж у них була зовсім інша аура. Тож схожими вони здавалися лише здалеку. 

Я спостерігала, як Ланте по-батьківськи поплескав сина по плечу. Швидше за все, він хвалив Деона за чергову успішну місію. У цьому домі ніхто не мав права покидати маєток до повноліття. А отже, на завдання відправляли лише тих, хто досяг необхідного віку. Якщо точніше – лише двох. У мене було двоє старших братів і старша сестра, але їй було ще тільки сімнадцять. Тож серед дітей Ланте тільки двоє могли виконувати завдання за межами маєтку, і найкраще з цим справлявся молодший із братів – Деон. 

У якийсь момент мені здалося, що Деон помітив мій погляд, тому я швидко розвернулася, щоб уникнути небажаної зустрічі. П’ять років тому мій старший брат загинув. Він не зміг знищити свою ціль – і за це його було негайно усунено. А тим, хто виконував цей вирок, був Деон Агріче. Це була перша причина, через яку я його ненавиділа. Друга ж… Він був єдиною людиною у всій родині, яка коли-небудь бачила мене слабкою.

"Ти не можеш цього зробити?"

Голос молодого чоловіка, що щойно позбувся незграбної юності, пролунав холодом. Якби його можна було втілити у предмет, він нагадував би пригорщу крижаного піску, що розсипається від найменшого дотику. Його сухий, байдужий тон лунав згори, позбавлений навіть натяку на емоції. Я завмерла, наче крижана голка пронизала мої легені. Я настільки заціпеніла від майбутнього завдання, що геть забула про його присутність. 

"Тоді не роби цього."

Помітний холод у його голосі пронизав мене до самих кісток. Він рушив у мій бік. Він мав намір завершити те, що я не змогла. Хтось менш обізнаний, можливо, з полегшенням зітхнув би, що брудну роботу зробить інший. Можливо, навіть зрадів би, що є вихід. Але я знала краще. Його пропозиція не мала нічого спільного ні з добротою, ні зі співчуттям. Якщо я не виконаю наказ, це означатиме для мене лише одне – підписаний смертний вирок. Я мала зробити це сама. Та й були інші причини, через які я не могла відступити. 

"…далі."

Він зупинився. Навіть мене саму здивувало, що почув мій тремтливий шепіт. Я вперлася долонею в стіну, спираючись на неї, і підвелася. 

"Деоне, тримайся подалі."

Я знову загарчала на нього. 

"Не смій втручатися!"

Це було моє останнє випробування перед тим, як мені виповниться п’ятнадцять. Перед очима виник образ Ахілла, мого брата, що помер кілька років тому. Звісно, це було лише марево. Як ще могла мертва людина стояти перед живою? Голова паморочилася – напевно, через галюциноген. А може, справа була не тільки в ньому. 

Я з важкістю ступила вперед, до примари брата, що плакав кривавими сльозами. Замість квітів на його могилу я принесла кинджал – щоб знову позбавити його життя. 

"Я не дозволю, щоб Ахілл вдруге загинув від твоєї руки, виродку." 

Завжди незворушний, холодний погляд Деона, схожий на замерзле море, на мить здригнувся. Я й гадки не мала, що це означало. Та в цей момент мені було байдуже. Відкинувши будь-які сумніви, я рушила далі. Ахіллу було п’ятнадцять, коли його випробовували – стільки ж, скільки й мені зараз. Що він тоді відчував? Яка примара постала перед ним під дією галюциногену, що він не зміг її знищити й обрав смерть? Це залишилося загадкою, яку мені ніхто в цьому світі вже не міг відгадати.