— Га?
— Сестричка дуже вправна, — спокійно та впевнено сказала вона.
Ронель спостерігала за Айсель, на мить забувши, як дихати. Її слова закарбувалися в пам'яті, мрія якої вже давно була «вибратися з цього дому».
— Тож я можу втілити твій сон в реальність. І, якщо знадобиться, я знову це зроблю, так що не страшно, якщо ти поки що вважатимеш це лише сном.
Ронель не відповіла.
— Адже він скоро стане твоєю реальністю.
Все ще не до кінця вірячи, Ронель все ж кивнула. А тоді зручніше пригорнулася до жінки, обіймаючи її за шию.
— Ну... й-я...
— Гм?
— Я вдячна, що ви мене врятували... Ось. Ем... Але я не ношу прізвище Артес. Вибачте.
Хіба ти не маєш цьому радіти? — Айсель глянула на пригнічену дівчинку. — По погляду видно, що у неї в голові. Я сказала їй, що вона стане однією з найбагатших людей імперії Едерки, але, схоже, вона цього ще не усвідомила.
— І й-я не дуже вправна... Хоча, схоже, я трохи подобаюся тваринам... — запиналась вона. — А, і у мене густе волосся. Виривати його боляче, але воно швидко відростає.
Айсель посміхнулася.
Мабуть, все-таки варто буде повернутися і повидирати тій жінці всі паклі.
— І... — Ронель серйозно задумалась, але зрештою лише опустила голову. — Нічого. Вибачте. Я ні в чому не вправна...
Няв.
Почувши котячий вереск, Айсель ще сильніше пригорнула до себе дитину.
— В-вибачте...
Вона закінчила розповідати про себе?
Айсель вже було розкрила рота, аби щось сказати, як Ронель її випередила:
— Й-я буду старатися... Будь ласка, не виганяйте мене, якщо можна...
Що за маячню дворецька верзе? — невдоволений нявкіт порушував нічну тишу.
Кіт злився. Няв-няв-няв, все нарікав він.
— Дитино.
— Так?..
— Бачиш цього кота? — тихо сказала вона і глянула на розбещеного кота, що вже давно став частиною їхньої заможної родини.
— Так.
— Це створіння тільки й вміє, що витрачати гроші, ніби востаннє.
Рубі підскочив та заніс лапу, аби поцілити Айсель у взуття. Навіть коли тварина з усією люттю кинулась на неї, жінка зберігала спокій.
— Ах, о-он як? — запнулася від подиву дівчинка.
— Але попри те, що він не здатен заробляти гроші, його визнали. Його раціон складається в основному зі свіжого лосося прямо з арктичного океану. Його стрічки прикрашені коштовним камінням вишуканим настільки, що навіть найвитонченіші леді будуть приголомшені. І це не все. Якщо його подушки перестають хоч на трохи бути ідеально м'якенькими, він просто роздирає їх на клапті, до того ж він надає перевагу ковдрам з високоякісного кашеміру. Знаєш, що відбувається, якщо він не отримує щось крім найкращого?
— Щ-що?
— Він настільки дратується, що тільки й бурчить, наскільки йому це не подобається, і безперестану влаштовує істерики.
Реакція Рубі не змусила довго на себе чекати. Він вчепився зубами в її штанину, б'ючи хвостом по ногах Айсель. Очевидно, йому було образливо від того, що та розповідає тут всіляке його майбутній власниці. Але не те щоб це особливо турбувало саму Айсель.
— Але, — додала вона. — Цей перебірливий кіт обрав саме тебе.
— Д-дякую за добрі слова...
Це не просто слова, це правда.
Айсель ледь не цокнула язиком, але вчасно зупинилася. Адже це могло б засмутити дівчинку. Їй і так завдали такої шкоди, що швидко все виправити не вдасться. Такої, що вона цей короткий момент щастя сприйняла за сон...
Вона поступово її виховуватиме. Коли наївна дитина, що ні у що себе не ставить, успадковує велику суму грошей, чекай шалену купу шахраїв.
Мішель відчинила двері карети, і перш ніж зайти, Айсель підняла погляд на небо. Воно було чистим і зоряним, зовсім, як в казці. Не дивно, що Ронель здалося це сном. Айсель дивилася і думала, що, можливо, колись для неї це стане дуже цінним спогадом.
