Ронель машинально закрила рот долонями, закусивши губу, щоб не закричати з переляку.
Проковтнула крик і клінула очима. Вона повільно повернулася, помічаючи власника несподіваного голоса.
Це був чоловік з роздратованим виразом обличчя, який, здавалося, нізвідки виник у тьмяному коридорі, ледь освітленому місячним сяйвом з шибок. І в ньому він здавався бліднішим самого місяця.
Потрапивши під промінь сяйва, на його шкірі проявилися сині вени, а зелені очі зблиснули. Він зачесав своє чорне волосся пальцями.
Чоловік схилив голову на бік. На його губах проступила ледь помітна усмішка.
— Це ти.
— Га?..
— І правда Дункан.
Ронель схилила голову, але чоловік тільки пирхнув.
— Тепер розумію, чому вона увірвалася до мене і закотила істерику.
Ронель зробила крок назад. Вона почувалася дивно. Зазвичай вона підсвідомо боялася незнайомців, але щось в цьому чоловікові, навпроти, заспокоювало її.
Не думаю, що він збирається мене вдарити, — підказало чуття.
Ронель перестала відступати, сором'язливо піднявши на нього погляд.
— Ем... Хто ви?..
— Теріот Дункан.
Д-Дункан! Т-тоді...
— Ви з пані Айсель...
— Я її батько.
Правда? — вирячила очі Ронель. Вони зовсім не були схожі ні в чому, крім кольору волосся.
— Угу, це так, — байдуже пробурмотів Теріот, здавалося, прочитавши її думки. — Вона пішла у свою мати. Але годі про це. Малечо, чому ти прокинулася о п'ятій ранку?
— М-мені не спиться... Не хочу більше спати... Вибачте... — вичавила вона з себе.
Здається, я йому завадила.
Але чоловік зупинив її жестом.
— Тобі немає за що вибачатися. До речі, що ти шукала?
— Як ви дізналися?
Теріот глядів на Ронель, яка вражено дивилась на нього у відповідь. Він ніколи не очікував побачити настільки легковірну та наївну дитину в родині Дунканів.
— Ти озиралася.
— А...
— То що ти шукаєш?
— Ру... бі...
І що в цьому метушливому диявольському коті?
Теріот непомітно відвів погляд. В коридорі не було нікого, крім нього і дівчинки.
Що ж, певно, Рубі десь тиняється.
— Хочеш, разом пошукаємо?
— Я пошукаю зранку... Не хочу нікого будити...
— Можеш кричати скільки заманеться, ніхто все одно не прокинеться.
Втім, сильна звукоізоляція також недолік.
— Я-я не кричатиму! — зблідла вона.
Теріот вигнув брову. Зрештою, ніхто не змушував її підіймати голос.
— Навіть якщо страшно, я не кричатиму.
Вона завжди боялася дорослих, тому що ніколи не знала, коли і як вони її скривдять. І хоч сам граф Артес ніколи її не бив, вона все одно до жаху боялася кожен раз, коли помічала його.
Однак чоловік перед нею був першим дорослим, з ким вона відчула себе у безпеці. Тим, хто завадить будь-кому вдарити її.
Не знаю чому.
— Значить, не шукай його.
— Ні!
Ой! Я крикнула, — подумки вилаяла себе Ронель, дивлячись на Теріота.
Цей чоловік не настільки страшний, як ти думаєш, — підказувало щось всередині.
— Тоді пошукаємо разом. Підходить?
Не варто вірити чуттю...
Глянувши в темний коридор, Ронель простягнула руку.
— В-вибачте, але, можна, будь ласка, взяти вас за руку?.. — пробурмотіла вона. — М-мені страшно...
Запала тиша і Ронель напружилася. Теріот дивився на її долоню, як побитий пес.
— Мені шкода...
Дівчинці стало так соромно, що вона спробувала забрати руку, але чоловік зітхнув, простягаючи свій безіменний палець та мізинець.
— Дякую! — широко всміхнулася вона, беручи його за руку.
