Ти прийшов, наче сон (11)

Теріот мовчки підніс брову. Запанувала тиша. Ронель застигла, Рубі все ще був роздратованим, а чоловік просто спостерігав за цим.

Торкаючись рукою лоба, він нарешті глянув на Ронель.

— Що таке, малечо?

— Хотіла побажати доброго ранку…

— Мг. Не їси?

— Сес… тричка запросила мене.

— Хто?

— Сестричка Айсель.

Від пані Айсель до сестрички Айсель. Прогрес, — нетерпляче подумав Теріот, а тоді раптом згадав: — Батько мав повернутися спозаранку. Вони точно зустрінуться на сніданку. Зустрінуться… з батьком…

— Ви прийдете, містере Теріоте?

Звісно ж ні. Якого біса мені туди пхатися.

Але перш ніж відповісти, Теріот зітхнув та впав на крісло, потираючи обличчя.

— Містере?

Це правда, що його донька виглядала, як чорний леопард. Її часто називали Чорною пантерою, Чорним ягуаром або Пумою. В той час як його батько, через своє сиве волосся, скидався на сніжного леопарда.

Чудово. Ліворуч — жінка-пантера, праворуч — старий-леопард, а ще кіт, який як магнітом притягує всі негаразди… і ця дитина, Ронель.

— Я так добре жив без совісті…

Жити без совісті зовсім недобре, — подумала Ронель, але слушно вирішила промовчати.

— А ти взяла і вдарила по моїй неіснуючій гордості…

Хто тоді Ронель? Канарка? Жайворонок? Курча? Не знаю. В будь-якому разі, вона пташеня, яке проковтнуть за один укус. Пташеня, кажу вам.

— Вибачте, містере… але я не розумію, про що ви…

Вона здавалася пригніченою. Теріот підвівся, все ще потираючи обличчя, а дитина все йшла з нами.

— Тобі не обов’язково знати. Просто останні кілька хвилин я ретельно обдумував сенс власного існування.

Я справді не розумію…

Ронель обійняла Рубі, що злісно шипів, і закотила очі.

— Ходімо, малечо.

— Га?

— Ходімо снідати.

Вперше за десятки років Теріот Дункан зійшов в обідній залі маєтку Дунканів на сніданок. Тож коли він там з’явився, всі: дворецький, що готував сніданок; покоївка, що сервірувала стіл та прикрашала його квітами; та кухар, що тільки почув про цю новину, — впустили те, що тримали в руках. Дворецький впустив склянку з водою, покоївка — букет квітів, кухар — сільничку.

Старий чоловік, що сидів на чолі столу, цокнув язиком. Помітивши незнайому людину, Ронель одразу ж сховалася за Теріота.

— Все гаразд, малечо, — зітхнув Теріот. — Він тебе не з’їсть. Напевно.

— Що значить «напевно»? Невдячний син. Ще й звинувачує батька у канібалізмі! — пробурмотів Рейнард і підвівся зі свого місця.

А тоді присів, аби опинитися на рівні очей Ронель.

— Привіт, дівчинко.

Рубі махнув хвостом і ткнув лапою Ронель у щоку.

Все гаразд, дворецька, — гучно нявкнув він. — Він лише мій старий дворецький. Тобі не варто ревнувати. Хоча він трохи дивакуватий і іноді дратує, але він не погана людина.

Чуючи його нявкіт, Ронель визирнула з-за Теріотової спини, аби як слід привітатися.

— В-вітаю…

— Як тебе звати?

— М-мене звати Ронель…

Доки тривала ця зворушлива сцена розмови Рейнарда з Ронель, Теріот відвів погляд. Айсель повільно підвелася зі свого місця. Помітивши, що було у неї в руці, чоловік всміхнувся. Погляд її червоних очей торкнувся Ронель. Переконавшись, що дитина зосереджена на розмові…

… Айсель квапливо кинула в його сторону сіль, а тоді пробурмотіла, ніби щиро шкодуючи, що вона потрапила на чоловіка та посипалася додолу.

— Я подумала, це був привид.

— Варто було просто сказати, якщо так жадаєш моєї смерті, доню, — спокійно відповів чоловік, струшуючи з себе залишки солі.

Обидва добре знали, що в королівстві Фенбург був звичай посипати мерців сіллю.

Айсель вигнула брову і безтурботно мовила:

— Чи це те, що варто казати власній донці?

— А навіщо було кидати сіль?

— Я гадала, ти одержимий.

Чого б ще ти робив те, що ніколи не робиш?

І просто посеред цієї суперечки обидва раптом міцно стулили губи. Адже Ронель, все ще тримаючи в руках кота, перевела на них погляд. А за її спиною Рейнард люто виблискував своїми світло-коричневими очима.

Теріот та Айсель мимоволі виправдалися:

— Ми не сварилися.

— Так, дитино, ми не сварилися. Сваряться лише рівні між собою, — А цей виродок і близько зі мною не стояв. — Дитино, нумо їсти. Гм?

— Угу…

Рубі полікував мене, тому мені вже краще.

Але вираз Ронель був надзвичайно похмурим. Вона часто голодала, тому її шлунок дуже важко сприймав будь-яку їжу. Вона часто страждала на нудоту та блювоту, і навіть Мері, єдина, хто колись про неї піклувалася, ненавиділа бачити цей процес.

Н-не можна, щоб мене тут знудило… — Ронель міцніше притиснула Рубі до себе. — Із супом все має бути добре, але м’ясо буде важко їсти.

Прислухавшись до внутрішніх відчуттів, Ронель насуплено глянула на стіл. Вона не знала про три пари схвильованих очей, які уважно спостерігали за кожним її рухом. Тільки безтурботний кіт Рубі щасливо муркотів.