До того моменту, коли вони дісталися маєтку Дунканів, Ронель тільки-но прокинулася від дрімоти.
Рубі гордо увійшов через знайомі вхідні двері, в той час, як Ронель з цікавісттю озиралась довкола. Графський маєток навіть поряд не стояв із цим місцем: широкий та ідеально чистий ґанок, вимощений мармуром, та сяюча люстра, усипана різнобарвними кристалами, що висіла під високою стелею. Навіть спіральні сходи, попри звичайний стиль, здавалися якимись королевськими.
— Подобається? — гордо спитала Айсель.
Ронель міцніше пригорнулась до неї й кивнула. Щось невинне було в тому, як вона не здатна була сховати свій трепет.
— Так.
— Гарно?
— Т-так.
— Наскільки гарно?
Ронель кілька разів кліпнула, а тоді знову, серйозніше, оглянулася. В її погляді читався щирий захват.
Айсель закусила губу, щоб не всміхнутися від цієї картини.
— Яскраво... б-барвисто, — почала перераховувати вона всі прикметники, які знала. — Ем... ніби в палаці Його Величності імператора, тож... ой, — а тоді невпевнено підсумувала: — Дуже гарно.
Айсель ніжно всміхнулася, зустрівшись з дитиною поглядом.
— Рада, що тобі сподобалося. Дякую. Аїшо!
— Так, пані?
Жінка, що вже спускалася до них сходами, пришвидшилася. Вона була добре вбраною жінкою середніх років, що здатна була засліпити своїми пречудовими манерами. Її коричневе з сивиною волосся було заколене шпилькою, інкрустованою дорогоцінним камінням. На її щоках виднілися ямочки від усмішки.
Загалом, вона складала пречудове перше враження.
— Аїшо, ця маленька панночка — Ронель. Вона буде наступним дво... ні, власником Рубі.
— Ого, вона?
Всі в маєтку Дунканів знали про божевільний заповіт ексцентричного пана Рейнарда Дункана. Почувши останній його пункт, вони висловили напівжартівливий розпач щодо того, а чи забажає наступний власник присвятити своє життя якомусь коту.
Коли Айсель м'яко поставила Ронель на підлогу, Рубі підбіг та потерся об тонкі ніжки дівчинки.
Кіт, який вдавав, ніби його минулого дворецького, Рейнарда, не існує, вперше поводився з кимось настільки мило, як справжній домашній кіт. На мить Аїша навіть втратила дар мови.
Ронель, спостерігаючи за нею, сором'язливо привіталася:
— М-мене звати Ронель. Вибачте, що потурбувала в таку пізню годину.
Айсель, визираючи з-за її спини, розтягнула пальцями щоки, підказуючи Аїші всміхатися. Тож та з широкою усмішкою нахилилася до дівчинки:
— Приємно познайомитися, пані Ронель. З нетерпінням чекатиму на плідну співпрацю.
— Ем... Так. П-приємно познайомитися, — прошепотіла вона.
Дівчинка, що ледь вичавила з себе відповідь, очевидно сильно боялась дорослих. Вона схвильовано спостерігала за кожним Аїшиним рухом. І з цього було очевидно, в яких умовах вона росла, тож Аїша дуже старалася контролювали власний вираз обличчя.
Всюди є уїдливі люди.
— Дитино, — Айсель погладила дівчинку по голові.
Вона мимоволі здригнулася, але швидко заспокоїлася. Жага в її очах була сильніша за страх.
Вона все ще не могла позбутися відчуття, що все це — лише сон.
Айсель же нагадала, що вона не прокинеться від цього сну. Першочергово треба відправити цю дитину спати. А вже після гарного сну вона переконається, що все це — реальність.
— Ходи, помийся та перевдягнися в м'якеньку піжаму, а тоді виспись як слід. Побачимося завтра зранку.
— Так, дякую... Я якомога швидше піду спати, аби не здіймати зайвого шуму.
Айсель довелося дуже постаратися, щоб впевнено всміхнутися, приховуючи будь-яку форму роздратування.
Діти й мають бути шумними. Звісно, якщо вони здіймають галас на людях, тоді це не дуже приємно, але що поганого в тому, аби трохи побешкетувати вдома?! Може, варто знову завітати до маєтку графа Артеса і показати їм, що таке справжній галас?..