Вона попрямувала коридором разом з ним.
Коридори маєтку Дункан зовсім не були холодними: їх не тільки звукоізолювали як слід, а й утеплили на совість. Для дитини, яка звикла задихатися від спеки влітку і мерзнути взимку, все це здавалося якимись окремим світом.
— Ем... ну... Мене звати Ронель. Дякую, що пішли зі мною.
— Знаю.
Вона не зрозуміла, значило це те, що він вже знав, як її звати, чи про те, що вона вдячна.
Ронель занервувала, гадки не маючи, що навіть отримати таку апатичну відповідь від Теріота — величезний подвиг, і більша частина маєтку просто знепритомніла б, почувши про це.
— М-можна кликати вас сер Теріот?
Він не відповів.
— Чи мені називати вас братиком?
— Хто тебе цієї дурні навчив? — скривився він, і Ронель здивовано глянула на Теріота.
— Га?
— Містер*, — зітхнув він. — Називай мене містером.
*[1] В оригіналі «аджосі», так в корейській звертаються до малознайомих старших чоловіків.
— Так, містере.
— А ось і він. Білий клубок шерсті.
Теріот привів Ронель прямісінько на перший поверх, а тоді вказав підборіддям на вікно.
Біла, як простирадло, спина кота вигнулася під вікном. Його рожеві лапки затремтіли, і він невдоволено махнув хвостом. Що він робив? Звісно ж, Рубі по-котячому намагався протиснутися крізь тонку щілину вікна. Підійшовши ближче, Ронель помітила, наскільки важко йому це давалося.
— Цей кіт такий гнучкий, — з непідробним захватом сказала Ронель, але Теріот лише пирхнув.
— Місяць тому він вже протиснувся б.
— Правда?..
— Мг, — чоловік глянув вниз і підмітив: — Ти погладшав, коте. Диви, який живіт відростив.
Няв.
Сидів би у своєму офісі, де тобі й місце, так він виліз і на сварку напрошується! — злісно нявкнув Рубі.
— Якщо хочеш, щоб твоя власниця носила тебе на руках, скинь кілька фунтів. Який би жахливий у тебе не був характер, ти ж маєш хоч трохи думати про інших, хіба ні?
Рубі напружився і поглянув на худенькі руки Ронель.
А. Доведеться худнути. Мій лосось...
Теріот, двічі нагадавши коту, наскільки той товстий, виструнчився.
— Боже.
Ще один неочікуваний голос знову налякав Ронель. Теріот, вже знаючи, хто це, озирнувся, мовчки зачісуючи волосся.
Вона невдоволено виблискувала своїми червоними очима в місячному сяйві.
— Яке цікаве поєднання, — Айсель, опинившись позаду них, повільно розтягнула рот в усмішці.
Теріот охоче підтвердив:
— Так, згоден.
Увагу Айсель привернув кіт, що смикав сідницями, намагаючись пролізти бодай в якусь сторону. Помітивши її погляд, Рубі зашипів і махнув лапою.
— Схудни.
Вперше вона в чомусь зійшла з батьком. Айсель, що, на щастя, й гадки про це не мала, повернула голову, аби поглянути на Ронель.
— Дитино.
— Вибачте! — швидко вигукнулась дівчинка, нервово перебираючи пальцями. — Я не хотіла вас розбудити. Це я наробила шуму... містер Теріот просто намагався мені допомогти. Я хотіла знайти Рубі...
— Дитино, — спокійно зупинила її Айсель. — Тобі не потрібні виправдання.
І перш ніж до очей Ронель підступили сльози, вона спокійно додала:
— Я вже казала, що ніхто в цьому маєтку тебе не лаятиме. Пам'ятаєш?
— Ах... так. Пам'ятаю.
Минулого разу пані Айсель сказала розповісти їй, якщо знайдеться хтось такий.
Ронель заспокоєно кивнула. Жінка простягнула руку і погладила її золотаве волосся, ледь помітно примружившись.
