Тачібана Юко

Моє ім'я - Тачибана Юко.

 

В очах друзів і однокласників я представлялася як трохи неохайна і не зовсім серйозна дівчина. Проте мені краще за інших виходило заводити зв'язки і викликати прихильність до себе людей. За словами декого, через мою ледачу і розслаблену натуру їм було досить комфортно перебувати поруч зі мною. Поки дехто був схвильований контрольними та іспитами, я завжди протягом усіх цих випробувань була несерйозною. Через що, як би не звучало дивно, люди, що оточують мене, теж заспокоювалися.

 

Звичайно, моя поведінка може дати комусь - поганий приклад.

 

Але навіть незважаючи на мою невелику лінь на заняттях, я була залізним середнячком за оцінками. Хоча багато людей вважали мене "людиною простого розуму", їм було комфортно усвідомлювати те, що людина, яку вони вважають дурнішою за них, може скласти іспити і не перейматися життям. Це означало, що якщо склала така, як я, то і вони тим паче зможуть написати цей чортів іспит - на відмінно.

 

Також багато хто не вважав за краще вести зі мною розмову на більш серйозні або мудрі теми, вважаючи, що я і слова не зрозумію, про що буде йти мова.

 

Мені нічого не залишалося, як сприймати все це, як належне.

 

У середній школі у мене навіть було дивне прізвисько - "Пофігістка 100 Lvl"...

 

На мій подив, коли я перейшла до старшої школи, я завела собі особливо близьких подруг, що незабаром стали моїми найкращими друзями.

 

Першу звали - Цубакі Фуміко. Одна із "золотих умів" у нашій школі, і найкраща учениця в класі. З багатьох предметів у неї вищий бал, особливо це стосується точних наук. Скромна дівчинка невисокого зросту, з великими окулярами. Своїм зовнішнім виглядом, Фуміка прямо таки й уособлювала невинність.

 

Другу звали - Ошима Акі. На відміну від розслабленої і ледачої мене, Ошима-сан була відповідальною і, що важливо, розважливою. У деяких важких ситуаціях, тим хто першим реагував і розставляв пріоритети, була саме вона. Вона була стрункою дівчиною зі своєю часткою шарму, що нерідко тягнув погляди хлопчиків саме на неї. Але через її доволі сильний, і часом суворий характер, не знайшлося того, хто б міг із нею серйозно поговорити.

 

Нас трьох звів випадок, і так склалася доля, що саме ми троє стали найкращими друзями. Майже три роки, наша трійка долала вогонь і воду, і з часом ми стали досить популярні в нашому класі.

 

Моя роль була у спілкуванні та налагодженні дружніх стосунків з рештою хлопців, через що багато хто нам міг допомогти, навіть не просячи нічого в замін.

 

Роль Цубакі була допомагати мені й Акі зі складними прикладами і зі шкільною домашньою роботою загалом.

 

Роль Ошими була в лідерстві. Немов вона була обличчям усієї нашої групи. Одного разу її навіть хотіли зробити старостою нашого класу, але зі своїх особистих причин, Акі чомусь відмовилася.

 

Якось так проходило моє шкільне життя.

 

Багато хто з тих, хто був знайомий зі мною, сказали б: "Тачібана - хороша людина, але ніхто не знає, чого вона хоче домогтися. Немов їй усе це непотрібно і вона просто пливе за спокійною течією, куди занесе її річка".

 

Цубакі й Акі аналогічної думки.

 

Їм навіть подобається мій спокійний і нічим не схвильований характер.

 

У них немає сильних переживань, що я впаду духом, якщо щось трапиться. Напевно, на це впливає на них мій образ неохайної і трохи веселої - "пофігіськи".

 

Але....

 

Коли я розлучаюся з дівчатками після школи і приходжу додому...

 

То можу нарешті зняти цю чортову маску...

 

Розслаблена посмішка на моєму обличчі починає зникати.

 

На її місце приходить похмурий-холодний вираз.

 

Насамперед після того, як я приходжу додому, я приймаю антидепресанти і приймаю душ. Я намагаюся не думати, але погані думки, що міцно засіли в моїй голові, не хочуть зникати так просто...

 

У школі та на людях я намагаюся поводитися розслаблено й оптимістично. Але насправді, з раннього дитинства я страждаю від сильної депресії, що схопила мене мертвою хваткою і не хоче відпускати.

 

Однокласники, вчителі, друзі та незнайомці бачать на мені маску, що показує їм мою безтурботність до оточення.

 

Навіть моя неохайність у школі - це всього лише гра, щоб показати іншим, що зі мною все нормально і в мене немає жодних проблем у житті.

 

Але насправді, це глибоко не так...

 

Мені постійно боляче...

 

І моя воля до життя давним давно покинула моє тіло...

 

Те, що люди думають, що я одна з тих, хто спокійно пливе за течією, не здогадуються, що я справді - тону, занурюючись під воду.

 

Тоді і зараз, я намагаюся знайти в собі сили боротися і сподіватися на зміни, але все більше і більше я розумію, що все це марно...

 

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

Коли я була ще маленькою дівчинкою і тільки почала відвідувати початкову школу. То зіткнулася з трагедією, яка стала причиною мого нинішнього стану...

 

Наша сім'я жила не багато і скромно, але навіть незважаючи на це, ми були оптимістичні і між нами панувала любов.

 

Мій старший брат Юджі вже закінчив старшу школу, склавши іспити на відмінно. З такими оцінками, його могли запросити в елітний університет. Це означало хороші перспективи. Вивчившись, на нього могло чекати хороше життя і пристойна робота в одній із провідних кампаній. Оскільки йому прийшло запрошення від університету, то він вступав на бюджет, через що нашій родині не довелося б витрачати величезні кошти на навчання.

 

Мій старший брат наполегливо працював у поті чола. Не тільки в школі, а й у свій вільний час він підробляв, тим самим допомагаючи всій своїй родині в грошовому плані.

 

Я...

 

Я захоплювалася ним...

 

Для мене він був не тільки люблячим і турботливим братом, але й людиною, на яку мені варто було рівнятися. Незважаючи на своє важке життя, Юджі дав обіцянку, що після закінчення університету, він влаштується на найбільш оплачувану роботу, і допоможе всій родині вибратися з фінансової ями...

 

Він цілком міг винайняти собі житло і жити власним життям з чистого аркуша. Але в нього був свій залізний принцип, не кидати сім'ю. Зокрема, він хотів, щоб я... Його кохана-маленька Юко, змогла спокійно дорослішати, не замислюючись про складнощі. Він не бажав мені того, що пережив сам у дитинстві, коли діти кепкували з його бідності, а вчителі дивилися на наго з височини.

 

Він був найкращим братом, про якого можливо тільки мріяти...

 

Для мене він був ангелом рятівником, що прийде на допомогу, лише тільки його поклич...

 

Але...

 

Одного дня...

 

Його не стало...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

Того дня, наша сім'я скромно святкувала. Як ніяк, винуватцем цієї події був старший брат, адже він закінчив школу з високими балами.

 

Я була дуже рада за нього, але на жаль...

 

Через мене...

 

Він...

 

Того дня я захворіла, і не могла відсвяткувати разом із сім'єю. У той момент я була слабка і лежала в ліжку. У мене було запаморочення і жар, що було ознакою лихоманки. Стурбований моїм станом, Юджі вирушив до аптеки, щоб купити мені жарознижувальні та інші ліки...

 

Сказавши, що він прийде так швидко, що я не встигну занудьгувати, він вийшов з дому...

 

Це були останні його слова...

 

Минав час, але мій брат досі не повернувся...

 

Скільки б наша сім'я не чекала його повернення, Юджі все не було...

 

Скільки мати й батько не дзвонили йому не телефон, слухавку ніхто не брав...

 

Лише тільки тоді, коли тато хотів вирушити за ним, на наш телефон зателефонував невідомий номер. Як виявилося, це була поліція. Батька попросили прийти й упізнати тіло...

 

Через ту лихоманку, що не давала мені тверезо мислити, я багато чого не пам'ятаю, що сталося того дня. Пам'ятаю лише - Відхід брата... Переживання всієї нашої родини... І той дзвінок...

 

Того вечора, коли Юджі пішов в аптеку, він помер...

 

Дорогою назад п'яний і неадекватний чоловік накинувся на мого брата з ножем. І причиною всьому цьому було щось дурне з розряду: "Не так подивився як треба".

 

Невже через це...?

 

Невже через те, що тому виродку не сподобалося, як Юджі на нього подивився...?

 

Мій брат помер...?

 

У той час мені було важко в це повірити...

 

Я не хотіла приймати смерть брата, нібито думаючи, що все це просто жарт. Тоді я була наївною маленькою дівчинкою, що навіть не уявляла своє життя без Юджі. Але усвідомлення всього цього прийшло лише тільки на похороні.

 

Щасливе обличчя Юджі красувалося на фотографії в чорній рамці.

 

Істеричні ридання моєї матері та ледь стримані сльози батька показували мені дійсність.

 

Тоді я зрозуміла, що мені безглуздо жити надіями...

 

Мого брата більше немає...

 

Чомусь думаючи про Юджі, щоразу в мою голову згадуються його слова.

 

"За час мого життя, я стикався з різними, іноді на перший погляд навіть непереборними випробуваннями. Але щоб зі мною не трапилося, я не відображав своє занепокоєння на людях. Я завжди зберігав своє обличчя, не даючи приводу стороннім турбуватися за себе".

 

Це був його принцип життя.

 

Щоб не відбувалося в його особистому житті, він ніколи не покаже своє переживання і смуток. Йому було важко і боляче, але він ховався за маскою повної впевненості та оптимізму. Він не знімав її, навіть до дня своєї смерті.