Айсель відкинула ці думки й відповіла:
— Тут гарна звукоізоляція. Ніхто не почує, навіть якщо твій кіт щось накоїть.
Що значить, якщо вона теж трошки побешкетує, це нікого не потурбує.
— В-все одно, я не бігатиму. Я не маю...
— Тобі вирішувати. Можеш бути ввічливою, якщо хочеш, але в будь-якому випадку ніхто тут тебе не лаятиме. Просто скажи мені, якщо хтось наважиться.
Я особисто їх знищу, — пообіцяла собі жінка, ніжно проводячи долонею по волоссю Ронель.
Коли Аїша подала руку, дівчинка завагалася на мить, але взяла її долоню. Кіт, щасливий від компанії своєї дворецької, вдоволено махав хвостом. Слід за ним рушили Аїша та Ронель у ніяковій, але не неприємній тиші.
Щойно вони зникли з поля зору, Айсель попрямувала до сходів. Перестрибуючи сходинки, вона хутко опинилася біля останньої кімнати у коридорі третього поверха.
У всіх членів родини Дункан було надзвичайно добре «передчуття». «Шосте чуття», якщо так завгодно. Адже їх інтуїція й справді межувала з передбаченням...
І в Айсель було це «чуття».
Бам!...
Коли вона, навіть не постукавши, увірвалася в кімнату, чоловік, що напівлежачи читав книгу на софі, підвів на неї очі. Від одного його вигляду погляд Айсель сповнився холоду. Між ними відчувалася напруга, змішана з очікуванням та недбалістю.
— Я дещо дізналася, — спокійно вимовила вона. Її крижаний тихий голос здатен був викликати сироти. — Коли ти встиг?
Щойно Айсель побачила «Ронель Артес»... ні, «Ронель», вона відчула дещо. Інтуїція підказала їх, що ця дитина була «Дунканом».
Саме тому я так стрімко забрала її з собою. Вона — спадкоємиця цієї родини, а я не могла просто залишити свою плоть і кров.
— Кажи, Теріот.
Погляд її сяючих очей зупинився на чоловікові.
На Теріотові Дунканові, синові Рейнарда Дункана та її власному батькові. І вона увірвалася в кімнату свого нікчемного безробітного батька заради відповідей.
Далі
Розділ 9 - Ти прийшов, наче сон (9)
Почувши її тон, чоловік вигнув губи в насмішливій посмішці. У напівтемряві його яскраво-зелені очі сяяли, мов смарагди. Погляд Теріота був таким же холодним, як і у самої Айсель. Він сперся підборіддям на руку, абсолютно не надаючи значенню злому тону своєї доньки. — Ох, люба, — його тонкі довгі пальці перегорнули сторінку книги. — Ти так раптово вриваєшся, що я й гадки не маю, що ти джергочеш. Невже твій коханець пригрозив розповсюдити любовні листи? — Я не пишу листів. Не змінюй тему, — коротко зауважила вона. Ремарка чоловіка була для неї образливою, і, відчувши це, Айсель зробила глибокий вдих, аби заспокоїтися. — Я привела дитину з родини графа Артеса. — Ти?.. Схоже, завтра сонце зійде на заході. — Хіба тобі не відомий зміст дідусевого заповіту? — Він мене не цікавить. Поводиться з заповітом власного батька, як з клаптем паперу зі смітника. Як же хочеться повиривати всі патли цьому безробітному. Задовільнивши свій порив подумки, Айсель підійшла та коротко переповіла всі події. Вдаєш, ніби просто читаєш книгу, але я ж знаю, що ти слухаєш. Втім, чоловік був з них, що навіть якщо слухатиме у пів вуха, то все зрозуміє та запам'ятає. Тож, черговий раз перегорнувши сторінку, Теріот легковажно спитав: — Отже, Рубі обрав ту малечу? — Так. Вона позашлюбна дитина родини Артес. — Тоді перевіряй інтимні походеньки графа Артеса, нащо ж приходити сюди й влаштовувати мені сцену? — А ти як думаєш? Хіба я тобі не сказала? Ця дитина — «Дункан». Іншими словами, вона — дитина Айсель, Рейнарда або Теріота. Теріот холодно розсміявся, і вказав книгою в сторону дверей. — Ага. Дитина не моя, — глузливо гмикнув чоловік. — Можливо, це твоя помилка. — Може я й досягла віку, коли у мене могло б уже бути кілька дітей, любий батьку, але я не очікувала, що ти взагалі знаєш, скільки мені років. Теріот не відповів на