— Але є деякі люди, з якими тобі варто бути обережнішою.
— Доню, — заговорив Теріот з усмішкою, але одразу ж замовк. Він глянув на волосся дівчинки.
Навіть вночі воно сяяло, як пізнє осіннє сонце.
— Малечо.
— Т-так, містере.
— Якщо моя донька доведе тебе до сліз, приходь до мене. Моя кімната в самому кінці коридору на третьому поверсі.
Обличчям Айсель промайнула лють, але Теріот лише розвернувся.
Принаймні спробував.
Він опустив голову, помітивши маленьку долоньку, яка вхопила поділ його одягу.
— Ой. Вибачте... — здивовано сказала Ронель і відпустила його. — Дякую вам, містере.
— Не варто. А, і...
— Так?
— Якщо він надто важкий, просто кинь його на підлогу.
Теріот знову вказав на Рубі, а тоді пішов геть. Його хода була витонченою та розслабленою, як рух хвиль на нічному морі. В ту мить він здавався привидом. На відміну від теплої Айсель, що була сповнена життям, він був холодним і байдужим, мов мрець.
Вони були настільки різними, що Ронель навіть задумалася, чи взагалі можливо, щоб батько і донька були настільки протилежними одне одному.
— Дитино.
— В-вибачте... — сором'язливо пробурмотіла Ронель.
Айсель прибрала пасмо її волосся за вухо.
— За що? Тобі немає за що вибачатися.
— Угу...
— Якщо ти так часто перепрошуватимеш, вибачення просто втратять свою цінність, — легка посмішка Айсель, здавалося, була здатна розігнати темряву ночі. — Хоча це, звісно, краще, ніж зовсім не вибачатися.
Ронель розгублено глянула на жінку, але почувши її приємний сміх, вирішила не надавати цьому великого значення. Тому що чомусь на коротку мить Айсель здалася їй дуже і дуже нещасною.
— Тобі не спиться, бо ти вже виспалася?
— Так... А ви, міс Айсель?
— Сестричка, — її усмішка ледь помітно напружилася. — Чому я міс Айсель, якщо ти кличеш того виродка містером?
Хіба містер Теріот не батько міс Айсель?
Ронель не розуміюче схилила голову на бік. Помітивши це, Айсель схаменулася.
А, чорт, я сказала «виродок».
Не те щоб я шкодувала, але не варто лаїтися перед дитиною.
— Вибач, я вилаялася.
— Н-не варто...
— В будь-якому разі, клич мене сестричкою.
— Так, сестричко.
Айсель знову пом'якшала, ніжно та заспокійливо гладячи Ронель.
Няв-няв, няв-няв, — невдоволено занявчав Рубі, роздратований такими ніжностями між своєю господаркою та людиною, яку він ненавидів понад усе.
— Р-Рубі, ти всіх розбудиш...
— Не хвилюйся. Він завжди такий грубий, тому ми й потурбувалися про звукоізоляцію.
А... Зрозуміло.
Айсель з жалістю глянула на кота, який все ще намагався втиснутися. Вона не бачила анічого милого у його волохатій дупі.
— Так і лишайся тут на всю ніч, — холодно сказала вона і спробувала увести Ронель.
Однак дівчинка м'яко відмовилася та спробувала допомогти коту, cхопивши його за задні лапи та потягнувши.
Коли Рубі, опинившись на волі, почав бити Айсель, вона лише захихотіла.
⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅
Почувши від Айсель пропозицію доєднатися до неї за сніданком, Ронель підхопилася і вийшла з кімнати. Поруч з нею вдоволено дріботів Рубі, що минулою ночі потрапив в деякий... інцидент.
Кімната, про яку мені вчора казав містер Теріот... а, знайшла.
Ронель піднесла руку до дверей.
Га? Але як мені постукати? Чи можна мені просто постукати?
Їй ніколи раніше не доводилося стукати, тож вона засумнівалася. Засмучена непередбачуваною перешкодою, Ронель нахилилася та обійняла Рубі.