 

І я, як його молодша сестра, вирішила перейняти його життєвий шлях.

 

Незважаючи на свій біль...

 

Незважаючи на свої терзання...

 

Я буду зберігати обличчя і прикидатися, що зі мною нічого не відбувається.

 

Юджі завжди був сильним.

 

І як він, мені теж хочеться бути сильною.

 

Ніхто з людей не побачить мого горя і переживань. У міру можливостей, я буду поводитися як зазвичай і доброзичливо спілкуватися з іншими людьми.

 

На мені буде маска і вона не дасть людям побачити справжню мене. Поки в цей час "Фальшива" Тачібана Юко житиме невимушено, я бажала вибратися з депресії і нарешті посміхнутися по-справжньому.

 

Але чорна смуга на нашій родині ніяк не закінчувалася...

 

Через смерть Юджі батько шукав розраду в алкоголі. Його не турбувало те, що наша сім'я бідує і зводить кінці з кінцями через безліч боргів. Він витрачав наші невеликі заощадження на своє спиртне, а наші спроби протистояти йому сприймалися в штики і нерідко рукоприкладством.

 

Колись хороша і надійна людина, яку колись поважав Юджі, перетворилася на жалюгідну свиню. Не рідко батько говорив мені відкрито, що ненавидить мене...

 

Якби я не злягла через лихоманку, то моєму братові не довелося б ходити в аптеку. Тоді б він не зустрів покидька і залишився б живим...

 

Його слова били по мені з неймовірною силою, адже навіть без них, я розуміла...

 

Справді, мій брат помер через мене...

 

Тривалий час я живу з цим і не можу пробачити себе....

 

І коли хтось близький для мене вимовляє все це вголос, моє бажання розлучитися з життям поступово переважає над розумом.

 

Хоч мама і каже мені, що все це було випадковістю, і я ні в чому не винна, але й донині я не можу пробачити себе...

 

Зрештою, у п'яному маренні, батько вийшов на вулицю і натрапив на школярок із середньої школи. Не знаю, що в нього було в голові в цей час, але цей алкаш почав до них чіплятися і навіть спробував зґвалтувати одну з них. Мій батько перетворився на тварину, якій немає прощення.

 

Благо, у нього не вийшло і дівчата змогли втекти. Але правда тільки, мій батько не відбувся від наслідків. Це був ні штраф і не примусові роботи, його покаранням була - в'язниця.

 

Після того коли він потрапив туди, я довго не чула від нього новин. Але зовсім недавно я дізналася, що в нього стався серцевий напад.

 

Мій батько помер...

 

Але цього разу, коли загинув мій родич, я навіть не розплакалася...

 

Я вважала, що мій батько загинув саме тоді, коли опустив свої руки і взявся за першу пляшку...

 

Те що він помер не так давно, сприймається мною так, що помер не він, а його оболонка...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

Зараз я живу одна разом із матір'ю, ми вдвох намагаємося протягнути як тільки можемо. Наше життя тільки й залишає бажати кращого. Коли я приходжу додому після школи, я приймаю антидепресанти і приймаю душ. Після, я переодягаюся, міняю свою зачіску і одягаю окуляри зі звичайним склом.. У мене є невеликий проміжок часу перед тим як піти на підробіток і заробити хоч якісь гроші. Я намагаюся приховати свою зовнішність на випадок, якщо я десь зустріну свого однокласника або іншого знайомого...

 

Я сподіваюся, що мене не впізнають і не припустять, з якої причини я підробляю.

 

Для всіх, я сприймаюся як лінива-спокійна Тачибан, яка іноді може подрімати на нудному уроці.

 

Але насправді, я сплю, бо не можу виспатися і сильно втомлююся. Я не хочу, щоб люди дізналися про справжню мене, а також про мої проблеми...

 

Я довго грала роль дівчини, яка ні про що не переживає, і я вже не в силах зняти свою маску. У мою голову часто приходять думки: "Досить терпіти це, просто опусти свої руки". "Твоє життя ніколи не зміниться, єдиний вихід - це самостійно позбутися страждань".

 

І я все більше і більше хочу прислухатися до цього...

 

Але...

 

Я не можу...

 

Ні, це не тому що я сильна...

 

Я не можу накласти на себе руки через воістину дурне й егоїстичне бажання...

 

Все через те, що Тачібана Юко не повинна померти так безглуздо. Через те що я більшу частину свого життя носила на обличчі маску, мене стало хвилювати ставлення інших. Немов це буде трагедія, коли всі мої друзі дізнаються, що насправді я їх дурила і була настільки слабка, що обрала єдиний вихід - смерть.

 

Моє найпотаємніше бажання було знайти привід, щоб розлучитися з життям.

 

Я хотіла, щоб Тачібана Юко померла не від суїциду, а від нещасного випадку. Нібито сама доля вирішила моє життя, і щоб усі запам'ятали мене такою, ким я весь час прикидалася...

 

Я найбільше у всьому своєму житті боялася, що люди дізнаються правду про мене. Мій образ тупуватої, веселої ледарки був для мене стіною, що захищала від зневажних поглядів і поганої думки. Напевно я самолюбна, раз мене хвилює це.

 

А ще...

 

Їхні слова...

 

"Господи, Тачібана знову спить на уроці, як же я заздрю її безтурботності".

 

"Юко, я думаю, ти не зрозумієш цей фільм, він надто сумний і змушує замислитися... Загалом таким вітряним, як ти, його не зрозуміти".

 

"Ех... У мене комп'ютер зламався... Тачибана-сан, тобі не зрозуміти, наскільки паршиво я почуваюся".

 

"Беріть приклад з Юкі-тян, вона спокійно пливе за течією і не замислюється про проблеми".

 

Правда тільки, вся їхня думка щодо мене - помилкова...

 

По-справжньому, я ніколи не поводилася безтурботно...

 

Насправді, я краще, ніж будь-хто інший, можу зрозуміти сумні фільми і вони мені дуже подобаються...

 

Я б хотіла помінятися життями з тією людиною, у якої всього лише зламався комп'ютер...

 

І останні...

 

Моя голова тільки й забита проблемами, а течія, якою я пливу, забирає мене до великого водоспаду, з якого я впаду і зникну...

 

Але сказати все це людям, я не можу...

 

Мій фальшивий образ давно взяв наді мною гору.

 

Багато з тих, з ким я знайома, не знають по-справжньому, що таке нещастя. Мої друзі та однокласники жодного разу в житті не стикалися з реальними проблемами. Для них ніби не існує значення - "зламане життя". Вони навіть не розуміють що одного разу, своїми діями, вони поламали одній дівчинці життя...

 

Щойно ми вступили до старшої школи, одна моя однокласниця вирішила зізнатися в почуттях одному хлопчикові. У підсумку, все це призвело до сумних наслідків...

 

Висміяна... Зацькована... Вигнана...

 

Тільки такі слова я зможу застосувати на адресу Накано Міко, що вже довгий час не ходить на заняття через знущання нашого класу...

 

Придурки, що вирішили так жорстоко з нею вчинити, навіть не розуміють, що зламали їй життя...

 

З чуток від Акі-тян, у Міко також є проблеми в сім'ї, що означає, що у цієї дівчинки немає навіть місця, де вона могла спокійно проводити свій час від проблем...

 

Я не можу сказати, що ми з нею схожі...

 

Адже в нас двох, різні проблеми...

 

Однак...

 

Я все ж можу зрозуміти її біль...

 

Напевно, у неї, як і в мене, виникали думки про те, щоб опустити свої руки...

 

Напевно я дуже рідкісний представник нашого класу, що жодного разу її не цькував. Багато хто думав, що Тачібана занадто лінива, щоб витрачати час саме на це. Але насправді, мені було її шкода і я хотіла навіть стати на її бік...

 

Але...

 

Я не могла цього зробити через те, що знущання могли перекинутися і на мене. Я грала роль пофігістки. Якщо замість цієї ролі, я була б об'єктом для глузувань, то в сукупності з депресією, я б точно довго не витримала...

 

Через це я трохи й недолюблювала Акі-тян, адже вона теж брала участь у цій екзекуції над слабкою. Але в підсумку так вийшло, що - вона, я і Цубакі, стали найкращими подругами...

 

Правда тільки...

 

Це вони так думають...

 

Стосунки з цими дівчатами в мене складні, з одного боку, вони й справді в якомусь сенсі бувають кумедними і можуть прийти мені на допомогу. Ну а з іншого боку... Їхня найкраща подруга це не я, а фальшива Тачібана. Насправді, мені на них наплювати...

 

Я мріяла закінчити школу і більше ніколи з ними не побачиться...

 

Це не тому що я їх зневажала. Це все через те, що мені й справді не хочеться ні з ким дружити. Дві дівчини, що скаржаться про повсякденні проблеми щодня, змушують мене злитися... Підтримувати ці безглузді діалоги про коледжі, моду, хлопчиків тощо, накочують на мене роздратування...

 

Але разом із ними, я не виділяюся і проживаю своє награне, спокійне-шкільне життя. Саме таке, яке й хотів подарувати мені старший брат.

 

Але як на зло, Цубакі й Акі хочуть вступити в один і той самий виш...

 

У гарний і дорогий університет...

 

Для Цубакі з її інтелектом це не буде проблемою. Як і для Акі з її люблячими багатими батьками. Єдина, хто залишається за бортом, це я...

 

У мене немає хорошого інтелекту...

 

Мої оцінки середні.

 

А відчайдушне фінансове становище моєї сім'ї ніколи не потягне оплату дорогого престижного університету.

 

Звісно, я не говорила цього дівчаткам вголос...

 

У відповідь на їхню пропозицію, мені тільки й залишалося жваво кивати з фальшивою посмішкою на обличчі.