її їдке зауваження. Натомість він кивнув. — Значить, вона батькова донька. Вітаю, зі знаходженням тітки, доню. Айсель жбурнула книгу, що лежала поруч. Їй було огидно від усього, пов'язаного з цим чоловіком, аж до кінчиків його мозолистих пальців, якими він впіймав книгу. А Теріоту, здавалося, й байдуже було, що його співрозмовниця ось-ось вибухне від злості, він тільки знуджено заплющив очі. — Якщо ти думаєш, що я надто втомлений, щоб це продовжувати, ти помиляєшся. Значить, вона не Дункан. — Ні, вона Дункан. Теріот знизав плечима, а Айсель вищирилася у відповідь на його безвідповідальне ставлення. Ну звісно, прийти сюди і щось з'ясовувати — марудна справа. Певно, я збожеволіла, якщо навіть знаючи про це, все одно вирішила прийти. Ще кілька миттєвостей подивившись на спокійного чоловіка, Айсель поквапилася геть з кімнати. Бам! — грюкнули двері, змусивши Теріота важко зітхнути. А вона все така ж. І, ніби нічого не сталося, він продовжив читати з того місця, де зупинився. Він перегортав сторінки тонкої книги чітко і вивірено. Того, хто погано знав чоловіка, можливо, вразили б його зосередженість та старанність... — Ха. Оце так новину мені принесла моя донька. Нездатний зосередитися на книзі, Теріот здався, згорнув її та цокнув язиком. — Дункан... ⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅ Один погляд на Ллойдове обличчя похитунув графиню, і вона ледь не знепритомніла. Сплутане, місцями видране волосся, сліди від котячих кігтів всією головою. Покоївки підвели її до ліжка, і все що вона могла — лиш розлючено та болісно кричати: — Айсель Дункан!.. Вона була настільки незвикла до використання вульгарної мови, що так і не наважилася закінчити думку. Вона все ще чудово пам'ятала зневажливий тон жінки та її глузливі погрози про те, що вона перекриє торгівельні шляхи. Це було просто образливо. Графиню трусило від приниження. Навіть якщо вона й зробила щось погане, жінка зовсім не каялася: лише злісно скрипіла зубами. І коли вона вже майже остаточно себе накрутила, графиня раптом почула галаз на нижньому поверсі. Почувши метушню, вона вийшла, злісно закричавши: — Що в біса відбувається?! Її каблуки ступили на килим. Вона глянула на джерело звука, завмерши та вирячивши очі. — Це я маю питати, мадам, — дивився на неї у відповідь втомлений чоловік середнього віку. Він мав зелені очі кольору літнього листя і хвилясте брунатне волосся. Тонкий гострий ніс і міцно стиснуті губи, що видавали його приховану силу. Синці під його очима теж помітно потемнішали. Це був граф Артес, власник маєтку та її чоловік. Хіба він не казав, що відрядження буде довгим? Втім, ніяковіння швидко минуло, поступившись місцем злості. Побачивши чоловіка, графиня раптом відчула злість та образу і спробувала ляснути його по обличчю. Але граф лише легко зупинив її, вхопивши за зап'ясток. — Де Ронель? — Знову ця покручка, покручка, покручка! Ти хоч бачив Ллойдове обличчя?! — Бачив, — граф повільно сперся на двері та холодно відповів: — Впевнений, це лише результат твоєї власної поведінки. — Ха! — Все одно діти час від часу отримують рани. — Ти кожен раз так кажеш! Граф не відреагував на крик дружини. В холодному погляді його смарагдових очей на якусь мить промайнули почуття, але вони зовсім скоро зникли. — Мадам. Вона мовчала. — Де Ронель Артес? Його голос був настільки спокійним, що шкірою графині виступили сироти. Вона скривилася і зухвало підняла підборіддя. Всього цього не сталося б, якби не помилка цього клятого чоловіка. — В маєтку Дунканів. Граф зблід, і це настільки здивувало графиню, що вона навіть забула, що злилася. Він виглядав, як хворий, що втратив купу крові. Вона запросто могла уявити, як він розлютитися, але вона зовсім не очікувала такої реакції. — Дунканів? — Р-Ренаре, що