Ти прийшов, наче сон (8)

— Га?

— Сестричка дуже вправна, — спокійно та впевнено сказала вона.

Ронель спостерігала за Айсель, на мить забувши, як дихати. Її слова закарбувалися в пам'яті, мрія якої вже давно була «вибратися з цього дому».

— Тож я можу втілити твій сон в реальність. І, якщо знадобиться, я знову це зроблю, так що не страшно, якщо ти поки що вважатимеш це лише сном.

Ронель не відповіла.

— Адже він скоро стане твоєю реальністю.

Все ще не до кінця вірячи, Ронель все ж кивнула. А тоді зручніше пригорнулася до жінки, обіймаючи її за шию.

— Ну... й-я...

— Гм?

— Я вдячна, що ви мене врятували... Ось. Ем... Але я не ношу прізвище Артес. Вибачте.

Хіба ти не маєш цьому радіти? — Айсель глянула на пригнічену дівчинку. — По погляду видно, що у неї в голові. Я сказала їй, що вона стане однією з найбагатших людей імперії Едерки, але, схоже, вона цього ще не усвідомила.

— І й-я не дуже вправна... Хоча, схоже, я трохи подобаюся тваринам... — запиналась вона. — А, і у мене густе волосся. Виривати його боляче, але воно швидко відростає.

Айсель посміхнулася.

Мабуть, все-таки варто буде повернутися і повидирати тій жінці всі паклі.

— І... — Ронель серйозно задумалась, але зрештою лише опустила голову. — Нічого. Вибачте. Я ні в чому не вправна...

Няв.

Почувши котячий вереск, Айсель ще сильніше пригорнула до себе дитину.

— В-вибачте...

Вона закінчила розповідати про себе?

Айсель вже було розкрила рота, аби щось сказати, як Ронель її випередила:

— Й-я буду старатися... Будь ласка, не виганяйте мене, якщо можна...

Що за маячню дворецька верзе? — невдоволений нявкіт порушував нічну тишу.

Кіт злився. Няв-няв-няв, все нарікав він.

— Дитино.

— Так?..

— Бачиш цього кота? — тихо сказала вона і глянула на розбещеного кота, що вже давно став частиною їхньої заможної родини.

— Так.

— Це створіння тільки й вміє, що витрачати гроші, ніби востаннє.

Рубі підскочив та заніс лапу, аби поцілити Айсель у взуття. Навіть коли тварина з усією люттю кинулась на неї, жінка зберігала спокій.

— Ах, о-он як? — запнулася від подиву дівчинка.

— Але попри те, що він не здатен заробляти гроші, його визнали. Його раціон складається в основному зі свіжого лосося прямо з арктичного океану. Його стрічки прикрашені коштовним камінням вишуканим настільки, що навіть найвитонченіші леді будуть приголомшені. І це не все. Якщо його подушки перестають хоч на трохи бути ідеально м'якенькими, він просто роздирає їх на клапті, до того ж він надає перевагу ковдрам з високоякісного кашеміру. Знаєш, що відбувається, якщо він не отримує щось крім найкращого?

— Щ-що?

— Він настільки дратується, що тільки й бурчить, наскільки йому це не подобається, і безперестану влаштовує істерики.

Реакція Рубі не змусила довго на себе чекати. Він вчепився зубами в її штанину, б'ючи хвостом по ногах Айсель. Очевидно, йому було образливо від того, що та розповідає тут всіляке його майбутній власниці. Але не те щоб це особливо турбувало саму Айсель.

— Але, — додала вона. — Цей перебірливий кіт обрав саме тебе.

— Д-дякую за добрі слова...

Це не просто слова, це правда.

Айсель ледь не цокнула язиком, але вчасно зупинилася. Адже це могло б засмутити дівчинку. Їй і так завдали такої шкоди, що швидко все виправити не вдасться. Такої, що вона цей короткий момент щастя сприйняла за сон...

Вона поступово її виховуватиме. Коли наївна дитина, що ні у що себе не ставить, успадковує велику суму грошей, чекай шалену купу шахраїв.

Мішель відчинила двері карети, і перш ніж зайти, Айсель підняла погляд на небо. Воно було чистим і зоряним, зовсім, як в казці. Не дивно, що Ронель здалося це сном. Айсель дивилася і думала, що, можливо, колись для неї це стане дуже цінним спогадом.

До того моменту, коли вони дісталися маєтку Дунканів, Ронель тільки-но прокинулася від дрімоти.

Рубі гордо увійшов через знайомі вхідні двері, в той час, як Ронель з цікавісттю озиралась довкола. Графський маєток навіть поряд не стояв із цим місцем: широкий та ідеально чистий ґанок, вимощений мармуром, та сяюча люстра, усипана різнобарвними кристалами, що висіла під високою стелею. Навіть спіральні сходи, попри звичайний стиль, здавалися якимись королевськими.

— Подобається? — гордо спитала Айсель.

Ронель міцніше пригорнулась до неї й кивнула. Щось невинне було в тому, як вона не здатна була сховати свій трепет.

— Так.

— Гарно?

— Т-так.

— Наскільки гарно?

Ронель кілька разів кліпнула, а тоді знову, серйозніше, оглянулася. В її погляді читався щирий захват.

Айсель закусила губу, щоб не всміхнутися від цієї картини.

— Яскраво... б-барвисто, — почала перераховувати вона всі прикметники, які знала. — Ем... ніби в палаці Його Величності імператора, тож... ой, — а тоді невпевнено підсумувала: — Дуже гарно.

