Ти прийшов, наче сон (9)

Почувши її тон, чоловік вигнув губи в насмішливій посмішці. У напівтемряві його яскраво-зелені очі сяяли, мов смарагди. Погляд Теріота був таким же холодним, як і у самої Айсель. Він сперся підборіддям на руку, абсолютно не надаючи значенню злому тону своєї доньки.

— Ох, люба, — його тонкі довгі пальці перегорнули сторінку книги. — Ти так раптово вриваєшся, що я й гадки не маю, що ти джергочеш. Невже твій коханець пригрозив розповсюдити любовні листи?

— Я не пишу листів. Не змінюй тему, — коротко зауважила вона. Ремарка чоловіка була для неї образливою, і, відчувши це, Айсель зробила глибокий вдих, аби заспокоїтися. — Я привела дитину з родини графа Артеса.

— Ти?.. Схоже, завтра сонце зійде на заході.

— Хіба тобі не відомий зміст дідусевого заповіту?

— Він мене не цікавить.

Поводиться з заповітом власного батька, як з клаптем паперу зі смітника. Як же хочеться повиривати всі патли цьому безробітному.

Задовільнивши свій порив подумки, Айсель підійшла та коротко переповіла всі події.

Вдаєш, ніби просто читаєш книгу, але я ж знаю, що ти слухаєш.

Втім, чоловік був з них, що навіть якщо слухатиме у пів вуха, то все зрозуміє та запам'ятає. Тож, черговий раз перегорнувши сторінку, Теріот легковажно спитав:

— Отже, Рубі обрав ту малечу?

— Так. Вона позашлюбна дитина родини Артес.

— Тоді перевіряй інтимні походеньки графа Артеса, нащо ж приходити сюди й влаштовувати мені сцену?

— А ти як думаєш? Хіба я тобі не сказала? Ця дитина — «Дункан».

Іншими словами, вона — дитина Айсель, Рейнарда або Теріота.

Теріот холодно розсміявся, і вказав книгою в сторону дверей.

— Ага. Дитина не моя, — глузливо гмикнув чоловік. — Можливо, це твоя помилка.

— Може я й досягла віку, коли у мене могло б уже бути кілька дітей, любий батьку, але я не очікувала, що ти взагалі знаєш, скільки мені років.

Теріот не відповів на її їдке зауваження. Натомість він кивнув.

— Значить, вона батькова донька. Вітаю, зі знаходженням тітки, доню.

Айсель жбурнула книгу, що лежала поруч. Їй було огидно від усього, пов'язаного з цим чоловіком, аж до кінчиків його мозолистих пальців, якими він впіймав книгу. А Теріоту, здавалося, й байдуже було, що його співрозмовниця ось-ось вибухне від злості, він тільки знуджено заплющив очі.

— Якщо ти думаєш, що я надто втомлений, щоб це продовжувати, ти помиляєшся.

Значить, вона не Дункан.

— Ні, вона Дункан.

Теріот знизав плечима, а Айсель вищирилася у відповідь на його безвідповідальне ставлення.

Ну звісно, прийти сюди і щось з'ясовувати — марудна справа. Певно, я збожеволіла, якщо навіть знаючи про це, все одно вирішила прийти.

Ще кілька миттєвостей подивившись на спокійного чоловіка, Айсель поквапилася геть з кімнати.

Бам! — грюкнули двері, змусивши Теріота важко зітхнути.

А вона все така ж.

І, ніби нічого не сталося, він продовжив читати з того місця, де зупинився. Він перегортав сторінки тонкої книги чітко і вивірено. Того, хто погано знав чоловіка, можливо, вразили б його зосередженість та старанність...

— Ха.

Оце так новину мені принесла моя донька.

Нездатний зосередитися на книзі, Теріот здався, згорнув її та цокнув язиком.

— Дункан...

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Один погляд на Ллойдове обличчя похитунув графиню, і вона ледь не знепритомніла. Сплутане, місцями видране волосся, сліди від котячих кігтів всією головою.

Покоївки підвели її до ліжка, і все що вона могла — лиш розлючено та болісно кричати:

— Айсель Дункан!..

Вона була настільки незвикла до використання вульгарної мови, що так і не наважилася закінчити думку. Вона все ще чудово пам'ятала зневажливий тон жінки та її глузливі погрози про те, що вона перекриє торгівельні шляхи.

Це було просто образливо. Графиню трусило від приниження. Навіть якщо вона й зробила щось погане, жінка зовсім не каялася: лише злісно скрипіла зубами. І коли вона вже майже остаточно себе накрутила, графиня раптом почула галаз на нижньому поверсі.

Почувши метушню, вона вийшла, злісно закричавши:

— Що в біса відбувається?!

Її каблуки ступили на килим. Вона глянула на джерело звука, завмерши та вирячивши очі.

— Це я маю питати, мадам, — дивився на неї у відповідь втомлений чоловік середнього віку.

Він мав зелені очі кольору літнього листя і хвилясте брунатне волосся. Тонкий гострий ніс і міцно стиснуті губи, що видавали його приховану силу. Синці під його очима теж помітно потемнішали. Це був граф Артес, власник маєтку та її чоловік.

Хіба він не казав, що відрядження буде довгим?

Втім, ніяковіння швидко минуло, поступившись місцем злості. Побачивши чоловіка, графиня раптом відчула злість та образу і спробувала ляснути його по обличчю. Але граф лише легко зупинив її, вхопивши за зап'ясток.