з то... — Ти щойно сказала Дунканів?! — закричав він. Протягом всіх десяти років шлюбу він вперше підняв на неї голос від люті. Жінка ошелело пробурмотіла: — Так, пані Айсель Дункан... Бам! Чоловік загатив кулаком у стіну. — Дідько! — коротко вилаявся він і поквапився геть з кімнати. ⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅ Тим часом Ронель лежала у величезному ліжку у просторій кімнаті. Величезна. Їй було некомфортно серед такої великої кількості вільного простору. Вона знервовано рахувала овець, дивлячись на відблиски місячного сяйва, що пробивалося крізь портьєри. Не допомогло. Можливо, це через те, що раніше я заснула на руках пані Айсель, але зараз я зовсім не можу спати. ...Я не хочу засинати. Вона була впевнена, що коли прокинеться, то знову опиниться за зачиненими дверима шафи. Тож вона ладна була не спати всю ніч, аби тільки знову не бачити зле Ллойдове обличчя. Х-хочу увімкнути світло. Чи можу я його вмикати? Ронель витягнула руку і завагалася. А тоді забрала її. Вона злякалася, що тіні спробують відкусити їй руку. «Ночами вулицями бродять монстри, здатні з'їсти маленьку дитину в один укус», — весь час суворо застерігала Мері. Згадавши її слова, Ронель схлипнула і піджала до себе ноги, міцніше кутаючись у велику м'яку ковдру. Може, мені так спати? Як тільки настане світанок... Ні. Треба увімкнути світло. Зібравши всю свою мужність, Ронель витягнула руку і смикнула шнурок лампи. Клац. В тьмяному світлі виднілися стрілки годинника. Вони показували четверту ранку. Ронель застигла. Щ-що ж робити? Це погано... Я можу проспати, але якщо не засну... Стривайте. Я ж сплю. То хіба я маю хвилюватися, що просплю забагато, правда ж? — бурмотіла вона в подушку, не впевнена, реальність все це чи сон. Хотіла б, аби це було по-справжньому. Нібито це може бути реальність, — глузливо мовив внутрішній голос, і Ронель похмурніла, ще сильніше зариваючись обличчям в подушку. Ні, це не сон. Так сказала пані Айсель. Кіт, тобто, — пані Аїша люб'язно сказала мені його ім'я, — Рубі теж вдарив мене по руці хвостом. Ніби підтверджуючи, що все це — реальність. Зрештою, місце удару досі боліло... ...Ні. Яким би реалістичним все не здавалося, я не можу забувати, що це лише сон. Адже буде не так боляче, якщо не сподіватимусь. Ронель захотілося знайти Рубі, тож вона обережно зазирнула під ліжко. Тепер під ним було не так темно, і, побачивши, що там немає жодного монстра, вона розслабилася. Знайшовши та одягнувши свої капці, Ронель поворушила пальцями ніг. Пані Аїша запевнила її, що ця пара темно-фіолетових капців тепер належить їй. Зважаючи на те, що до того дівчинка завжди носила старі поношені черевички, вона й гадки не мала, що щось настільки тепле й м'якеньке може бути її власністю. Щоб капці не впали, Ронель прошаркала до дверей. Вона зупинилася, засумнівавшись чи зможе вийти у коридор. — Ем... Вона жадала, аби цей прекрасний солодкий сон поглинув її з головою, адже вірила, що уві сні її більше ніхто не битиме. Отже, не варто було хвилюватися, що хтось підніме на неї руку, щойно вона залишить кімнату. Але опинившись в коридорі, Ронель обережно озираючись по сторонах. Це місце сильно відрізнялося від сараю в маєтку графа Артеса, в якому вона раніше проживала. Сарай був маленьким, знайомим, і ним часто бігали миші, в той час, як маєток Дункан лякав її своєю просторістю. Вона мимоволі глянула на двері своєї кімнати і зрозуміла, що так їх і не зачинила. Ах, що ж робити... Вона боялася зіткнутися з кимось в коридорі, боялася, що через неї хтось прокинеться, — а, може, і не просто хтось, а весь коридор. Наступної ж миті Ронель підскочила від переляку від раптового сонливого голосу: — Це ти?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!