Айсель ніжно всміхнулася, зустрівшись з дитиною поглядом.

— Рада, що тобі сподобалося. Дякую. Аїшо!

— Так, пані?

Жінка, що вже спускалася до них сходами, пришвидшилася. Вона була добре вбраною жінкою середніх років, що здатна була засліпити своїми пречудовими манерами. Її коричневе з сивиною волосся було заколене шпилькою, інкрустованою дорогоцінним камінням. На її щоках виднілися ямочки від усмішки.

Загалом, вона складала пречудове перше враження.

— Аїшо, ця маленька панночка — Ронель. Вона буде наступним дво... ні, власником Рубі.

— Ого, вона?

Всі в маєтку Дунканів знали про божевільний заповіт ексцентричного пана Рейнарда Дункана. Почувши останній його пункт, вони висловили напівжартівливий розпач щодо того, а чи забажає наступний власник присвятити своє життя якомусь коту.

Коли Айсель м'яко поставила Ронель на підлогу, Рубі підбіг та потерся об тонкі ніжки дівчинки.

Кіт, який вдавав, ніби його минулого дворецького, Рейнарда, не існує, вперше поводився з кимось настільки мило, як справжній домашній кіт. На мить Аїша навіть втратила дар мови.

Ронель, спостерігаючи за нею, сором'язливо привіталася:

— М-мене звати Ронель. Вибачте, що потурбувала в таку пізню годину.

Айсель, визираючи з-за її спини, розтягнула пальцями щоки, підказуючи Аїші всміхатися. Тож та з широкою усмішкою нахилилася до дівчинки:

— Приємно познайомитися, пані Ронель. З нетерпінням чекатиму на плідну співпрацю.

— Ем... Так. П-приємно познайомитися, — прошепотіла вона.

Дівчинка, що ледь вичавила з себе відповідь, очевидно сильно боялась дорослих. Вона схвильовано спостерігала за кожним Аїшиним рухом. І з цього було очевидно, в яких умовах вона росла, тож Аїша дуже старалася контролювали власний вираз обличчя.

Всюди є уїдливі люди.

— Дитино, — Айсель погладила дівчинку по голові.

Вона мимоволі здригнулася, але швидко заспокоїлася. Жага в її очах була сильніша за страх.

Вона все ще не могла позбутися відчуття, що все це — лише сон.

Айсель же нагадала, що вона не прокинеться від цього сну. Першочергово треба відправити цю дитину спати. А вже після гарного сну вона переконається, що все це — реальність.

— Ходи, помийся та перевдягнися в м'якеньку піжаму, а тоді виспись як слід. Побачимося завтра зранку.

— Так, дякую... Я якомога швидше піду спати, аби не здіймати зайвого шуму.

Айсель довелося дуже постаратися, щоб впевнено всміхнутися, приховуючи будь-яку форму роздратування.

Діти й мають бути шумними. Звісно, якщо вони здіймають галас на людях, тоді це не дуже приємно, але що поганого в тому, аби трохи побешкетувати вдома?! Може, варто знову завітати до маєтку графа Артеса і показати їм, що таке справжній галас?..

Айсель відкинула ці думки й відповіла:

— Тут гарна звукоізоляція. Ніхто не почує, навіть якщо твій кіт щось накоїть.

Що значить, якщо вона теж трошки побешкетує, це нікого не потурбує.

— В-все одно, я не бігатиму. Я не маю...

— Тобі вирішувати. Можеш бути ввічливою, якщо хочеш, але в будь-якому випадку ніхто тут тебе не лаятиме. Просто скажи мені, якщо хтось наважиться.

Я особисто їх знищу, — пообіцяла собі жінка, ніжно проводячи долонею по волоссю Ронель.

Коли Аїша подала руку, дівчинка завагалася на мить, але взяла її долоню. Кіт, щасливий від компанії своєї дворецької, вдоволено махав хвостом. Слід за ним рушили Аїша та Ронель у ніяковій, але не неприємній тиші.

Щойно вони зникли з поля зору, Айсель попрямувала до сходів. Перестрибуючи сходинки, вона хутко опинилася біля останньої кімнати у коридорі третього поверха.

У всіх членів родини Дункан було надзвичайно добре «передчуття». «Шосте чуття», якщо так завгодно. Адже їх інтуїція й справді межувала з передбаченням...

І в Айсель було це «чуття».

Бам!...

Коли вона, навіть не постукавши, увірвалася в кімнату, чоловік, що напівлежачи читав книгу на софі, підвів на неї очі. Від одного його вигляду погляд Айсель сповнився холоду. Між ними відчувалася напруга, змішана з очікуванням та недбалістю.

— Я дещо дізналася, — спокійно вимовила вона. Її крижаний тихий голос здатен був викликати сироти. — Коли ти встиг?

Щойно Айсель побачила «Ронель Артес»... ні, «Ронель», вона відчула дещо. Інтуїція підказала їх, що ця дитина була «Дунканом».

Саме тому я так стрімко забрала її з собою. Вона — спадкоємиця цієї родини, а я не могла просто залишити свою плоть і кров.

— Кажи, Теріот.

Погляд її сяючих очей зупинився на чоловікові.

На Теріотові Дунканові, синові Рейнарда Дункана та її власному батькові. І вона увірвалася в кімнату свого нікчемного безробітного батька заради відповідей.