Розділ 27

Роксана дивувалася, чому Кассіс так дивно поводиться через ці квіти.
"Дивно. Він ж не може знати, що вони отруйні... чи може?"
Оскільки їх вирощували лише на території сімейного маєтку й вони не були особливо екзотичними, малоймовірно, що він бачив їх раніше. До того ж Йоан зрізав основу стебел, яка була найтоксичнішою частиною рослини. 

– Якщо вони тобі не подобаються, я заберу їх із собою. 

– Просто залиш їх. 

Він наказав їй це таким тоном, що Роксана не змогла приховати здивування. Ще дивніше було те, що сам Кассіс теж здавався спантеличеним різкістю свого голосу. Його вираз обличчя свідчив про те, що він шкодує через. власну зухвалість. 

– Тобі справді не обов’язково їх брати. 

– Ні... Я думаю, ти маєш рацію щодо того, що тут потрібно щось додати. 

Він був помітно налаштований залишити їх собі. Перш ніж Роксана встигла щось відповісти, він рішуче вихопив у неї квіти, його обличчя залишалося суворим. Вона пильно подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається в його голові, але марно. Врешті-решт, зітхнувши, вона сіла на край його ліжка. 

– До речі, хочеш поглянути на це? 

На питання Роксани Кассіс відвів похмурий погляд від букета, але, зробивши це, миттєво завмер. 

– Що ти збираєшся…?! 

Він випадково став свідком того, як Роксана запустила руку у виріз своєї блузки. Неможливо було не помітити делікатну зону, де зникли її пальці, і Кассіс втратив проковтнув язика. Тим часом Роксана витягла звідти складений аркуш паперу. Нахиливши голову набік, вона уважно подивилася на нього – він усе ще не міг вимовити ні слова. 

– Мені було нікуди це сховати.

Почуваючись доволі безглуздо, Кассіс провів сухою рукою по обличчю, після чого нарешті перервав своє мовчання, спричинене шоком.

– Що це?

– Це карта маєтку. 

Після слів Роксани настала зовсім інша тиша. Цього разу Кассіс свердлив її поглядом. 

– Чому ти так на мене дивишся? Я ж казала, що допоможу тобі втекти, чи не так? – Роксана говорила спокійно, ігноруючи його спантеличений вираз обличчя. – Запам’ятовуй хутчіш, адже перед тим, як піти, мені доведеться її спалити. 

Кассіс втупився у розгорнуту на ліжку карту. Вона була напрочуд детальною. На ній були позначені не лише внутрішні приміщення, а й усі будівлі, що оточували садибу. 

– Я розумію, якщо ти досі мені не довіряєш. Тож, хоча прямо зараз я не можу цього зробити, я знайду спосіб підтвердити кожну деталь, зображену тут. Мені лише потрібен час. Після цього ти зможеш звірити карту з реальністю й сам вирішити, чи обманюю я тебе. 

Кассіс би збрехав, якби сказав, що очікував чогось подібного. Роксана не просто давала йому карту, а ще й запевняла, що не має прихованих намірів. Він ніколи навіть не припускав, що хтось узагалі допоможе йому втекти з маєтку — навіть Роксана. Саме тому він ніколи не просив у неї нічого, а лише зосереджував усі сили на відновленні фізичної форми. Його план полягав у тому, щоб дочекатися, поки його рани майже повністю загояться, а тоді спробувати вирватися самостійно. Він знову крадькома глянув на Роксану, а потім повернув погляд до карти. 

– Де знаходиться ця кімната? 

– Ось тут. 

Все було саме так, як вона пояснювала йому раніше. З цього ракурсу маєток Агріче й справді нагадував величезний лабіринт. Кассіс був майже впевнений, що в такій величезній будівлі мало бути бодай одне слабке місце, але, судячи з карти, жодного потаємного проходу не було. Звісно, існувала ймовірність, що це лише пастка, та зараз сумніви були марними – він усе одно не міг нічого ні довести, ні спростувати. 

– Скорочений шлях, яким я користуюся, пролягає ось тут. – Роксана провела пальцем по карті. – Про нього, здається, ніхто, окрім мене, не знає. Я випадково на нього натрапила. 

Шлях, який вона показала, проходив крізь сам маєток.

– Тобто це потаємний прохід усередині маєтку? 

– Саме так. Є одна невелика проблема, яку доведеться вирішити… але загалом це твій найкращий варіант. 