 

Через кілька днів у нас настануть вихідні. Дівчата хочуть зібратися разом і пройтися по магазинах. Смачно поїсти і накупити нового одягу. Звісно, моє бажання брати участь у цьому, не проявило себе. Але... На жаль...

 

Здається, що вони за мене вже все вирішили...

 

Ах...

 

Бездумні розтрати...

 

Доведеться добряче постаратися на підробітку, якщо я хочу вкотре не виділиться і погуляти з ними.

 

Але...

 

Коли настав той день, нашу прогулянку перервали раптові вибухи, що виникли просто з нізвідки. У цей момент, ми виходили з кафе, в якому ми їли морозиво. Щойно я переступила поріг, раптовий вибух стався в повітрі над кафе. Невелика будівля обвалилася, поховавши під камінням тих, хто був усередині.

 

Цубакі й Акі відкинула ударною хвилею, тоді як на мене обрушилася частина будівлі. Я була ще при тямі, єдине, що я відчувала, так це біль і дискомфорт у ділянці попереку і ніг. Проте, схоже, що я потрапила в якусь начебто "кишеню", і мої ноги не постраждали сильно.

 

Звичайно, нижня частина мого тіла була замурована, а у вухах я чула пронизливий приголомшливий дзвін. Моє становище було не райдужним...

 

Мені хіба що й залишалося тільки нерухомо дивитися, як жваве місто занурюється в хаос. Будинки руйнувалися, полум'я з'являлося тут і там, чорний дим поступово захоплював вулиці, заважаючи видимості та погрожував своєю задухою.

 

Недалеко від мене лежали мої подруги...

 

Акі відкинуло і схоже що, через те що вона вдарилася головою, вона зараз у відключці.

 

Цубакі ж...

 

Боже...

 

Моя однокласниця не подавала ознак життя. Ймовірно якийсь осколок пробив її тіло і миттєво вбив. Фуміка померла миттєво, навіть не встигнувши усвідомити, що сталося. Її кров, що витікала з тіла, забарвлювала асфальт у червоний колір.

 

Немає сумнівів, що це було справжнім жахом!

 

Дивлячись на все це, я відчувала страх і гіркоту.

 

Так...

 

Я не вважала Цубакі своєю близькою подругою, але це не дозволяє мені бути зараз байдужою до її смерті.

 

Ні!

 

Я засмучена!

 

І не можу повірити очам!

 

Напевно повне усвідомлення цього, до мене ще навіть не прийшло. Адже я не можу ніяк по-іншому пояснити, чому мої очі досі сухі і з них не витікають сльози. Адже буквально на очах у мене померла подруга.

 

Може...

 

Це доля?

 

Навіщо нам жити, якщо рано чи пізно ми зіткнемося зі своєю смертю. Цубакі могла прожити довге життя і цілком можливо, вона була б щасливою. Але вона зараз померла не через свою дурість, або через помилку іншого...

 

Вона померла через цей випадковий катаклізм.

 

Його ніхто не міг передбачити...

 

У її смерті немає винного...

 

Навіть сам катаклізм, це не щось живе, що можна звинуватити і ненавидіти. Він стався абсолютно випадково і саме в нашій країні і в нашому місті. Ніби хтось підкинув гральні кістки, що визначила подальше життя людей у цьому місці.

 

Напевно тому...

 

Я й не плачу через її смерть. Адже її кінець ніяк не можна було запобігти, і я одразу ж на автоматі, змирилася з цим.

 

Змирилася так само, як і зі смертю брата.

 

Змирилася так само, як і з поведінкою батька і його подальшою смертю у в'язниці.

 

Нам було суджено померти тут...

 

І я навіть не була засмучена усвідомлюючи цей факт...

 

Як ніяк, моє життя було важким і несправедливим...

 

Думаю, у мене немає сенсу переживати те, що я більше не побачу завтрашнього світанку.

 

Мені шкода тих людей, що помруть сьогодні разом зі мною, але вони хоча б прожили своє життя, не стикаючись із тими самими труднощами, що довелося і мені.

 

Я хотіла померти через випадкові обставини і запам'ятається всім тим, що я була звичайною школяркою, яка не видає ознак слабкості. Здається, смерть від цих вибухів більш ніж прийнятна...

 

Щоправда тільки, порівняно з Цубакі, що померла миттєво і нічого не відчувши, мені доведеться злегка помучиться перед кінцем...

 

Але щойно я змирилася зі своєю смертю, Акі прийшла до тями...

 

Не знаю чому, але в моїй голові щось клацнуло.

 

Я не повинна здаватися на її очах!

 

Навіть якщо вона теж навряд чи переживе цей день, я не можу померти, не спробувавши врятуватися. Мені б хотілося, щоб Акі спробувала мене врятувати, але зрештою, з моєї підтримки вона б покинула мене і спробувала врятувати своє життя.

 

Акі виглядала відповідально, а також, хоч це й мало помітно, але вона не така черства до інших. Акі цілком може зробити спробу врятувати мене. Але...

 

Для більшої безнадійності ситуації, я прикинуся, що не відчуваю ніг. Оскільки вона завжди вирізнялася раціональністю, Акі розставить правильні пріоритети...

 

Ну а так...

 

Мабуть, я востаннє зіграю свою роль "фальшивої" Тачібани...

 

~ АКІІІІІІІІІІІІІІ?! АКІІІІІІІІІІІІ?! БУУУУУДЬЬ ЛАААААСКААААА!

 

Кричала я, надриваючи горло...

 

Після того коли вона нарешті звернула на мене увагу, видавлюючи сльози я благала її про порятунок...

 

~ АКІ! Я НЕ ВІДЧУВАЮ НІГ! ПРОШУ! ДОПОМОЖИ, БУДЬ ЛАСКА!

 

Одна з моїх рук була зламана і обпалена, але тим не менш, нагнітаючи обстановку, я потягнулася саме цією рукою в її бік. На обличчі Акі ж був справжній жах. Її вираз найбільше був схожий на те, як почуватиметься людина, що нічого не розуміє, під час кінця світу. Було видно, що Акі хотіла щось зробити, але не зрозуміло що, щось заважало їй зрушити з місця.

 

Але як і очікувалося, вона все ж прийшла до тями.

 

Але...

 

На мій цілковитий подив, Акі встала на ноги і втекла геть...

 

Від побаченого, я втратила дар мови...

 

"Навіть не спробувала..."

 

Сумно подумала я.

 

Навіть не сказавши й слова, вона зникла за димом. Моє горло перчило, а моя свідомість почала поступово згасати. Але навіть незважаючи на це, я повинна була крикнути на весь голос...

 

~ ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ СУКАААА!!

 

Вимовила я і навіть гарячково розсміялася....

 

Схоже, я не єдина, хто була в масці. ХАХ...

 

Напевно це було вперше, коли я висловила вголос те, що я думаю. Не знаю, чи чула мене Ошима, але якщо чесно, мені було все одно. Чомусь та фраза, що я вимовила, змусила мене почуватися краще...

 

Як ніяк, я дуже давно не говорила правду...

 

Ахах-ха-ха-ха-ха!!!

 

Треба було спробувати зробити це раніше, але гаразд...

 

Думаю, це кінець...

 

Я сильно надихалася димом, і якщо я заплющу зараз очі, то на цьому моє життя можна вважати закінченим.

 

І все ж...

 

Паршивим воно було...

 

Але нарешті, ось-ось і я відпочину...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Я була готова до смерті...

 

Ні, навіть не так...

 

Я бажала смерті...

 

Завдяки їй, я б могла нарешті позбутися моїх страждань і морального виснаження, що дарувала мені депресія. Через мої судження багато хто мене б засуджував за це, кажучи - "смерть це не вихід". Але... Гадаю, люди, що так вважають, або жодного разу не стикалися з сильним відчаєм, або просто настільки сильно боялися, що коли-небудь у своєму житті вони рано чи пізно зустрінуться з кінцем.

 

У своєму житті я більше боялася, що люди побачать моє справжнє обличчя, яке ховається під маскою, ніж смерті.

 

Я її зовсім не боялася і навіть не замислювалася, що буде після неї...

 

Можливо, після смерті міг бути рай або пекло.

 

Пекло або порожнеча...

 

Але...

 

Хто ж міг подумати, що після своєї смерті, я буду знову жити...

 

Так...

 

Не минуло й хвилини після моєї смерті в тій катастрофі, а я була народжена ще раз. Само собою, майже кожна людина знайома з принципом реінкарнації, але хто ж знав, що все це буде насправді?

 

Я переродилася...

 

Тепер я немовля, яке проживає ще одне життя...

 

Але... Хіба за всіма законами реінкарнації, я повинна була зберегти спогади?

 

Невже це й справді нормально, що ось так от, я досі пам'ятаю своє старе життя?

 

Або в міру дорослішання, мій розум буде перебудовуватися?

 

Ох...

 

Це...

 

Це досить складно...

 

Я навіть не можу зрозуміти, чи справді зі мною відбулося переродження, чи це ілюзія поза часом і простором, що бачить кожна людина після смерті...

 

Ну чому...?

 

Чому я не можу просто відпочити?

 

Навіщо мені знову проживати чергове життя?

 

Знову рости й дорослішати...

 

Знову стикається з життєвими труднощами і проблемами...

 

Я навіть більшою мірою засмучена, що в мене збереглися спогади. З ними в це життя перейшла моя депресія з минулого, а також усі мої проблеми, слабкості й комплекси. Особистість уже була сформована, буде важко і некомфортно намагатися її змінювати.

 

Боже...

 

Якщо бог і існує, то він явно з жахливим почуттям гумору, ну або принаймні із задатками на садизм.