— Де Ронель?

— Знову ця покручка, покручка, покручка! Ти хоч бачив Ллойдове обличчя?!

— Бачив, — граф повільно сперся на двері та холодно відповів: — Впевнений, це лише результат твоєї власної поведінки.

— Ха!

— Все одно діти час від часу отримують рани.

— Ти кожен раз так кажеш!

Граф не відреагував на крик дружини. В холодному погляді його смарагдових очей на якусь мить промайнули почуття, але вони зовсім скоро зникли.

— Мадам.

Вона мовчала.

— Де Ронель Артес?

Його голос був настільки спокійним, що шкірою графині виступили сироти. Вона скривилася і зухвало підняла підборіддя.

Всього цього не сталося б, якби не помилка цього клятого чоловіка.

— В маєтку Дунканів.

Граф зблід, і це настільки здивувало графиню, що вона навіть забула, що злилася. Він виглядав, як хворий, що втратив купу крові. Вона запросто могла уявити, як він розлютитися, але вона зовсім не очікувала такої реакції.

— Дунканів?

— Р-Ренаре, що з то...

— Ти щойно сказала Дунканів?! — закричав він.

Протягом всіх десяти років шлюбу він вперше підняв на неї голос від люті. Жінка ошелело пробурмотіла:

— Так, пані Айсель Дункан...

Бам!

Чоловік загатив кулаком у стіну.

— Дідько! — коротко вилаявся він і поквапився геть з кімнати.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Тим часом Ронель лежала у величезному ліжку у просторій кімнаті.

Величезна.

Їй було некомфортно серед такої великої кількості вільного простору. Вона знервовано рахувала овець, дивлячись на відблиски місячного сяйва, що пробивалося крізь портьєри. Не допомогло.

Можливо, це через те, що раніше я заснула на руках пані Айсель, але зараз я зовсім не можу спати.

...Я не хочу засинати.

Вона була впевнена, що коли прокинеться, то знову опиниться за зачиненими дверима шафи. Тож вона ладна була не спати всю ніч, аби тільки знову не бачити зле Ллойдове обличчя.

Х-хочу увімкнути світло. Чи можу я його вмикати?

Ронель витягнула руку і завагалася. А тоді забрала її. Вона злякалася, що тіні спробують відкусити їй руку.

«Ночами вулицями бродять монстри, здатні з'їсти маленьку дитину в один укус», — весь час суворо застерігала Мері.

Згадавши її слова, Ронель схлипнула і піджала до себе ноги, міцніше кутаючись у велику м'яку ковдру.

Може, мені так спати? Як тільки настане світанок... Ні. Треба увімкнути світло.

Зібравши всю свою мужність, Ронель витягнула руку і смикнула шнурок лампи.

Клац. В тьмяному світлі виднілися стрілки годинника. Вони показували четверту ранку. Ронель застигла.

Щ-що ж робити? Це погано... Я можу проспати, але якщо не засну... Стривайте. Я ж сплю. То хіба я маю хвилюватися, що просплю забагато, правда ж? — бурмотіла вона в подушку, не впевнена, реальність все це чи сон.

Хотіла б, аби це було по-справжньому.

Нібито це може бути реальність, — глузливо мовив внутрішній голос, і Ронель похмурніла, ще сильніше зариваючись обличчям в подушку.

Ні, це не сон. Так сказала пані Айсель.

Кіт, тобто, — пані Аїша люб'язно сказала мені його ім'я, — Рубі теж вдарив мене по руці хвостом. Ніби підтверджуючи, що все це ​​— реальність.

Зрештою, місце удару досі боліло...

...Ні. Яким би реалістичним все не здавалося, я не можу забувати, що це лише сон.

Адже буде не так боляче, якщо не сподіватимусь.

Ронель захотілося знайти Рубі, тож вона обережно зазирнула під ліжко. Тепер під ним було не так темно, і, побачивши, що там немає жодного монстра, вона розслабилася.

Знайшовши та одягнувши свої капці, Ронель поворушила пальцями ніг. Пані Аїша запевнила її, що ця пара темно-фіолетових капців тепер належить їй. Зважаючи на те, що до того дівчинка завжди носила старі поношені черевички, вона й гадки не мала, що щось настільки тепле й м'якеньке може бути її власністю.

Щоб капці не впали, Ронель прошаркала до дверей. Вона зупинилася, засумнівавшись чи зможе вийти у коридор.

— Ем...

Вона жадала, аби цей прекрасний солодкий сон поглинув її з головою, адже вірила, що уві сні її більше ніхто не битиме. Отже, не варто було хвилюватися, що хтось підніме на неї руку, щойно вона залишить кімнату.

Але опинившись в коридорі, Ронель обережно озираючись по сторонах.

Це місце сильно відрізнялося від сараю в маєтку графа Артеса, в якому вона раніше проживала. Сарай був маленьким, знайомим, і ним часто бігали миші, в той час, як маєток Дункан лякав її своєю просторістю.

Вона мимоволі глянула на двері своєї кімнати і зрозуміла, що так їх і не зачинила.

Ах, що ж робити...

Вона боялася зіткнутися з кимось в коридорі, боялася, що через неї хтось прокинеться, — а, може, і не просто хтось, а весь коридор.

Наступної ж миті Ронель підскочила від переляку від раптового сонливого голосу:

— Це ти?