— Рубі.
Няв-няв.
— Я можу п-просто постукати?
Чому тебе хвилюють такі дрібниці? Тебе маю хвилювати тільки я!
Рубі хотів було вдарити Ронель по руці, але завмер, черговий раз помітивши, наскільки та була худенькою.
Треба контролювати себе.
Оглядаючись назад, переусвідомлення Рубі власної поведінки знаменувало той самий переломний момент, який призвів до катастроф як в довгостроковій, так і короткостроковій перспективах.
А тоді Ронель помітила, що двері раптом відчинилися.
Далі
Розділ 11 - Ти прийшов, наче сон (11)
Теріот мовчки підніс брову. Запанувала тиша. Ронель застигла, Рубі все ще був роздратованим, а чоловік просто спостерігав за цим. Торкаючись рукою лоба, він нарешті глянув на Ронель. — Що таке, малечо? — Хотіла побажати доброго ранку… — Мг. Не їси? — Сес… тричка запросила мене. — Хто? — Сестричка Айсель. Від пані Айсель до сестрички Айсель. Прогрес, — нетерпляче подумав Теріот, а тоді раптом згадав: — Батько мав повернутися спозаранку. Вони точно зустрінуться на сніданку. Зустрінуться… з батьком… — Ви прийдете, містере Теріоте? Звісно ж ні. Якого біса мені туди пхатися. Але перш ніж відповісти, Теріот зітхнув та впав на крісло, потираючи обличчя. — Містере? Це правда, що його донька виглядала, як чорний леопард. Її часто називали Чорною пантерою, Чорним ягуаром або Пумою. В той час як його батько, через своє сиве волосся, скидався на сніжного леопарда. Чудово. Ліворуч — жінка-пантера, праворуч — старий-леопард, а ще кіт, який як магнітом притягує всі негаразди… і ця дитина, Ронель. — Я так добре жив без совісті… Жити без совісті зовсім недобре, — подумала Ронель, але слушно вирішила промовчати. — А ти взяла і вдарила по моїй неіснуючій гордості… Хто тоді Ронель? Канарка? Жайворонок? Курча? Не знаю. В будь-якому разі, вона пташеня, яке проковтнуть за один укус. Пташеня, кажу вам. — Вибачте, містере… але я не розумію, про що ви… Вона здавалася пригніченою. Теріот підвівся, все ще потираючи обличчя, а дитина все йшла з нами. — Тобі не обов’язково знати. Просто останні кілька хвилин я ретельно обдумував сенс власного існування. Я справді не розумію… Ронель обійняла Рубі, що злісно шипів, і закотила очі. — Ходімо, малечо. — Га? — Ходімо снідати. Вперше за десятки років Теріот Дункан зійшов в обідній залі маєтку Дунканів на сніданок. Тож коли він там з’явився, всі: дворецький, що готував сніданок; покоївка, що сервірувала стіл та прикрашала його квітами; та кухар, що тільки почув про цю новину, — впустили те, що тримали в руках. Дворецький впустив склянку з водою, покоївка — букет квітів, кухар — сільничку. Старий чоловік, що сидів на чолі столу, цокнув язиком. Помітивши незнайому людину, Ронель одразу ж сховалася за Теріота. — Все гаразд, малечо, — зітхнув Теріот. — Він тебе не з’їсть. Напевно. — Що значить «напевно»? Невдячний син. Ще й звинувачує батька у канібалізмі! — пробурмотів Рейнард і підвівся зі свого місця. А тоді присів, аби опинитися на рівні очей Ронель. — Привіт, дівчинко. Рубі махнув хвостом і ткнув лапою Ронель у щоку. Все гаразд, дворецька, — гучно нявкнув він. — Він лише мій старий дворецький. Тобі не варто ревнувати. Хоча він трохи дивакуватий і іноді дратує, але він не погана людина. Чуючи його нявкіт, Ронель визирнула з-за Теріотової спини, аби як слід привітатися. — В-вітаю… — Як тебе звати? — М-мене звати Ронель… Доки тривала ця