– Леді Роксано, чи прямуєте ви до кімнати вашої забавки зараз?
– Ні, спершу хочу зайти до інкубаційної камери.
Минуло три дні з того часу, як я вперше допомогла дезинфікувати рани Кассіса. Кожен день був майже таким самим, як і попередній. Я особисто приносила йому триразове харчування, адже вірила, що мої відвідини також допомагають йому краще орієнтуватися в часі. Оскільки я не могла доглядати за його ранами повністю, то регулярно відправляла до нього лікаря. До того ж у мене були інші справи, які потребували уваги.
Однією з таких справ був візит до інкубаційної камери – приміщення, головною особливістю якого були тепло та вологість. Задушливе повітря густо огортало простір. Спочатку це була оранжерея для отруйних рослин Ланте, але її переобладнали на інкубаційну камеру для отруйних метеликів. Авжеж, там досі росли рослини, що виділяли отруйні випари. Якби мені довелося здогадуватися, то, напевно, звичайна людина протрималася б тут не більше десяти секунд, перш ніж втратити свідомість, проте густий токсичний запах майже не завдавав мені клопоту.
Я прокладала шлях серед смертельно небезпечної, розрослої зелені, поки не дісталася куща з чорним яйцем, яке лежало в його колючках. Яйце виросло приблизно до розміру двох моїх стиснутих кулаків. Без жодних вагань я провела по передплчіччю кинджалом, що принесла із собою. Гостре лезо легко прорізало шкіру, залишаючи по собі лише легке поколювання і краплини крові, що виступили.
Крап, крап.
Червоні перлини впали на чорне яйце, і його оболонка набула темно-бордового відтінку, поглинаючи кров, якою я його годувала.
– Смачного. І, якщо можна, виростай швидше.
Спочатку у мене було три яйця отруйних метеликів, але на той момент залишилося лише одне, що не вилупилося. Ймовірність успішного розведення становила приблизно 30%, тож це не було великим сюрпризом. Вони фактично були демонами, тому знайти їхні яйця вже було неабияким викликом, а розведення з метою їх підкорення було ще більш ризикованою справою.
Щоб закарбувати вірність у свідомості метеликів, їм потрібно було регулярно харчуватися кров’ю свого господаря. Як і вказувала їхня назва, іншою поживною речовиною, потрібною для успішного вилуплення, було отруйне повітряне оточення. Тому стара оранжерея для токсичних рослин стала ідеальною інкубаційною камерою для моїх дорогоцінних метеликів. Звісно, моя кров, просякнута отрутою протягом багатьох років, також сприяла зростанню цих істот. Ба більше, останнім часом я навмисно споживала ще більше отрути, щоб пришвидшити їх розвиток.
У романі людиною, яка вперше знайшла яйця отруйних метеликів, був головний герой, відомий як Білий Приборкувач Демонів. Завдяки своїй здатності приручати монстрів і демонів, він виявив їхнє гніздо й зумів успішно вивести метеликів. Я ж пам'ятала місце розташування цього гнізда з роману, тому послала Емілі знайти яйця для мене. Розведення і приручення магічних істот і демонів вимагає особливих умінь, яких я ніколи не вивчала. Але я припустила, що якщо зможу привчити яйця вважати мене своєю господинею ще на ембріональній стадії, то мій план створити кілька методів захисту може вдатися. Навіть якщо мої зусилля проваляться, це не буде великою втратою, тож я наказала Емілі принести яйця додому, а потім годувала їх своєю кров'ю.
Поглинувши достатню кількість моєї крові, це яйце вже вкрилася червоним блиском. Швидко зупинивши кровотечу, я обережно торкнулася шкаралупи яйця. Щойно я це зробила, то відчула тепло, що передалося мені в руку, немов від живої істоти. Яйце могло вилупитися будь-якої миті.
З інкубаційної камери я вирушила прямо до кімнати Кассіса.
– Обід! – гукнула я.
Меню на той день складалося з курячого рагу, багатозернового хліба та фруктів. Оскільки їжа, яка потребує виделки чи ножа, була заборонена, вибір страв, які я могла йому дати, був обмеженим.
– Не розумію, навіщо ти щоразу сама приносиш їжу, – сказав він доволі холодно, але в його тоні не було справжньої гостроти.
Зазвичай Кассіс був спокійним і співпрацював.
Коли він сидів на ліжку, я залишила перед ним їжу. Щойно я поставила тацю й мала намір відійти, як раптом відчула нудоту. Моє тіло здригнулося, і тоді...
Кап-кап.
Я миттєво прикрила рота рукою, але темна кров вже текла крізь пальці, капаючи на підлогу. Я припустила, що біль у шлунку, який я відчувала попереднього дня після того, як прийняла отруту, принесену Емілі, знову нагадав про себе. Прийнявши це пояснення, я недбало витерла рот рукавом.