Роксана помітила, що Кассіс більше не зосереджений на карті. Здавалося, ніби він уже побачив усе, що потрібно. 

"Він хоча б усвідомлює, скільки днів я витратила на цю карту?"

Хоча це її трохи дратувало, вона вирішила, що краще вже так, ніж якби він запам’ятовував її вічність. Дотримуючись своєї обіцянки, Роксана спалила карту у полум’ї свічки, а потім вийшла з кімнати. Щойно вона зникла, Кассіс почав відновлювати карту у своїй пам’яті. Потім його погляд упав на квіти, які вона залишила. Він ледь помітно насупився. 

Хоча він не знав їхньої назви, сумнівів у їхній отруйності не було. Як би слабо це не відчувалося, та токсичні випари, що ледь помітно насичували повітря, безперечно походили від них. Він вмовив Роксану залишити квіти, бо не міг передбачити, який вплив вони матимуть. Концентрація токсинів здавалася надто низькою, щоб завдати реальної шкоди, але його непокоїло, що вона отримує подібні "подарунки" регулярно. 

"Хтось з підлеглих її батька подарував їй їх?!"

Кассіс майже не сумнівався, що й сама Роксана не знає назви цих квітів. 

"Може, той отруйний аромат, який завжди її оточує, якось пов’язаний із ними?"

Раніше він нічого не сказав, бо не бажав, щоб вона подумала, ніби він втручається чи, гірше того, турбується. Але правда полягала в тому, що його це справді хвилювало. Все ще задуманий, він простягнув руку до квітів. 

Трісь.

У ту ж мить букет почав в’янути, а потім повністю висох. Квіти не змогли встояти перед силою Кассіса. Він з огидою глянув на засохлі пелюстки. Одним із ретельно приховуваних секретів роду Педеліан було те, що деякі нащадки мали дар очищення від отрут і зцілення ран. Саме завдяки своїй здатності Кассіс одразу помітив слабку токсичність квітів. 

Однак у його нинішньому стані він міг накласти лише незначне очищувальне закляття. Він також розумів, що більшість отрут не завдадуть йому значної шкоди, тож майже без вагань приймав їжу та ліки, які Роксана приносила йому після того, як він оселився в її кімнаті. Але ланцюг на шиї обмежував його можливості застосовувати сильніші лікувальні здібності. Кассіс похмуро глянув на засохлі пелюстки, що розсипалися по його ліжку, а потім різким рухом скинув їх на підлогу.

---

– То що, Роксано, твоя іграшка нарешті стала слухнянішою? 

Схоже, це був один із тих виснажливих днів. Роксана вже зіткнулася з Марією, а тепер, через якихось кілька годин, їй довелося терпіти ще й Ланте. Однак вона як могла стримувала своє роздратування. 

Ланте сидів у своєму троноподібному кріслі, розслаблено відкинувшись назад. В одній руці він тримав келих вина, а іншою підтримував підборіддя. 

– Так. Набагато краще, ніж коли ми тільки почали. 

Роксана відповіла з бездоганною ввічливістю, повторюючи собі, що мусить якнайкраще пристосуватися до жорстоких забаганок свого батька. Для більшої переконливості вона мило йому посміхнулася. 

– Але мені ще доведеться багато чого його навчити, адже він така жалюгідна нікчема, – додала вона з удаваною зневагою. 

– О, ще б пак. Чого можна очікувати від цих щурів Педеліана? – Ланте задоволено фиркнув, насолоджуючись власним жартом. 

Він був жорстоким і підлим чоловіком, проте водночас доволі простим. Варто було просто підтакувати й зневажати ворожий рід Педеліанів – і будь-яка напруга відразу спадала. 

– Але, відверто кажучи, якби він був слухняним із самого початку, це було б не так цікаво, батьку. Набагато приємніше спостерігати, як він тепер принижується. 

Слова плавно зірвалися з її пишних червоних вуст, сповнені дедалі отруйнішого змісту. 

– Я ціную цю забавку ще більше, бо вона була подарунком від вас, татечку. Щойно я трохи краще її "підівчу", зможу взятися за справжню роботу. 

Слова лилися безперервним потоком. Незважаючи на своє янгольське обличчя, у цю мить вона всміхалася майже жорстоко. Ланте, очевидно, був задоволений. Він широко всміхнувся і, схвально киваючи, урочисто заявив: 

– Знаєш, ти справді вдалася в мене.