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Моє смирення з новим життям пройшло напрочуд швидко.

 

Напевно це через те, що майже нічого зі старого не було до мене прив'язане.

 

Звісно, єдина жива кохана людина, яка була в мене в старому житті, це мати. Я дуже за нею сумую, але я не можу заперечувати очевидне. Моя мама, швидше за все, як і я, не пережила ту катастрофу. А це означає, що картину в голові, де мама залишається зовсім одна і ховає мене, можна вважати нездійсненною.

 

Мені дуже боляче, коли я думаю про її смерть...

 

Чи було їй страшно, коли все це сталося?

 

Чи для неї все скінчилося за одну мить...?

 

Але цього точно, я не дізнаюся...

 

Мій будинок був поблизу з тим кафе, де ми з дівчатками насолоджувалися морозивом, нерозумно заперечувати, що з моїм будинком і з нею нічого не сталося.

 

Напевно, якщо у своєму житті я б не втрачала близьких родичів, я б не змогла б знайти собі місце тривалий час, і сумувала б за нею постійно. Але...

 

Я змирилася...

 

Мені залишається лише тільки сподіватися, що моя мати знайде спокій...

 

Тепер, усвідомлюючи все це, я зрозуміла, що залишилася одна...

 

Брата, батька і матері зі мною поруч немає...

 

Тепер у мене нове життя, до якого мені потрібно звикнути.

 

Але для початку...

 

Потрібно було розібратися з усіма дивацтвами.

 

Це місце...

 

Не схоже на Японію...

 

Я перебуваю в старовинному будинку, де немає ні натяку на сучасність. Тут немає електрики, нормального водопроводу, різної техніки тощо...

 

Весь будинок був зроблений здебільшого з дерева. Домашній декор і меблі в цьому будинку були зроблені максимально просто, більше підійшло б слово - "примітивно".

 

Як освітлення, тут використовують свічки. А коли готують, то використовують розпал і сухі гілки.

 

Зрозуміло, в голові виникав невтішний висновок...

 

Невже сім'я, в якій я народилася, бідує настільки, що не може дозволити собі ні електрику, ні інші побутові речі, якими користувалися люди з мого минулого життя...

 

І ще...

 

Це точно той самий світ, де я померла?

 

Мої батьки, європейської зовнішності. Одягнені вони в простий одяг, що більше підходить під середньовічний стиль. Мову, якою вони розмовляли, я не розуміла...

 

Природно, мов і діалектів на землі досить багато. Але саме та, якою розмовляє моя нова сім'я, не схожа на жодну з них...

 

Цілком може бути, що вони живуть у якійсь маленькій зубожілій країні, яка нічим примітним не вирізняється, навіть їхня культура і мова не були ніде поширена, через моє незнання і виникла плутанина.

 

Але навіть так...

 

Чомусь я почала сумніватися, що я була саме на землі.

 

Через кілька років, мої побоювання були підтверджені.

 

Одного вечора, я змогла розгледіти зоряне небо через вікно. Мої очі округлилися, коли я побачила, що на небі виднілися два місяці.

 

Великий білий і маленький зелений.

 

У ту мить, я і зрозуміла, що моє нове життя кардинально відрізнятиметься від мого старого...

 

Інша культура...

 

Інша історія...

 

Інша світобудова...

 

Зрештою - інший світ...

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Моє дитинство і підліткове життя пройшло в моєму рідному місті. Не було ні випадку, ні шансу вибратися з міста і побачити відкритий світ. Більшу частину мого часу в цьому світі, займали - справи, доручення і робота. Здебільшого я працювала в поті чола, щоб отримувати свій заслужений хліб.

 

Навантаження було досить важке, аж настільки, що було б просто смішно порівняти його з підробітком у Японії. Більшість людей у цьому світі живуть за одним, але дуже простим принципом...

 

Працюй і виживай!

 

Це було простим правилом, з яким потрібно було зіткнутися кожному жителю цього світу. Я досить швидко переконалася в суворій буденності місцевих...

 

Дурні запитання такі як: - "Де виплати?" "Пільги?" "Норма працевлаштування?" можна було б викинути в уявний кошик.

 

У цьому світі, я народилася знову дівчинкою, у країні під назвою Союз Аросса. Це доволі велика країна розташована на півночі материка "Ф'єрос". Більша половина року в Ароссі, це - зима. Зі стихійних лих, можна назвати лише тільки рясні гради і сильні снігові бурі.

 

Мені дали ім'я "Кіара".

 

Кіара Вітто, якщо говорити точніше.

 

Моя сім'я не багата навіть за мірками цього світу, але вона старанна і доброзичлива. Навіть за минулі роки всередині сім'ї рідко траплялися конфлікти, і то, якщо вони й починалися, то тут же й закінчувалися.

 

Обоє батьків не соромляться проявляти турботу і любов.

 

Батька звуть - "Кенні". Міцний на вигляд чоловік середніх років, який схильний до довгих розмов на будь-які теми.

 

Матір звуть - "Ребекка". Звичайна на вигляд жінка. Не рідко буває суворою до своїх дітей, але тільки на благо виховання.

 

Я їхня єдина дочка і старша дитина в сім'ї, у зовнішності практично в усьому я пішла в матір. Через що батько частенько може нас сплутати.

 

Ну і два моїх молодших брата, які бувають іноді занадто гіперактивними. Лерой і Томас.

 

Ось такою трохи великою сім'єю, ми живемо і старанно працюємо для того, щоб прогодуватися. Насправді, це не найкраще життя, про яке можна мріяти...

 

За роботу платять копійки, а деякі продукти і речі першої необхідності досить важко дістати. Місце, де я живу, досить похмуре і холодне.

 

Початкова шкільна освіта для дітей і в усьому відсутня. Не дивно зустріти деяких людей, що не можуть писати і читати. Але...

 

В Ароссі, все ж існують школи. Щоправда тільки, для того щоб туди потрапити, потрібні або зв'язки, або гроші...

 

Зрозуміло, моя сім'я не могла похвалитися ні тим, ні іншим...

 

Але благо, у нашому місті була система безкоштовних шкільних занять...

 

Якщо говорити детальніше, то це щось на кшталт безкоштовних уроків, що проводилися для всіх дітей раз на місяць. Великий приплив дітей, які хотіли хоч чогось навчиться, регулювався владою. Тих, кому пощастило, розміщували у великій будівлі й навчали найпростіших-базових речей, наприклад, спрощеної математики, читання і письма. Тим, кому пощастило менше, залишалося тільки чекати наступного місяця і сподіватися потрапити на безкоштовні уроки.

 

Мені пощастило, і мені іноді вдавалося відвідувати такий захід.

 

Звичайно, через те що я вже вміла рахувати, математика залишалася для мене більш ніж марною. Але ось все, що стосується Фьєрсійської мови, стало для мене неоціненним.

 

Але також, на цих заняттях іноді викладали світу-історію...

 

Завдяки цьому, я дізнавалася багато чого...

 

Історія воєн...

 

Історія світу і нашої країни загалом...

 

Історія про героїв і демонів...

 

Крім людей, у цьому світі також існували інші розумні раси: Демони, Ельфи, Гноми і Звіролюди.

 

Я дізнавалася, що в цьому світі можна народиться зі здібностями до магії або до бойового духу. Природно, крім усього цього, я ще дізналася про існування маг-звірів та інших монстрів...

 

Цей світ був немов із фентезі-ігор, але тільки він був справжнім. За стінами безпечного міста, могла чекати небезпека. Але навіть незважаючи на це, мені все одно хотілося побачити відкритий світ і знайти для себе безтурботне життя.

 

Мої батьки, брати і я народилися без будь-яких здібностей. Через що нам і залишалося тільки проживати наше простеньке життя і зводити кінці з кінцями. Якщо в когось із нас були б такі здібності, то було б однозначно легше жити, знайшовши собі вигіднішу роботу.

 

Шанс на те, що ви народитеся із задатками на магію або на бойовий дух, досить малий, але якщо вам пощастить, то перспективи у вашому житті однозначно з'явиться.

 

Хм...

 

Так ось чому моя бідна сім'я продовжувала заводити дітей попри скрутне становище...

 

Звісно, можна вважати "дурним", що якась бідна сім'я заводитиме багато дітей. Велика кількість ротів, це не найкраще заняття для бідних. Але... Що якщо раптом, один із ваших дітей, народиться зі здібностями?

 

Якщо він з ними освоїться і достатньо попрактикується, то стане непоганим магом або воїном. Для багатіїв і людей, що обіймають високі посади, це само собою зрозуміло тримати біля себе охорону із заклинателів і воїнів бойового духу. Тих, кого він зацікавить, не звертатимуть увагу на його родовід і, незважаючи на це, візьмуть його під своє крило. Зі свого боку, знайшовши собі прибуткову роботу, дитина може допомогти своїй бідній родині в грошовому плані.

 

Усе це був лише лише один приклад, на що можна було б сподіватися, якщо ти раптом народишся здібним...

 

Але...

 

На жаль...

 

Мої молодші брати і я...

 

Зовсім звичайні...

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Мені вже стукнув 24 рік...

 

Не сказала б, що я звиклася зі своїм звичайним, але не менш легким життям. Скільки б наша сім'я не працювала, ми не можемо вилізти з тієї ями, в якій опинилися. В Ароссі навіть не існує поняття як - "кар'єрний ріст". Почесні посади завжди обіймають багаті люди зі своїми зв'язками.

 

Тому, навіть якщо твій стаж може вимірюватися в кілька десятків років, а твій досвід роботи набагато вищий за інші, про підвищення чи будь-які подачки, можеш не мріяти.

 

Досить жорстока і несправедлива умова.

