Розділ 25

Слуги, все ще ведучи за собою Джеремі, нарешті дісталися до Марії, яка чекала їхнього повернення. Вона стояла серед моря багряних квітів, що гойдалися на вітрі, створюючи хвилі, схожі на розлиту кров.

– Гей, стара! 

Марія лише трохи повернула голову на голос. Декілька її слуг скривилися від такого нешанобливого звертання, але ті, хто служив їй уже давно, жодним чином не відреагували. 

– Джеремі! 

Її відповідь супроводжувалася теплою, навіть радісною усмішкою, ніби вона не помітила, як він до неї звернувся. Марія завжди мала слабкість до всього красивого – людей, тварин, предметів. Саме тому серед Агріче вона особливо прихильно ставилася до Сієрри, Роксани та навіть самого Джеремі. Його вродливе обличчя легко змушувало її закривати очі на його нестерпний характер. 

– Ти прийшов, щоб побачити мене? Як приємно. 

Очевидно, що саме це й було його наміром. Він не мав жодної іншої причини слідувати за її слугами, наче покинутий пес. 

– Бачу, ти знову взялася за старе, карга. 

Джеремі помітно намагався її спровокувати. Що б він не задумав, це точно не було спробою завоювати чиюсь прихильність. 

– Що це за безглузда звичка – убивати своїх слуг без жодної причини?! Продовжиш так дальше, і демони одного дня приймуть тебе за когось із своїх доглядачів. 

– Ой, ти ж мене зовсім не розумієш, Джеремі. Я караю лише тих, хто виходить за межі дозволеного. Ой-йой... Ти навіть у своїх безпідставних припущеннях такий милий. 

Блювота. 

Замість відповіді він придурився, що його зараз знудить. Проте Марія, як завжди, лише усміхнулася, дивлячись на нього, ніби на мале дитинча, що верзе якусь дурню. 

– Байдуже. Краще скажи, куди це ти зібралася в такому вигляді? Ти ж смердиш кров’ю за кілометр! 

Об’єктивно кажучи, переслідувати Марію лише для того, щоб насварити її, теж було досить дивною поведінкою. Особливо зважаючи на те, що сам Джеремі, весь у липкій чорній слизоті після ферми демонів, навряд чи мав кращий вигляд. 

– Схоже, ти був на фермі демонів, Джеремі. Я ледве можу розгледіти твоє миле обличчя крізь усю цю гидоту. 

Джеремі тільки пирхнув у відповідь. 

"Може, бути залитим цією отруйною слизотою не така вже й погана річ."

Але її зауваження знову нагадало йому про її огидний смак тухлої риби, і він зморщив носа. Щоб придушити спогад, він схопив жменю найближчих червоних квітів і почав жувати пелюстки. Ці рослини мали наркотичні властивості, які Агріче спеціально культивували для власних цілей. Основна токсичність зберігалася в листках і стеблах, але навіть пелюстки могли спричинити головний біль та інші легкі недуги. Однак для Джеремі, який був практично нечутливий до слабких отрут, це було не більше, ніж легке пощипування язика. 

– Ксана теж мала дуже зайнятий вигляд. Вам, дітки, варто трохи відпочити. Надмірна праця може сильно виснажити. 

– Не пхай свого носа до чужого проса… Чекай, ти хочеш сказати, що бачила Ксану сьогодні?!

Джеремі був настільки вражений, що на мить перестав жувати. 

– Так, я випадково зустріла її сьогодні. Сподівалася випити з нею та Деоном чаю, але, здається, він у від'їзді, а вона сказала, що зайнята. 

Обличчя Джеремі миттєво скривилося, наче вузол. 

– Що ти щойно сказала? З якого дива ти кликала того покидька Деона?! 

Аромат квітів раптово став для нього огидним, наче згнили. Джеремі знав, що Роксана зневажає і Деона, і Марію, тож зробив своєю місією ненавидіти їх теж. І справа була не лише в Роксані. Сам Деон був тим типом людей, яких просто неможливо було любити. Його мати, з її безліччю дивацтв, була такою ж. Тому дошкуляти їм стало для Джеремі справжньою розвагою. 

На жаль, його старання майже ніколи не помічали. Врешті-решт, він завжди повертався ще більш роздратованим і невдоволеним, ніж до того. Але здаватися не збирався. Навпаки, продовжував свої словесні перепалки, сподіваючись, що одного дня зможе вибити їх з рівноваги. Втім, Марія була на кілька рівнів вище в цих уявних сутичках і відповідала спокійно, без жодних вагань. 

– Ти абсолютно правий. Хоча він мій син, він справді не дуже... приємний. 

