Ти прийшов, наче сон (12)

— Але, сестричко, мій батько...

Дівчинка замовкла. Айсель не знала, від страху чи через дискомфорт, але з першого ж погляду було очевидно, що граф Артес погано піклувався про це дитя.

— Все буде гаразд.

— Правда?

— Ну, ти ж не думаєш, що твій батько зможе неґречно зі мною поводитися, правда ж?

І правда. Жінка перед нею, певно, залишиться незворушною навіть перед обличчям смерті.

Переконана її спокійним питанням, Ронель кивнула. Айсель розсміялася та занесла руку, м'яко погладивши дівчинку по голові. Попри інтуїтивний страх дотику, Ронель розуміла, що цей жест був лише проявом доброзичливості.

С-страшно...

Ронель мимоволі глянула на Теріота. Він з'їв броколі і сказав:

— Якщо тобі краще, не забудь з'їсти овочі.

— Гаразд.

— Я чув, що вона дуже сильно перебирає їжею, — він ткнув виделкою в сторону Айсель. Та тільки фиркнула і гордовито відвернулася, мовчазно визнаючи, що це правда.

Рейнард, що мовчки спостерігав за всім цим, засунув стільця.

— Айсі.

— Що, дідусю?

— Дозволиш доєднатися чи підеш сама?

— Буде легше, якщо дідуся там не буде.

Наслідки екстравагантної поведінки володарів родини та їхніх спадкоємців — зовсім різні. І якщо Айсель могла змогу використати брак досвіду, як виправдання своїй грубій поведінці, Рейнард не мав такої можливості.

— Переможи.

— Звісно, дідусю, — всміхнулася Айсель і озирнулася наостанок.

Рубі ткнув передньою лапою в руку своєї господарки і хитнув хвостом. Мов втішаючи її: «Не плач».

Дідусь та батько також несвідомо приділяли Ронель увагу. Приємно було бачити цей образ гармонійної родини.

Точно, я привела сюди цю дитину для того, аби дати їй нормальну родину, а не для того, аби знищити її минулу гнилу сімейку.

В спогадах виринула сцена, свідком якої вона стала у графському маєтку. Дитячий плач, безтямний крик графині і незбагненна байдужість її сина.

А ще граф Артес.

Айсель засмучувало те, як Ронель жахала одна тільки згадка про нього.

Жінка зупинилася за три кроки до вітальні і глибоко вдихнула. З кожною секундою почуття спалахували в ній з новою силою.

Лють заполонила весь її розум. Настільки, що Айсель навіть задумалася, чи була ще колись настільки розлючена. Вона притулила долоню до лоба й на мить задумалася.

Це через те, що Ронель може виявитися Дункан, а значить Артеси насмілилися викрали мою кровну родичку? Чи через їхнє жорстоке поводження з нею?

Ні.

— Причина не така вже й важлива, — насупилася вона.

Так, набагато важливіше було те, що зараз від вигляду цієї бідної дитини у неї щемило серце. І те, що граф мав зухвалість забрати у Ронель можливість бути щасливою.

За що я мушу помститися. Звісно, Ронель має право помститися самостійно, але як її родина, у мене також є право мститися за неї...

Зробивши ще кілька глибоких вдихів, Айсель повільно відчинила двері. Чоловік, що спостерігав пейзаж за вікном, повільно озирнувся, відчувши чужу присутність.

Граф Артес. Осіннє сонце чітко окреслювало його бліду зморшкувате обличчя та світло-зелені очі. В його виразі читалося виснаження, і, здавалося, однією своєю присутністю він створював понурий настрій в оточуючих.

— Приємний ранок як на осінь. Чи не так, пані Дункан?

Губи Айсель мимоволі смикнулися від його показово ввічливого тону. Принаймні він кардинально відрізнявся від манери розмови його дружини. І якщо погане ставлення тої до Ронель проявлялося «насиллям»...

— Сподіваюся, ви матимете гарний день.

...то його — в нехтуванні.

Жінка стиснула зуби, стримуючи в собі шалений потік емоцій, які рвалися назовні. Від думок про те, як те дитя хникало в шафі, роз'їдало нутрощі. Якби емоції були кольором, все всередині неї вже було б криваво-червоним.

Айсель вдала спокій, намагаючись опанувати себе.

— Приємно познайомитися, графе Артесе. Я саме хотіла з вами зустрітися.

Не можу дати спокій такому виродку як ти.

На щастя, попри почуття, що вирували всередині, жінка все ж була здатна тримати голос рівним.

— Бажаєте скуштувати наші частування?

Ця пропозиція стала для графа полегшенням, але він все одно відмовив.

...Яке полегшення, що, здається, Айсель Дункан ставилася до мене з певною доброзичливістю. Я чув що, вона була дуже розлючена, коли дізналася про ставлення до Ронель. Гм. Можливо, Ронель замовила кілька слів.

Адже, на відміну від своєї дружини чи сина, він ніколи не застосовував проти дівчинки фізичне насилля.

Намагаючись навести лад у думках, граф подумки повторив те, що мав сказати.

— Прошу, сідайте, графе, — жінка вказала на вишиту різними барвами козетку.

Коли той опустився на сидіння, Айсель сіла навпроти, закинувши ногу на ногу. З-під подолу сукні визирали перламутрово-біла шкіра її ніг, на ногах домашні камці — певно, вдягнуті поспіхом після того, як вона почула про його прибуття.