 

З віком до мене все більше приходило розуміння, що моє друге життя складатиметься з однієї лише роботи.

 

Мій внутрішній стан перебуває не в найкращому вигляді.

 

Я втомилася...

 

У минулому житті в мене були великі проблеми, через що я страждала депресією. У цьому, я працюю за копійки і смертельно втомлююся, при цьому я не бачу жодних перспектив на майбутнє. Може через те, що я пам'ятаю своє минуле життя, і, зрозуміло, прибула з більш цивілізованого і м'якого світу, але я не так добре справляюся з навантаженням, як оточуючі мене люди.

 

Моє тіло... Сильно втомилося...

 

Мій розум... Сильно втомився...

 

Морально... Я вичавлена насухо...

 

Само собою, я збрешу, якщо не скажу, що не мріяла про відпочинок. Хоч би як це звучало самозакохано, але я б хотіла прагнути до найбезтурботнішого життя, яке могло б у мене бути...

 

Не знаю, чи заслуговую я на це....

 

Але я....

 

Я просто звичайна людина, якій остогидли постійні труднощі.

 

Хоч один раз у своєму житті, я мрію розслабиться і жити в своє задоволення.

 

Я не знаю з якої причини я ще не опустила руки, але відчуваю, що я скоро зіткнуся зі своєю межею і просто збожеволію...

 

Батьки постаріли, тепер вони не можуть працювати так старанно, як були в молодості. Забезпечення сім'ї лягло на плечі братів і мене. Також мої батьки занепокоєні, що я не шукаю собі чоловіка...

 

Насправді, я вже не вперше стикалася з пропозиціями від чоловіків стати їхньою дружиною. Але я відмовляла їм і при цьому, я не говорила сім'ї про всі ці випадки.

 

Насправді одруження ніяк не входило в мої плани...

 

Усі ці нові зобов'язання, з якими я зіштовхнуся, змушують мене почуватися ще гірше...

 

Я буду змушена народжувати дітей і виховувати їх.

 

Я поховаю власне життя в рутині, і не скористаюся тим шансом, що мені дала доля, зберігши мої спогади.

 

Тепер я стою на роздоріжжі...

 

Я можу жити далі і завести собі сім'ю...

 

Або вхопитися за можливість і вилізти з порочного кола...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

В Ароссі все ж таки є способи заробити великі кошти і тим самим, жити собі на втіху більшу частину свого життя. Принаймні їх два...

 

1) Вирушити на північний захід країни до міста "Беркуро". Там знаходиться багаторівневий складний лабіринт, де мешкає різна нечисть. Можна нав'язатися зброєносцем до якихось авантюристів, які час від часу зачищають цей лабіринт. Таким чином, можна придбати собі непоганий заробіток, підробляючи на цих авантюристів.

 

2) Вступити в експедиційну групу в якості робочої сили, що піде за рідкісними матеріалами на далекий схід Ф'єроса. Пішовши на цю подорож, у мене буде шанс отримати невелику частку від успішної вилазки. Але навіть такої малої частки мені вистачить позаочі.

 

У двох варіантах є свій ризик...

 

Мене можуть кинути, якщо вважатимуть мене марною...

 

Або я помру разом із ними....

 

Спуск у лабіринт разом з авантюристами може призвести до нашої загибелі через чиюсь необережність.

 

Теж саме і з експедицією. Є великий шанс що наша вилазка буде провалена і ми помремо від лап монстрів.

 

Але у випадку успіху, я зможу здійснити свою мрію і нарешті відпочити від усієї рутини, що мені довелося пережити. Оскільки я вже один раз померла, я не так сильно боюся смерті. Це означає, що моє бажання піти на ці ризики, все більше зростає.

 

Знадобилося кілька днів, щоб усе зважити і зважитися...

 

Я краще піду на ризик, ніж залишуся тут...

 

Усе ж таки я вибрала другий варіант, вирушити з експедиційною групою.

 

У першому варіанті, мені доведеться самій самостійно подолати пів країни, щоб дістатися до міста "Беркуро". Тим паче, авантюристи, до яких я приєднаюся як зброєносець, можуть виявитися відморозками. Вони можуть не платити мені, або ж просто користуватися мною як жінкою. Мене можуть узяти в рабство і моє життя стане в кілька разів гіршим ніж до цього. Тому, я взялася за більш перевірений варіант.

 

Не сказавши жодного слова родині, я вирішила таємно піти і приєдналася до експедиції.

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Я вступила в групу, яка хотіла вирушити в експедицію. Зрозуміло, мова і не йшла в той напрямок, щоб я ставила свої умови і самостійно вибрала роль протягом довгого шляху. Однозначно я була тією, хто займалася різними повсякденними справами разом з іншими.

 

"Інші" - під цим словом я мала на увазі людей, що з такої самої причини, як і я, вирішили вирушити в небезпечну подорож. Вони були не здатні до будь-якої магії або до бойового духу. Молоді, слабкі люди, які потребували доходу...

 

Їхнє становище змусило цих людей піти на ті самі ризики, що й я.

 

Але, поговоривши з деякими з них, я дізналася, що в них величезні проблеми. Вони не хочуть як я, отримати нагороду і жити безтурботно. Їхні проблеми набагато серйозніші...

 

У деяких хворі родичі, і їм потрібні або ліки, або людина, що вміє використовувати магію зі школи "світла". На жаль, майже не буває магів світла, що можуть вилікувати хворих безкоштовно.

 

Інші, з тих чи інших причин, втратили свій дім і їм ніде жити. Чіпляючись за останній шанс, вони й вирушили разом з експедиційною групою.

 

Усім нам потрібні гроші...

 

Але...

 

На відміну від інших, моя причина виглядає безвідповідально. Багато хто з них, якби вони знали, з якої саме причини я приєдналася до групи, сказали б, що я збожеволіла.

 

У мене був дах над головою, яка ніяка робота, мої родичі цілком здорові. Але я все одно пішла, адже я не здатна так далі жити...

 

Я зізнаюся...

 

Я м'яка людина...

 

Слабка і дурна. ....

 

Але мені все одно на їхню думку.

 

Я не готова жити і працювати за копійки до самої старості. Мені не складно зрозуміти, що ризик втратити своє життя в цій вилазці не вартий того. Але з іншого боку...

 

Я вже вмирала одного разу...

 

Мені не страшна смерть, навіть якщо вона буде болісною....

 

Я готова ризикнути.

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

У нашій групі було 31 людина.

 

10 воїнів бойового духу першого або другого ступеня.

 

9 заклинателів, де тільки один із них перебував на другому ступені.

 

12 робітників, що складуть компанію всій цій групі і виконуватимуть будь-які дрібні доручення протягом усього шляху.

 

6 возів і 12 коней.

 

А також провізія, якої вистачить на кілька місяців, якщо сильно економити на їжі.

 

Це була досить середня за чисельністю група. Бували і більші, і значно менші, тому за нею складно передбачити результат.

 

"Робітники" - так називають тих, хто вирішив з власної волі долучитися до експедиції. Ми не повинні відставати ні на крок, адже інакше на нас не чекатимуть, або шукатимуть, якщо ми раптом загубимося. Нас можуть використати як приманку або у вигляді живих щитів, адже здебільшого, ми марна частина групи.

 

Я усвідомлюю, що все це, більш ніж справедливо по відношенню до нас. Якщо нам пощастить, то ми отримаємо частину здобичі з матеріалів убитих маг-звірів.

 

В Ароссі теж мешкають різні маг-звірі, але вони не йдуть ні з чим у порівнянні з маг-звірами з "Великого лісу". Істоти, що живуть у тому лісі, набагато небезпечніші, але їхні шкури та інші матеріали оцінюються просто на вагу золота на місцевих ринках.

 

Зрозуміло, основними покупцями є багатії та алхіміки.

 

Перші, можуть купити шкуру або голову екзотичного маг-звіра, щоб просто на всього, зайвий раз показати свій статус.

 

Другі, купують матеріали для своїх експериментів, щоб створити ті чи інші зілля та інші.

 

Загалом, проблеми з покупцями не буде, якщо у нас виявиться товар.

 

Головна проблема, звичайно, є сам похід.

 

Нам належить пройти мертву пустелю, яка іменується як - "Пустош Дейа". У тому місці мешкає нежить, яка представляє для нас головну небезпеку. Живі мерці, що не відчувають втоми і страху. Якщо цієї мертвечини буде досить багато, то шанси на виживання групи різко можуть впасти. Але...

 

Благо, не все так погано як виглядає.

 

Невідомо з якої причини, але нежить, що мешкає в Дейї, не така активна вдень, як уночі. Це означає, що у нас буде час на перепочинок.

 

Другий плюс, це дорога, якою ми будемо пересуватися.

 

"Північна стежка" - це відносно безпечний шлях, що простягається вздовж кордонів "Гірських кланів" і "Долини Фірос".

 

 

Йдучи цим шляхом, ми зіткнемося з нежиттю в набагато меншій кількості, ніж могло б бути. Оскільки ми будемо намагатися не влаштовувати тривалих привалів, дорога цією стежкою до "Великого Лісу" триватиме від сили два тижні.

 

Ми будемо постійно на ходу. Увечері "робітники" відпочиватимуть у возах, а вдень навпаки. Привали влаштовуватимуться лише тільки в тих випадках, коли коням необхідний буде відпочинок.

 

Але навіть тоді, коли ми перетнемо пустку, наше випробування тільки почнеться.

 

"Великий ліс Гайа" - за чутками, це місце, де ростуть гігантські дерева. У тій гущавині мешкають сильні маг-звірі, які можуть зрівнятися з воїнами другої, або навіть третьої ступені. Але і це ще не все....