Брязь.
Я підняла очі й побачила, як Кассіс дивиться на мене. Його обличчя застигло від шоку. Зважаючи на широко розплющені очі, це, безперечно, стало для нього несподіванкою. Звук таці, що впала назад на ліжко, був достатнім доказом цього.
– Ти...
Він почав говорити, наче хотів щось терміново сказати, але потім, здавалося, захрип, наче йому бракувало слів.
– Ц–це була... к–кров?
– Ох... Вибач.
Побачивши його таким, я не могла не вибачитися. Ця маленька сцена, без сумніву, добряче його збентежила.
– Сподіваюся, я не зіпсувала тобі апетит.
Мене б теж вразило, якби хтось раптово почав плюватися кров'ю просто перед моєю їжею. Мій спокій лише більше засмутив Кассіса, бо його голос звучав розгублено, коли він продовжив говорити.
– Справа не в цьому. Ти щойно... харкнула кров’ю?
– Так, але... немає про що хвилюватися. Справді.
Я підняла рукав до рота, щоб приховати від нього сліди крові. Оскільки в кімнаті не було дзеркала, я не могла бути певна, чи витерла всі сліди. Проте одна річ була очевидною: мій рукав був наскрізь мокрий. Очі Кассіса залишалися прикутими до кривавої плями.
– Ти вважаєш кашляння кровʼю тим, про що не варто перейматися?
Його голос був сповнений сумніву, однак обличчя стало ще більш похмурим.
– Угу. Таке... – я на мить зупинилася, розмірковуючи, що сказати. – Таке трапляється постійно.
Я не відчула особливої потреби заглиблюватися в подробиці. Я навіть хвилювалася, що якби пояснила йому, що всі Агріче вживають отруту з дитинства, це могло б обернутися проти мене. Що, якби він знову почав сприймати мене як ще одну представницю мого зловісного роду, яка п’є отруту, наче воду? Хоча, певно, варто було проявляти менше байдужості щодо цього. Мені незмірно допомогло б, якби я зробила вигляд, що шокована, або навіть втратила свідомість від вигляду всієї цієї крові. Ну, гаразд... що зроблено, те зроблено. У домі Агріче бачити, як хтось кашляє кров’ю, було настільки звично, що я навіть не задумалася про те, який вигляд це мало для Кассіса.
– Таке трапляється постійно?
Кассіс нахмурився ще більше, його голос був сповнений недовіри й обурення.
– Як я пам'ятаю, минулого разу ти теж...
Га? Що за "минулий раз"?
Невже я вже харкала кров’ю перед ним? Я не могла пригадати нічого подібного. До того ж Кассіс обірвав свою фразу на півслові, залишивши мене в підвішеному становищі. Утім найважливішим у всьому цьому обміні залишалося...
– Ти турбуєшся про мене?
Я запитала, дивлячись на нього. На мить він мав ошелешений вигляд, але швидко оговтався.
– Турбуюся? Чому б це?
Його обличчя вже поверталося до свого звичного, кам'яного виразу.
– Будь-хто злякався б, побачивши, як хтось ні з того, ні з сього харкає кров’ю, – додав він холодно. Якби погляди могли заморожувати, я б у ту мить перетворилася на льодову скульптуру.
Він повністю заперечував, що хвилювався, та я інстинктивно відчула, що момент ідеальний, аби зачепити його.
– Ах, розумію... Просто для мене це звична річ, а ось для когось іншого це, мабуть, справді шокуюче.
Здавалося, Кассіс був із тих, хто дбає про слабких і зовсім не боїться сильних. Якщо це так, то з ним потрібен підхід "беззахисної дівчини".
– Я думала, ти мене ненавидиш, але тепер бачу, що ти навіть турбуєшся про свого ворога. Дякую за те, – я зробила акцент на останніх словах та не забарилася додати до усмішки гіркого жалю до свого тону/інтонації, – що ти такий добрий.
Це залишило його абсолютно збентеженим. Я все ж мала сумніви, чи спрацює образ беззахисної дівчини, враховуючи, що не так давно я кілька разів нокаутувала його.
Зітхнувши, я вирішила ризикнути далі. Зрештою, він майже не бачив у той час.
– Що ж, мені вже час іти.
Я вирішила, що легкий, задумливий вихід закріпить ефект. До того ж, я не хотіла заважати Кассісу насолоджуватися обідом.
– Вибач, що налякала тебе.
Я швидко кинула ці слова й обернулася, щоб піти. Увесь цей час він напружено стежив за мною – його обличчя мало майже суворий вигляд, але з якоїсь причини саме цей його пильний погляд залишився зі мною надовго після того, як я залишила кімнату.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!