Далеко не офіційне вбрання, але воно все одно добре пасувало її силуету, тож чоловік її не винив.

— Чому ви так раптово завітали?

— Так само як ви, пані Дункан, без попередження завітали до графства Артес, так само неочікувано завітав я.

Айсель усміхнулася його завуальованій критиці.

— Гадаю, тепер ми квити, — неквапливо відповіла вона без натяку на сором.

Вивчаючи жінку перед собою поглядом, граф не міг не подумати про чутки, що чував про неї.

Єдина спадкоємиця роду Дункан. Єдина кохана принца* Фредерика, монарха герцогства Сієн. Ах, ні, звісно, їхні стосунки вже в минулому, але той все ніяк не відпустить свої почуття. Але й це не все.

*[1] спадкоємців герцогської родини також часто називають «принцами» та «принцесами». Це пов'язано з тим що титул герцогів часто отримували члени монаршої родини.

Ходив поголос, що це саме вона своїми схемами змусила барона збанкрутувати. Або про те, що вона від нудьги втекла, адже понад рік її ніхто не бачив у столиці, і, звісно, з коханцем. Тому столична шляхта часто насміхалася з цього за її спиною...

— Але графе, — тихо мовила вона, — у мене була на те причина. Як вам відомо, заповіт мого дідуся містить доволі своєрідну умову.

— Я чув, що та дитина була названа третьою спадкоємицею, — неквапливо заговорив він, обережно підбираючи слова. — Перепрошую, що вам довелося побачити настільки непривабливу картину. Моя дружина дещо запальна та чутлива, тому, певно, того дня вона перегнула палицю.

— Не думаю, що це було лише «того дня».

Граф лише кліпнув очима на її несподіваний коментар. На його обличчі читалося здивування.

— Графе, коли у неї день народження?

Він не відповів.

— Ви хоч колись зважували її? Скільки їй років?

— Ніхто краще мене не знає вік моєї дитини, пані Дункан.

Він відвів погляд на мить. Долоні його були вкриті потом.

Я — нервую? Неможливо. Неможливо, щоб мене збентежило дівча не більше двадцяти років з народження.

Граф скривився, висловлюючи невдоволення її манерою розмови.

— Ви знаєте ім'я цієї дитини?

— Ви гадаєте, що я міг би навіть цього не знати?

— Не знаю. Але мене не здивувало б, якби це виявилося правдою.

А... вона просто приховувала свою ворожість.

Граф стиснув зуби.

— Пані Дункан, це все провина її няні.

— Тоді хто її няня?

— Мері.

Точно, це ж та покоївка, що весь час вешталася коло цього неслухняного дівчиська.

— Отже няні було байдуже, що дитина, яку вона доглядає, страждає від насилля? Скільки їй платять?

Граф відвернувся, сумніваючись, чи зможе вигадати щось правдоподібне.

— Гей.

— Пані Дункан, ви хочете сказати, що...

— Ви знаєте, що я хочу сказати. Ви навіть не усвідомлювали, що ця дитина повільно вмирає. Чудовий приклад того, як вести побут, хіба ні? Не так довго лишилося до занепаду графства Артес.

— Це вже занадто!

Айсель розсміялася та сперлася підборіддям на долоню. Сонячні промені падали на кінчики її довгих чорних вій, змушуючи чоловіка зачаїти подих від цієї картини. Навіть король піддався б, побачивши цей чарівний та пристрасний погляд. Її червоні губи рухалися, спокійно вимовляючи слова.

— Що ви таке кажете? Невже намагаєтеся применшити страждання, які цій дитині довелося пережити?

— Це частина виховання, пані Дункан...

— Як мило. Цікаво, чи знає суспільство Едерки про методи виховання графської родини Артес.

— Пані Дункан!

Обличчя графа розпашіло від сорому, тому Айсель лише махнула рукою, даючи зрозуміти, що більше не хоче про це говорити.

— Повернімося до справи, графе. Хіба ми в таких стосунках, щоб ввічливо одне одному всміхатися?

— У вас немає ані крихти...

— Жоден з нас не хоче бачити іншого. Тоді чому б вам не сказати все, що ви маєте сказати і не забратися геть з мого будинку?

В її малинових очах промайнула зневага. Граф хотів посперечатися, але зустрівшись з непохитним поглядом жінки, замовкнув.

Варто бути терплячим. Головне зараз — та дитина.

— Поверніть мені Ронель. Це відверте викрадення.

— Викрадення?

— Саме так. Ви забрали дитину з моєї родини. Ронель Артес знаходиться під захистом графського роду Артес. І ви, пані Дункан, не можете сперечатися, що моя вимога має всі законні підстави.

Граф розправив плечі. Які б почуття жінка до нього не відчувала, його вимога була абсолютно виправданою.

— Цікаво буде побачити як суспільство Едерки відреагує на чутки про те що «спадкоємиця Дунканів» викрала дитину.

— Ха.

— Не хочу, аби це звучало, як погроза...

...але не дивлячись ні на що Дункани мають відмовитися від цієї дитини. Граф обережно підібрав слова:

— Вам не варто жертвувати честю престижного роду Дункан лише через бідну позашлюбну дитину...

— Прутня.

Граф Артес завмер від її колоритного виразу.