Так, дворецька, їж багато! Їж, щоб могла потім мене підіймати! Якщо так подумати, можна ж, щоб це дворецька набрала вагу, а не я худнув, правильно?

Рубі граційно махнув хвостом. Будь-хто, почувши ці його думки, дійшов би до висновку, що кіт цей — той ще егоцентрик.

Рейнард глянув на свою онуку з німим питанням, чому дівчинка так поводиться, тому Айсель м’яко заговорила:

— Дитино. Пропалиш в столі дірку.

— А-ах! Перепрошую.

І чому вона обов’язково має бути такою грубою, — зітхнув Рейнард.

Теріот же думав про щось своє. Помітивши злий погляд Рубі, Айсель виправилася:

— Ні, дитино, я тебе не картаю. Просто мені було цікаво, про що ти думаєш.

Було б дуже грубо стосовно кухаря казати, що мене знудить. І решті буде неприємно зі мною їсти…

Ронель завагалася, схиливши голову, а Рубі ткнув в нею своєю передньою лапкою.

Все гаразд, дворецька, — щодуху нявкнув він. Рубі даремно вірив, що це заспокоїть дитину краще, ніж слова злої Айсель. — Які б хитрощі ти не використовувала, ти ніщо в порівнянні зі мною!

Кіт гадки не мав, що якби його дворецька знала котячу, то люб’язно нагадала б йому не грубити.

Слідом за Айсель заговорив Теріот.

— Малечо.

— Га? Так, містере?

— Кажи, якщо тобі зле.

Чув, з нею жорстоко поводилися. Зважаючи на її кістляві зап’ястя, певно, її також морили голодом. Дитина тільки росте, тож буде чудом ,якщо її шлунок не зазнав сильних пошкоджень.

Не зважаючи на його похмурий тон, Ронель м’яко всміхнулася:

— Так, дякую вам.

Божечки. Ця дитина щойно сказала «дякую» замість «вибачте», — усвідомивши це, Айсель з усіх сил стримала широку усмішку. Вона чудово знала, яке тривожне враження на інших лишала її «усмішка».

Чому тільки він має якийсь прогрес?!

Втім, Теріот був надто зайнятий купанням у сяйві тріумфу, щоб хвилюватися про невдоволення Айсель.

Саме тоді з’явився дворецький і передав Рейнарду конверт.

— Пане Дункане.

Ронель, як і решта, мимоволі глянула в його сторону і помітила добре їй відомий візерунок. Камелію. Чорну камелію. Символ графської родини Артес.

Її губи затремтіли. Ронель огорнула паніка, але їй було несила плакати.

Реальність. Це все реальність.

Лише побачивши візерунок, якого вона боялася понад усе, дівчинка усвідомила, що ці славні миті були не сном, а недовготривалою солодкою реальністю. І цьому диву нарешті настав кінець.

Тягар правди так різко впав на її плечі, що Ронель повністю знерухоміла. Дзвін битого скла здавався далекою ілюзією.

Що як я повернуся туди? Тоді мені вдалося втекти, але якщо я повернуся, графиня ніколи мені не пробачить…

— Я відмовляюся, — насупився Рейнард. Краєм ока помітивши нажаханий вираз дитини, він ще більше спохмурнів.

Три пари сліпуче блискучих очей звернулися на дворецького Амона.

Ні-ні, не дивіться на мене… Я не зробив нічого поганого… — хотілося закричати йому, але натомість дворецький стримано сказав:

— Граф Артес вже очікує у вітальні на першому поверсі.

Дзвяк! — пролунав звук битого скла. Кіт гучно нявкнув, коли склянка впала додолу. Після цього запанувала тиша, і Айсель, яка ледь не оглохнула від крику кота, заговорила:

— Дитино.

Ронель отямилася і, збліднувши ще дужче, забурмотіла:

— Вибачте!

Мені шкода, що я ї розбила, це перший і останній раз, не викидайте мене, будь ласка, я зроблю будь-що, не відправляйте мене назад, вибачте…

Як людина, що запросто ламала двері, стіни і будь-що, що стояло у неї на шляху, Айсель відчула пекучий біль провини, а Рейнард, що завжди мовчки компенсував будь-яку шкоду, яку завдала його онука, мовчки задумався над своїми методами виховання.

Помітивши, що Ронель зіскочила зі свого стільця, Теріот, який до цього лиш уважно слухав, заговорив:

— Сядь.

Дівчинка напружено сіла назад. Вона виглядала так, ніби її відправляють на смерть, і Айсель мимоволі зітхнула.

— Дитино.

— Так…

— Тебе покарають, якщо покинеш свого улюбленця.

П-покарають…

І хоч Ронель помітно затремтіла від її слів, Айсель помірно продовжила:

— Куди ти зібралася, якщо твій кіт живе тут?

— Я-я ніколи його не покину! Вибачте, я не це мала на увазі… П-покарання…

— Краще просто замовкни, — порадив донці Теріот, потираючи підборіддя.

Ронель теж замовкла.

Вираз Айсель перемінився з роздратування на подив, а тоді на смуток. Зрештою, вона тихо сказала:

— Вибач… я не хотіла, щоб це прозвучало так грубо.

Завжди впевнена панівна жінка тепер щиро перепрошувала. Почувши її засмучений тон, Ронель так розгубилася, що й не знала, як відповісти. Її зелені очі тривожно кидалися зі сторони у сторону.

— Хоча ні. Не замовкай, — Теріот наколов на виделку броколі та глянув в сторону дверей.

— Краще йди й розберися з графом цим своїм гострим язиком.

— Так і зроблю, — жінка підняла і витерла губи хустинкою

Ронель спантеличено спостерігала за її діями.

— Зачекай на мене, дитино, — грайливо підморгнула Айсель, — я скоро повернуся.