зворушлива сцена розмови Рейнарда з Ронель, Теріот відвів погляд. Айсель повільно підвелася зі свого місця. Помітивши, що було у неї в руці, чоловік всміхнувся. Погляд її червоних очей торкнувся Ронель. Переконавшись, що дитина зосереджена на розмові… … Айсель квапливо кинула в його сторону сіль, а тоді пробурмотіла, ніби щиро шкодуючи, що вона потрапила на чоловіка та посипалася додолу. — Я подумала, це був привид. — Варто було просто сказати, якщо так жадаєш моєї смерті, доню, — спокійно відповів чоловік, струшуючи з себе залишки солі. Обидва добре знали, що в королівстві Фенбург був звичай посипати мерців сіллю. Айсель вигнула брову і безтурботно мовила: — Чи це те, що варто казати власній донці? — А навіщо було кидати сіль? — Я гадала, ти одержимий. Чого б ще ти робив те, що ніколи не робиш? І просто посеред цієї суперечки обидва раптом міцно стулили губи. Адже Ронель, все ще тримаючи в руках кота, перевела на них погляд. А за її спиною Рейнард люто виблискував своїми світло-коричневими очима. Теріот та Айсель мимоволі виправдалися: — Ми не сварилися. — Так, дитино, ми не сварилися. Сваряться лише рівні між собою, — А цей виродок і близько зі мною не стояв. — Дитино, нумо їсти. Гм? — Угу… Рубі полікував мене, тому мені вже краще. Але вираз Ронель був надзвичайно похмурим. Вона часто голодала, тому її шлунок дуже важко сприймав будь-яку їжу. Вона часто страждала на нудоту та блювоту, і навіть Мері, єдина, хто колись про неї піклувалася, ненавиділа бачити цей процес. Н-не можна, щоб мене тут знудило… — Ронель міцніше притиснула Рубі до себе. — Із супом все має бути добре, але м’ясо буде важко їсти. Прислухавшись до внутрішніх відчуттів, Ронель насуплено глянула на стіл. Вона не знала про три пари схвильованих очей, які уважно спостерігали за кожним її рухом. Тільки безтурботний кіт Рубі щасливо муркотів. Так, дворецька, їж багато! Їж, щоб могла потім мене підіймати! Якщо так подумати, можна ж, щоб це дворецька набрала вагу, а не я худнув, правильно? Рубі граційно махнув хвостом. Будь-хто, почувши ці його думки, дійшов би до висновку, що кіт цей — той ще егоцентрик. Рейнард глянув на свою онуку з німим питанням, чому дівчинка так поводиться, тому Айсель м’яко заговорила: — Дитино. Пропалиш в столі дірку. — А-ах! Перепрошую. І чому вона обов’язково має бути такою грубою, — зітхнув Рейнард. Теріот же думав про щось своє. Помітивши злий погляд Рубі, Айсель виправилася: — Ні, дитино, я тебе не картаю. Просто мені було цікаво, про що ти думаєш. Було б дуже грубо стосовно кухаря казати, що мене знудить. І решті буде неприємно зі мною їсти… Ронель завагалася, схиливши голову, а Рубі ткнув в нею своєю передньою лапкою. Все гаразд, дворецька, — щодуху нявкнув він. Рубі даремно вірив, що це заспокоїть дитину краще, ніж слова злої Айсель. — Які б хитрощі ти не використовувала, ти ніщо в порівнянні зі мною! Кіт гадки не мав, що якби його дворецька знала котячу, то люб’язно нагадала б йому не грубити. Слідом за Айсель заговорив Теріот. — Малечо. — Га? Так, містере? — Кажи, якщо тобі зле. Чув, з нею жорстоко поводилися. Зважаючи на її кістляві зап’ястя, певно, її також морили голодом. Дитина тільки росте, тож буде чудом ,якщо її шлунок не зазнав сильних пошкоджень. Не зважаючи на його похмурий тон, Ронель м’яко всміхнулася: — Так, дякую вам. Божечки. Ця дитина щойно