 

Кажуть, що в тому лісі існує одне село, приховане від звичайних очей. У тому селі живуть ельфи, які не так радо сприймають людей. Однозначно, навряд чи їм сподобаються чужинці, що ступили на їхню територію.

 

Залишається лише тільки здогадуватися...

 

Чи проженуть нас ці ельфи, чи вб'ють?

 

Проте, якщо вони не дізнаються про наше перебування у "Великому лісі", то й мати справу з ними нам не доведеться.

 

Мені залишається лише тільки сподіватися, щоб наша вилазка пройшла успішно...

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Протягом шляху через пустку, я не раз замислювалася про мій вибір.

 

Може, залишившись у своєму місті, я хоч і жила б із труднощами, але, тим не менш, я жила б без тієї моторошної напруги, з якою мені довелося зіштовхнутися в цьому шляху.

 

Дорога через "Дейу", більше вдарила по мені психічно і морально.

 

Хоча...

 

Не тільки по мені, а й по решті учасників експедиції.

 

Багато хто відчував виснаження...

 

Майже всі, зіткнулися з жахіттями і якоюсь "дивною" депресією, що накотила на всіх.

 

Деякі навіть заявили бажання повернуться, але мало хто з основних учасників групи їх слухав.

 

Ті, хто був обізнаний, розповіли нам, з чим саме був пов'язаний наш "дивний" стан, коли ми переходили пустелю. Причина була в якомусь злому впливі, що витав у цій позбавленій життя землі. Через те що ця пустка була переповнена нежиттю, все це місце було наповнене "негативною енергією", яку випромінювала сама нежить. Якщо живий буде перебувати в місці, переповненому "негативною енергією", то він буде відчувати дискомфорт у моральному і психічному плані.

 

Кажуть навіть, що якщо людина буде безпосередньо довго перебувати в такому місці, то її і саму буде надалі перетворено на нежить.

 

Але я не знаю, чи варто сприймати слова цих людей за чисту монету...

 

Цілком може бути, що остання частина цієї інформації може виявитися вигадкою. Але, у мене не було ніякого настрою і бажання питати і розбирається в цьому питанні.

 

Напевно, сам пейзаж цього місця теж вносить свою лепту в моральний дискомфорт усієї групи.

 

Темно-сірий пісок...

 

Голі, тихі скелі...

 

Стародавні руїни давно згиблої цивілізації...

 

Не буде важко уявити собі саме це місце, якщо ви будете думати про стереотипну мертву землю. Навіть саме повітря в цій пустелі, немов було спертоване, і іноді було важко нормально віддихатися після фізичної роботи.

 

Але загалом, наша двотижнева подорож "північною стежкою" пройшла безпечно. Ми не втратили жодної людини з нашої групи. Зрозуміло, на нашому шляху парою зустрічалася блукаюча, самотня нежить, але ті, хто вмів битися, впоралися з нею без особливих труднощів.

 

Живі мерці, яких мені вдалося споглядати, назавжди закарбувалися в мене в голові, адже їхній вигляд по-справжньому лякав.

 

Вони були чимось середньому між скелетами і зомбі.

 

Скелето-подібні ходячі трупи з натягнутою в деяких частинах тіла, гнилою шкірою. На них виднілася пошарпана залізна броня. У своїх руках вони носили давно заіржавілу зброю. У їхніх порожніх очницях мерехтіли бляклі червоні вогники.

 

Багато хто, що зустрічався з цими ходячими трупами, прозвали їх як: "Вартові".

 

Доволі нетривіальна назва, хоча правду кажучи, ці "вартові" були неєдиними представниками своєї фауни в цій пустелі.

 

Була й інша, досить "дивна" нежить, що населяє Дейу....

 

"Вартовий", про якого йшлося раніше, має вигляд як помісь скелета і зомбі, що носить, які ніякі, але обладунки, разом зі зброєю. Повільний і слабкий, але в нього було виявлено одну особливість - якщо "вартовий" помічає жертву і тривалий час залишається в живих і переслідує її, то до місця збирається велика кількість нежиті. Нібито цей "вартовий" посилає якийсь сигнал для своїх побратимів і скликає їх для полювання. Благо, якщо його швидко знищити, то орди нечисті можна і не чекати...

 

"Могильник", іноді цю істоту називають "Големом з живих трупів". Виходячи з назви, "могильник" має вигляд істоти, що складається з ще живих зомбі, з'єднаних разом неприродним чином. Він являє собою велетня п'яти або більше метрів, якого дуже складно знищити - Головна небезпека цієї тварюки в тому, що вона часто заривається в пісок, через що її дуже складно помітити. При наближенні живих, він виривається з піску і атакує.

 

"Зграйний Вовкулак", зомбі, що пересуваються навкарачки, володіє високою швидкістю. Має у своєму розпорядженні, отруйні, великі, іклоподібні зуби і довгі отруйні кігті - Найнеприємніше в цих монстрах те, що вони завжди пересуваються в зграях від 10 до 100 особин.

 

"Лич", скелет, який може раптом не всього атакувати магією або заново підняти вже вбиту нежить, якщо її тіло, звісно, не сильно пошкоджене.

 

Зрозуміло, досить легковажно думати, що на цьому список тварюк із "Дейї" закінчується. Всі відомості про всю цю нежиті, були здобуті завдяки експедиціям і деяким великим вилазкам, спрямованим у бік самої пустки. Інформацію було здобуто досить давно, ціною великих втрат, адже що глибше заходити в центр пустки, то неймовірні небезпечнішою стає сама вилазка.

 

Також, не можна не згадати саму "дивність" нежиті з "Дейї".

 

Звичайно, у світі є ще місця, де мешкає звична для цього світу нежить, але вони відрізняються від тієї, що живе в цій пустелі.

 

Наприклад, нежить, що в невеликій кількості розкидана по всьому світу, вдає із себе типових зомбі і скелетів. Нежить, яка створюється некромантами, теж з їх числа. Але ніде крім "Дейї" ви не зустрінете таких дивних: "Вартових", "Могильників", "Вовкулаків" та інших...

 

Ті, що мешкають тут, нібито унікальні для цього світу і живуть безпосередньо в "Дейї".

 

І ще...

 

Дуже дивно...

 

Місцева нежить, як би дивно це не звучало, вона спить...

 

Якщо говорити конкретніше, то під час дня до заходу сонця нежить "Дейї" перебуває в пасивному стані. Вони стоять на місці і не роблять жодних спроб напасти на людей. Ніби й справді сплять...

 

Наприклад, звичайна нежить, яку закликають некроманти, і та, що розкидана світом, не мають такої особливості, як сон...

 

Вони нападуть і в сутінках, і під час дня, це не має різниці.

 

Але ця...

 

Досить дивна...

 

Утім, гаразд...

 

Обізнані люди, що розповідали нам про це, не казали нам, що це не така вже й таємниця. Інформацію про це місце можна не порівнювати з державною таємницею. Так чи інакше, але ми без жодних втрат дійшли до Великого Лісу. Величезні дерева вже виднілися за обрієм, нависаючи над мертвою землею "Дейї" немов показуючи свою могутність.

 

Я була рада тому, що ми нарешті пройшли цю жахливу пустелю, що залишила на всіх нас свій неприємний осад. Але...

 

Справжні випробування почалися тоді, коли ми безпосередньо дісталися до лісу "Гайї"

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Увесь час, проведений у лісі, був відносно тихим, але на третій день нашого перебування в цьому незвичному місці сталося страшне.

 

Наша група невдало натрапила на цілу зграю сильних маг-звірів. Ці монстри виглядали як великі вовки, що нерідко іскрилися блискавками. Вони не тільки були сильні у фізичному плані, а й могли атакувати розрядами електрики на відстані.

 

Було не дивно, що наша група була розбита мало не на самому початку. Ті, хто вмів битися, швидко впали від лап маг-звірів. "Робітники" - люди, які прийшли сюди заради шансу роздобути свою частку від загальної здобичі, в паніці розбігалися або ховалися у возах.

 

Я не була винятком...

 

У той момент, я не хотіла померти від того, що мене розірвали б на шматки.

 

Я не хотіла відчувати такий біль перед кінцем.

 

Мої ноги, немов набули самосвідомості, вони спішно повели мене подалі звідти. За спиною, я чула жахливе виття і крики тих, кого пожирають живцем. Благо, оскільки деякі учасники групи розбіглися як і я, але в різні боки, я змогла уникнути смерті...

 

Але...

 

Чи було це найкращою ідеєю?

 

Тепер я перебуваю сама в неймовірно небезпечному лісі, який переповнений маг-звірами. Навіть якщо я зможу щоразу уникати зустрічі з монстрами, то я точно помру від голоду або зневоднення.

 

Моя доля вирішена...

 

Я пішла на ризик, готова зустріти тут свою смерть...

 

Частково, я можу змиритися з цим, але незважаючи на це, я дуже боюся...

 

Моє самотнє блукання в цьому лісі закінчилося тим, що я безсило впала на землю під час заходу сонця. Мої ноги втомилися бігти. У мене не було сил продовжувати рухатися

 

Можливо, якщо я заплющу очі і відключуся, то я не зможу прокинутися...

 

Користуючись моментом, мене можуть знайти і легко з'їсти хижі маг-звірі...

 

Однак, коли мої повіки опускалися, я помітила незнайомих мені людей, що обережно просувалися в мій бік...

 

Члени моєї експедиційної групи, найімовірніше, всі мертві, чи не може бути, що вони...

 

Ельфи...?

 

Але не встигли вони підійти до мене ще ближче, як я - відключилася.

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Усе ж таки я знову змогла розплющити свої очі, але місце, в якому я опинилася, я бачила вперше...

 

Я навіть не знала точно, чи перебуваю я досі у Великому Лісі...