– І хіба я не попереджав тебе, щоб ти не намагалася звести Роксану й Деона разом?! – Джеремі майже вишкірив зуби, гаркнувши це. 

Марія нахилила голову набік, немов щиро здивована. 

– Ти мене попереджав? Але що поганого в тому, щоб двоє рідних людей ладнали між собою? 

– "Рідних"? Ти щойно назвала їх "рі... дними"?!! 

"Гидота! Ця стара зовсім з глузду з'їхала!"

"Усі знають, що ми, брати й сестри Агріче, гірше ворогів! Звідки вона взяла цей маразм про "рідних людей"?!" 

"І що ще гірше – вона хоче, щоб Роксана вважала Деона своїм братом?!" 

– Слухай уважно, відьмо! Розплющ очі, прочисти вуха й добре затям собі раз і назавжди, гаразд? – Голос Джеремі був гранично насмішкуватим. – Єдина людина у всьому світі, яка має право називатися братом Роксани – це я! Зрозуміла?! 

Це була заява, яку він промовив так, наче це була абсолютна і незаперечна істина. 

Марія лише заспокійливо підвела руку й лагідно відповіла: 

– Чудово, мій любий, я почула тебе. Наступного разу, коли запрошуватиму Ксану і Деона на чай, обов’язково покличу й тебе. Це була моя провина, що я про тебе забула, Джеремі. 

– Угх! Та я не це мав на увазі! 

Він був ще більш розлючений, ніж коли тільки прийшов. Череп Марії, здавалося, був настільки міцним, що навіть сучасний бульдозер не зміг би його пробити. 

– У будь-якому разі, Роксана зараз зайнята й не має часу на дурні балачки, тож можеш забути про свої кляті чайні вечірки. 

Роздратування Джеремі зросло настільки, що могло би спалити це криваво-червоне поле, яке Марія так дбайливо доглядала. Він зневажливо сплюнув і продовжив: 

– Вона й так по вуха зайнята своєю клятою забавкою, що ледве має час погратися зі мною. 

– Забавкою? 

– Ага. Отим блакитним педеліанським вискочнем. Роксана обрала його...

При згадці про цяцьку вираз обличчя Марії раптово змінився. Вона стала надзвичайно уважною – такою зосередженою Джеремі ще ніколи її не бачив. Запідозривши щось недобре в її раптово широко розплющених очах, він ризикнув озвучити очевидне питання. 

– Що? Ти серйозно хочеш сказати, що не знала? 

Той факт, що Роксана вперше взяла собі іграшку, був великою новиною для всіх у маєтку. Джеремі й заговорив про цю неприємну тему тільки тому, що був певен – Марія вже про все знає. Але, з іншого боку, ця жінка була настільки відірваною від реальності, що навіть не усвідомлювала, що її власний син поїхав геть. Тож цілком можливо, що її здивування було щирим. 

– Тобі варто навчитися слухати, карга. Як таке можливо, що ми всі живемо під одним дахом, а ти про це навіть не чула? Чим ти так була зайнята? Знову своїх безглуздих ляльок робила? 

Він цокнув язиком, додаючи зверхності своїм словам. Втім, його глузування, здається, не справило на неї жодного враження. 

– Он як… То у Ксани тепер є нова іграшка… Цікаво, що ж то за дитя таке? 

Джеремі вирішив, що її бурмотіння потребує відповіді. 

– Такий самий виродок, як і Деон. Противне падло. 

Але, що б він не казав, Марія, здавалося, ледь його слухала. Її очі іскрилися нетерпінням. 

– Хтось, покличте Луель. Не можу повірити, що вона не розповіла мені про таку цікавинку. Ох, яка ж вона пустунка. 

Проте, щойно один із її слуг рушив виконати наказ, вона його скасувала. 

– Ні, ні, краще я сама. Джеремі, чи не хочеш зазирнути до мене в покої погратися? У мене є цілий асортимент смачненького. 

– Аж ніяк. Я тобі не якась химерна лялька. 

Він зиркнув на неї з люттю, наче розгадав її справжні наміри, і, не кажучи більше ні слова, розвернувся, щоб піти. Марія зітхнула, спостерігаючи, як Джеремі зникає вдалині, але, як тільки він зник з поля зору, її сум одразу ж розвіявся. Вона аж пашіла від цікавості, уявляючи, що ж буде далі. 

– Треба якнайшвидше надіслати Ксані запрошення. Яка ж це буде чудова чайна вечірка, якщо нова іграшка теж приєднається. 

Багряне поле квітів плавно колихалося в такт її радісним високим нотам.