сказала «дякую» замість «вибачте», — усвідомивши це, Айсель з усіх сил стримала широку усмішку. Вона чудово знала, яке тривожне враження на інших лишала її «усмішка». Чому тільки він має якийсь прогрес?! Втім, Теріот був надто зайнятий купанням у сяйві тріумфу, щоб хвилюватися про невдоволення Айсель. Саме тоді з’явився дворецький і передав Рейнарду конверт. — Пане Дункане. Ронель, як і решта, мимоволі глянула в його сторону і помітила добре їй відомий візерунок. Камелію. Чорну камелію. Символ графської родини Артес. Її губи затремтіли. Ронель огорнула паніка, але їй було несила плакати. Реальність. Це все реальність. Лише побачивши візерунок, якого вона боялася понад усе, дівчинка усвідомила, що ці славні миті були не сном, а недовготривалою солодкою реальністю. І цьому диву нарешті настав кінець. Тягар правди так різко впав на її плечі, що Ронель повністю знерухоміла. Дзвін битого скла здавався далекою ілюзією. Що як я повернуся туди? Тоді мені вдалося втекти, але якщо я повернуся, графиня ніколи мені не пробачить… — Я відмовляюся, — насупився Рейнард. Краєм ока помітивши нажаханий вираз дитини, він ще більше спохмурнів. Три пари сліпуче блискучих очей звернулися на дворецького Амона. Ні-ні, не дивіться на мене… Я не зробив нічого поганого… — хотілося закричати йому, але натомість дворецький стримано сказав: — Граф Артес вже очікує у вітальні на першому поверсі. Дзвяк! — пролунав звук битого скла. Кіт гучно нявкнув, коли склянка впала додолу. Після цього запанувала тиша, і Айсель, яка ледь не оглохнула від крику кота, заговорила: — Дитино. Ронель отямилася і, збліднувши ще дужче, забурмотіла: — Вибачте! Мені шкода, що я ї розбила, це перший і останній раз, не викидайте мене, будь ласка, я зроблю будь-що, не відправляйте мене назад, вибачте… Як людина, що запросто ламала двері, стіни і будь-що, що стояло у неї на шляху, Айсель відчула пекучий біль провини, а Рейнард, що завжди мовчки компенсував будь-яку шкоду, яку завдала його онука, мовчки задумався над своїми методами виховання. Помітивши, що Ронель зіскочила зі свого стільця, Теріот, який до цього лиш уважно слухав, заговорив: — Сядь. Дівчинка напружено сіла назад. Вона виглядала так, ніби її відправляють на смерть, і Айсель мимоволі зітхнула. — Дитино. — Так… — Тебе покарають, якщо покинеш свого улюбленця. П-покарають… І хоч Ронель помітно затремтіла від її слів, Айсель помірно продовжила: — Куди ти зібралася, якщо твій кіт живе тут? — Я-я ніколи його не покину! Вибачте, я не це мала на увазі… П-покарання… — Краще просто замовкни, — порадив донці Теріот, потираючи підборіддя. Ронель теж замовкла. Вираз Айсель перемінився з роздратування на подив, а тоді на смуток. Зрештою, вона тихо сказала: — Вибач… я не хотіла, щоб це прозвучало так грубо. Завжди впевнена панівна жінка тепер щиро перепрошувала. Почувши її засмучений тон, Ронель так розгубилася, що й не знала, як відповісти. Її зелені очі тривожно кидалися зі сторони у сторону. — Хоча ні. Не замовкай, — Теріот наколов на виделку броколі та глянув в сторону дверей. — Краще йди й розберися з графом цим своїм гострим язиком. — Так і зроблю, — жінка підняла і витерла губи хустинкою Ронель спантеличено спостерігала за її діями. — Зачекай на мене, дитино, — грайливо підморгнула Айсель, — я скоро повернуся.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!