 

Я була у великому-просторому приміщенні, однак, невелика частина приміщення була сконструйована у вигляді великої тюремної камери. Це місце було схоже на темницю...

 

Майже все тут було вистругано з каменю, були лише дрібні ділянки та інші елементи, зроблені з дерева. Тут не було вікон, через що в цю обитель не потрапляло сонячне світло. Єдиним джерелом освячення були масляні лампи, що висіли в різних ділянках приміщення.

 

Складалося відчуття, що я перебуваю глибоко під землею...

 

Крім мене, в цьому місці були й інші ув'язнені, всі вони були частиною нашої експедиційної групи, яким пощастило втекти, коли стався напад маг-звірів. За їхніми розповідями, їх виявили ельфи і силою доправили сюди. Як і я, вони не знали точно, де перебувають, адже всім їм зав'язали очі...

 

Напевно, ельфи принесли нас у своє село, але для чого?

 

Навіщо вони врятували нас?

 

Чому не вбили нас, раз ми, по суті, були порушниками кордону?

 

Для чого вони нас тримають тут...?

 

Нас хвилювали ці питання, але зрештою, ми все ж отримали на них відповідь...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

Як виявилося, з нас хочуть зробити слухняних рабів, щоб ми все життя служили своїм господарям - ельфам. Ми не знаємо скільки точно ми пробули в цьому місці, адже рахунок часу швидко втрачається в такій обстановці. Складалося відчуття, що ми живемо тут кілька тижнів, якщо, звісно, рахунок уже не пішов на місяці.

 

Весь цей час нас дресирували ельфи, нерідко приймаючи фізичні, а іноді й моральні тортури...

 

Ті, хто особливо завзято чинив опір, швидко й ефективно здавався, коли ельфи приймали до того "особливий" підхід...

 

Мій моральний стан був на межі, я не хотіла терпіти все це і робила безліч спроб позбавити себе життя. Але ельфи були вельми передбачливими...

 

Під час "відпочинку і сну" ми були зв'язані і знерухомлені, через що мені було складно звести рахунки з життям. Також за суїцид когось із полонених жорстоко карали всю групу, через що ті, хто міг перешкодити суїциду, могли бути самі побратими по ув'язненню.

 

В один момент, на наші руки прикріпили "дивні" золоті наручі...

 

Нам досить "своєрідно" показали їхнє застосування...

 

Одному бранцю запропонували угоду, якщо він зможе вбити ельфа, то його звільнять і навіть допоможуть дістатися до своєї країни, назад додому...

 

Хоч це й було брехнею, але людині не складно повірити в це, коли єдиний промінь надії має настільки сліпучий вигляд. Нещасному дали ніж і сказали напасти на будь-якого ельфа. У люті й переповнений надією, він кинувся на найближчого ельфа, замахуючись ножем...

 

Але щойно ніж майже дістався до мети, чоловік упав на підлогу волаючи від болю. Це була справжнісінька агонія, адже його власне тіло заживо гнило у всіх на очах. Незабаром, нічого, крім пилу, від нього не залишилося...

 

Ельфи пояснили нам, що "наручі" це створені магією "Таїнством" пристосування. У них вкладена команда вбити носія, якщо він нападе на ельфа. Болісна смерть за допомогою гниття одразу відбивала будь-яке бажання напасти на навіть найслабшого на вигляд - ельфа.

 

Пекло, що відбувалося в цьому місці, тривало ще якийсь час, поки нас не визнали готовими до служіння...

 

Перед відправкою в іншу кімнату, нам зв'язували руки й очі. Нас відправляли по одному з проміжком у цілу годину, через що у будь-якого присутнього складалося погане передчуття...

 

Нарешті, черга дійшла і до мене...

 

Зв'язавши мені руки і зав'язавши очі, у супроводі охорони мене вивели з цього приміщення. Здавалося, що я проходжу дуже довгим коридором, іноді минаючи кімнати, з яких виходили "дивні" звуки, але зрештою, зайшовши в одну з них, мене нарешті розв'язали і зняли пов'язку...

 

У маленькому і простому приміщенні, крім мене і охорони, перебував один ельф. Суворе обличчя, біле волосся і бурштинові очі, але, незважаючи на привабливу зовнішність, нічого, окрім страху і неприязні до нього, я не відчувала. На ньому був дорогий на вигляд ритуальний одяг, а в руках він тримав посох із жовтим каменем на кінці...

 

Як зрештою виявилося, це був ніхто інший, як мій хазяїн, якому мені доведеться служити, а також і підкорятися всій його родині все життя.

 

При погляді чужих очей, мене змусили переодягнутися в досить приємний і красивий одяг. Це був одяг слуги, але навіть він був красивішим за той одяг, який був у мене в "Ароссі".

 

Незабаром, мені знову зв'язали руки і накинули пов'язку на очі.

 

Зайшовши в наступну кімнату, ми зупинилися...

 

Нічого не відбувалося, і ніхто навіть ні з ким ні говорив. Ми просто стояли там, немов чогось чекаючи...

 

У мене було бажання запитати вголос, що відбувається, але раптом я відчула, як ми почали підніматися. Якась сила, немов штовхала мене вгору при всьому при цьому, я залишалася на місці і не рухалася...

 

Немов ми піднімалися на ліфті...

 

На якомусь середньовічному примітивному ліфті.

 

Навколо все тремтіло, шаруділо і скрипіло.

 

Так чи інакше, через кілька хвилин, я опинилася на вулиці. Своєю шкірою я відчувала, як мене гріє сонце, тоді як вітер піднімає моє волосся вгору. Під ногами я не відчувала гладку кам'яну підлогу. Я відчувала, що я ходжу по м'якій траві.

 

Виходить, що весь цей час я була під землею?

 

Значить моя здогадка була правильною...

 

Нарешті, вкотре, мені розв'язали руки і зняли пов'язку. Яскраве світло сонця різко вдарило в очі, через що мені доводилося сильно мружитися...

 

Знадобився значний час, щоб мої очі знову звикли до світла...

 

Проте, бачачи розмитий силует, я йшла за ним. Це не було дивним, адже мій господар наказав мені слідувати за ним. Неспішними кроками ми проходили серед велетенських дерев, біля основи багатьох стовбурів яких були побудовані гвинтові сходи. Також, зверху наді мною я чула звуки людей.

 

Піднявши голову нагору, я побачила, що між стовбурами цих дерев були натягнуті мотузкові моти. На самих стовбурах були побудовані платформи та інші споруди.

 

Як виявилося, це і було те саме село ельфів, про яке я чула з чуток...

 

Але якщо село побудовано нагорі, то що було знизу...?

 

Проте, немов перебиваючи мої думки, ельф, що буде відтепер моїм господарем, вирішив заговорити зі мною...

 

~ Відтепер, ти житимеш у моєму домі і виконуватимеш усе те, що я тобі накажу...

 

Мені нічого не залишалося, окрім як погодиться...

 

Піднявшись гвинтовими сходами і пройшовши кілька мостів і платформ, ми нарешті дійшли до будинку мого господаря. Будинки ельфів переважно всі були вистругані всередині стовбурів, місце, в яке він мене відвів, теж не було винятком. Всередині було значно просторіше, ніж мені здавалося, проте це місце було по-своєму затишним...

 

Усередині великої кімнати, поруч із великим столом і недалеко від печі, стояли дві маленькі біловолосі дівчатка...

 

Можна бути впевненим, що вони є доньками мого господаря...

 

Щойно дві дівчинки перевели на нас погляд, як їхній батько підманив їх рукою.

 

~ Міянель, Туріель, підійдіть до мене.

 

Вони були через щось здивовані. Спочатку здивовано переглянувшись, вони поспішили підійти до свого батька...

 

~ Ця нова слуга замість старої. Її ім'я - Кіара. Облаштуйте її і повідайте їй про її обов'язки.

 

Після сказаного, батько сімейства залишив нас спантеличеними і вийшов за двері.

 

Він здавався мені похмурим і досить "дивним" типом, хоча, напевно, й інші ельфи мають схожі риси характеру. Однак найбільше мене хвилювало те, що він сказав на початку...

 

"Нова слуга замість старої."

 

Виходить, що я не перша, і швидше за все, точно не остання служниця-рабиня в їхньому домі...

 

Я чула, що ельфи були довгожителями і могли прожити кілька сотень років. Також я чула, що вони дуже довго ростуть і дорослішають. У мене немає ні найменшого шансу пережити їх. У той час коли я постарію, вони навіть не зміняться в обличчі.

 

Усвідомлення того, що моє життя, що залишилося, буде пов'язане з цією сім'єю і з цим місцем, змушує мене сумувати...

 

Тим часом, на відміну від мовчазної мене, дівчатка вирішили не чекати, коли між нами сама з собою пропаде незручна атмосфера.

 

~ Мені потрібно продовжити готування, можна залишити це на тебе, Мія?

 

~ Угу...

 

Промовила одна з них, на що друга у відповідь тихо погодилася...

 

Вони мали розповісти мені про мої обов'язки як слуги, тому мені нічого не залишалося як покірно-мовчки чекати, коли дівчинка на ім'я "Мія" збереться з думками...

 

Але зрештою вона стомлено зітхнула і вимовила...

 

~ Ех... Кіара-тян, як же ти до цього докотилася...?

 

У відповідь, на моєму обличчі вискочило здивування.

 

~ В-вибачте...?

 

~ Не вибачайся... Давай тоді я тобі все розповім...

 

І після, вона почала пояснювати і показувати мені про обов'язки моєї нової роботи.

 

Ці дівчатка докорінно відрізнялися від свого батька...

 

Вони були дуже маленькими і милими, дітлахи п'ятирічного віку, проте їхня мова і те, як вони формулювали речення, залишав враження, що я розмовляю з дорослими. Їхня зовнішність була малопомітною одна від одної, найімовірніше вони були близнюками. Але тим не менш, дівчатка мають бути старшими, ніж виглядають...

 

Можливо їм також трохи більше 20 як і мені...

 

Я б не здивувалася, якби ми були й зовсім ровесниками...

 

Однак, як на мене, вони мали б бути ще не зовсім розвиненими для їхнього віку, бо ж вони ще організм, що росте. Одними словами, у всіх рас, ті діти, що виглядають на 5 років, поводитимуться як діти п'яти років. Люди, ельфи, не виняток. Я б розуміла б, якби їхня мова була з вадами і вони не могли б вимовити деякі слова. Але все було навпаки. Дівчата здавалися мені набагато дорослішими, ніж мали б бути...

 

Але...

 

Мія зверталася до мене із закінченням на "тян", що мимоволі нагадало мені про Японію. Можливо, це всього лише збіг, що в цьому світі і в Японії схоже звернення. Цілком може бути, що дитяча натура Мії видає саме це звернення...

 

З іншого боку, не може ж бути, щоб вона була як і я...

 

Тією, хто прийшла сюди з іншого світу...

 

Розповівши мені про все що треба, я також мимоволі дізналася, що ця дівчинка є "здібною". У такому юному віці, вона вміла використовувати магію, і як доказ, вона створила крижану статуетку птаха.

 

Можливо, причиною того, що вона могла творити магію в цьому віці, слугував талант, з яким вона народилася. Або, можливо, те, що я чула, що ельфи довго ростуть фізично і розумово, це - брехня.

 

Сказавши мені, що це на новосілля, вона вручила мені статуетку.

 

Мія здалася мені не тільки розумною, а й доброю дитиною. Як я трохи пізніше дізналася, її сестра, пані Туріель, була такою ж, як і вона.

 

Діти були добрими до мене, і ніколи не використовували свої високі повноваження наді мною.

 

Як виявилося, бути рабинею-слугою в цьому місці було не так жахливо, як я собі це уявляла.

 

....

 

------------------------------

 

....

 

Після трьох років у селі ельфів, мій внутрішній стан не був настільки поганим, як міг би бути. Робота в цьому місці була нелегкою, але в міру допустимого, через що у мене було досить багато часу на відпочинок. Батько і мати сімейства, були досить суворими і холодними по відношенню до мене, але роботодавці в Ароссі могли здатися куди черствішими і гордовитішими. Дві їхні доньки, Міянель і Туріель, здавалися мені набагато турботливішими, ніж їхні батьки...

 

Напевно через різницю їхніх характерів, у них не складалися стосунки з батьками найкращим чином...

 

Але тим не менш, сім'я була спокійна...

 

Я досить швидко звикла до нового способу життя, мої навички прибирання були на прийнятному або навіть на високому рівні. Єдина проблема була в тому, що я не вміла готувати, але на мою несподіванку, пані Туріель навчила мене...

 

Між мною і двома дівчатками легко встановлювалося спілкування, через що я навіть до них прив'язалася

 

Живучи в Ароссі, у мене було два молодших брата, але порівняно з цими дівчатками, вони були суцільним головним болем і роздратуванням.

 

Проте в ельфійській родині незабаром з'явилося поповнення...

 

Я допомагала приймати пологи, хоч і не мала великого досвіду в цьому. В Ароссі, я допомагала власній матері приймати пологи, коли народжувалися мої брати. Але навіть незважаючи на це, мені було страшно займатися цим із пані Аріель...

 

Що якщо раптом я нашкоджу дитині?

 

Вона може постраждати...

 

Через те що я йому нашкодила, золотий наруч на моїй руці, вважатиме це атакою і вб'є мене. Але незважаючи на мої страхи, пологи пройшли успішно і в моїх руках опинився малюк, який плаче. Він був безпорадним малюком, його ручки кидалися туди сюди, намагаючись схопитися за що-небудь. На тильній долоні його лівої руки виднілася родима пляма. Це було дивним, оскільки ні в матері, ні в батька не було чогось схожого. У моїй голові тоді спливли осудливі думки щодо Аріель. Чи не могла вона в таємниці...

 

*Кхм-Кхм*

 

Втім, це не моя справа...

 

Коли я передала малюка його матері, то помітила, що очі Аріель і Тіранделла різко розширилися. В їхніх очах читалося невіра в те, на що вони дивилися. А дивилися вони на родиму пляму...

 

У той момент я думала, що вони обидва зрозуміли, що батьком дитини може бути інший чоловік. Я боялася, що зараз буде скандал, але замість цього батьки новоспеченого малюка сказали мені вийти і покликати їхніх дочок. Я так і вчинила...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

На подив, протягом цілого року, питання про малюка Фіне не спливало. Здавалося, що господар можливо просто закрив очі на те, що ця дитина може бути не його. Втім, мені немає особливого діла до всього цього, адже я, просто слуга, який виконує різні обов'язки.

 

Серед нових зобов'язань стало те, що я повинна була доглядати за малюком і витрачати майже весь свій вільний час. Частково, я також прив'язалася до малюка. Оскільки я заміняла роль матері, іноді мені приходило відчуття, що малюк Фін був мені сином...

 

Дивне, але тим не менш, непогане відчуття...

 

Два місяці після народження Фіна проходили звично для цієї сім'ї, але одного разу...

 

Ставлення Туріель і Міянель поступово почали погіршуватися одне до одного. Іноді їхня розмова могла перейти в словесну перепалку, хоч і не часто, але справа могла навіть дійти до бійки. Це сильно засмучувало мене...

 

Спочатку я думала, що це може бути дитячою сваркою, через що я нерідко намагалася їх примирити. Але схоже, справа була в чомусь більшому...

 

Скільки б я не докладала зусиль, я так і не дізналася, в чому саме був корінь зла, який зіпсував їхні стосунки. Дві дівчинки були справжніми сестрами з теплими стосунками. Але якщо подивитися на них зараз, то ви б побачили суперниць, або навіть ворогів. Складалося відчуття, що вони не можуть ужитися одна з одною під одним дахом.

 

Пан Тіранделл і пані Аріель, були не менш дивними...

 

Мені дохідливо сказали не втручатися в їхній конфлікт і не робити спроб їх примирити. Мені здавалося, що їм нібито потрібен цей конфлікт серед власних дітей. Але для чого?

 

Схоже, в цьому домі я була єдиною, хто не розуміла цього...

 

Звісно, немовля не можна було брати до уваги...

 

У конфлікті двох сестер, явно виявлявся задирака...

 

Дівчинка Турі, яка не знала собі ціну в любові й турботі щодо Мії. Хоч обидві й були одного віку, але саме Туріель можна було б зіставити як старшу сестру. Вона володіла "бойовим духом", була доволі вольова, а її якості спілкування та манера поведінки, могло видати в ній майбутнього лідера. Мені здавалося, що Турі готова хоч на смерть стояти заради того, щоб її сестричку ніхто не образив.

 

А тепер...

 

Сама Турі й була тією, хто знущався з заляканої Мії...

 

Моє серце часто розривалося від подібних сцен...

 

Мені здавалося, що Мія перебувала в глибокій апатії, як одного разу я...

 

Навіть у теперішній час зі мною не все так добре, як хотілося б, але, тим не менш, перебування в цьому місці не один рік, вирівняло мій душевний стан. Якщо подивитися на речі як є, то виходить, що найсумнішою людиною в цьому домі є не хто інша, як - Мія.

 

Я можу зрозуміти її душевні терзання...

 

Батьки не особливо люблять її, а ще й ці знущання від рідної сестри...

 

Хоч із цим я ніколи у своєму житті не зустрічалася, але мені легко зрозуміти "розбиту" людину. У голові в Мії, можливо, не так усе гладко. У неї цілком можуть бути думки про суїцид або принаймні про втечу...

 

Ну і нарешті, мало не через рік, одного разу Мія почала питати мене про мертву пустку, яку я перетинала трохи більше трьох років тому. Її питання стосувалися небезпек і труднощів, з якими можна було б зіткнутися, якщо зважитися перетнути пустку.

 

Коли дівчинка вирішила запитати про те, скільки займе днів або тижнів, якщо перетнути пустелю "північною" стежкою, я переконалася на всі 100% що в неї на думці.

 

Я її розумію...

 

Я сама вирішила втекти з дому, на пошук кращого життя, і в підсумку, я зіткнулася з жахом...

 

Зараз вона думає, що перебуває тут у пеклі. Не знаю, чи розуміє вона, що є свої ризики, якщо справді наважиться втекти. Ні... Навіть не так...

 

Незважаючи на те що вона неймовірно талановита, і те, що вона має 2 ступінь, у неї немає жодних шансів вижити наодинці. Ліс "Гайа", Пустош "Дейа", навіть сама по собі інша держава, це не ті місця, які можна пройти неушкодженим.

 

Яким би не було її пекло тут, вона не розуміє на що їй доведеться піти...

 

Як доросла людина...

 

Як людина, що сама пройшла через це...

 

Мій обов'язок будь якою ціною зупинити юну пані.

Ім'я – Кіара Вітто.

 

 Старе ім'я – Тачібана Юко.

 

 Раса – Людина.

 

 Статус – Слуга.

 

 Вік – 27 років.

 

 Зріст – 168 см.

 

 Вага – 59 кг.

 

 Місце знаходження – Великий ліс Гайа: Село ельфів.

 

 Здібності - Немає.

 

 Любить - Спокійне та невимушене життя.

 

 Не любить - працювати до сьомого поту в середньовічному суспільстві, заради блага вищого класу.

 

------------------------------