Ти прийшов, наче сон (13)

Граф мимоволі випився мальцями в ручки крісла. Надто пізно він усвідомив, що жінка навпроти ладна була будь-якої миті розірвати його на шмаття.

— Замовкни.

— Пані Дункан!

— Годі плескати язиком доки я вам його не відрізала, — крізь стиснуті зуби прошипіла вона. Айсель потерла обличчя і підняла голову. Її погляд повнився відразою. — Скажіть це знову. «Бідна позашлюбна дитина»? Отже, ви думаєте, що вона марна? Як ви смієте після такого називати себе батьком? І зараз ви кажете, що турбуєтеся про неї?

— Пані Дункан.

Я помилився. 

Граф енергійно похитнув головою, намагаючись владнати ситуацію, але у відповідь отримав лише глузування:

— Знову тявкання. Жодного разу не доводилося чути як тявкає кіт, а от люди — будь ласка.

Він не відповів.

— То потявкайте. Хіба ви не хотіли повернути ту дитину?

— Поверніть дитину…

— Ви й справді продовжуєте тявкати? Я гадала вам тільки совісті бракує, але, схоже, розумом вас також обділили, — з її грудей вирвався тихий смішок, і жінка розвеселено хитнула головою.

— Пані Дункан, ваша поведінка надзвичайно неґречна.

— Ви жалюгідні, графе. Як можна порятунок дитини від таких покидьків називати викрадення? Були б це ви, ви б точно її назад відіслали, еге ж? Але тільки тому, що у вас відсутня мораль, не означає, що й решта так поводитиметься, хіба ні? Чим більше думаю, тим краще усвідомлюю, наскільки ж ви несповна розуму.

Почувши подібну образу, граф підірвався, тож Айсель неквапливо підвелася слідом за ним.

— Я скажу коротко, пані Дункан.

— Я також.

— Пані Дункан, дитина…

— Ми, Дункани, ніколи не відправимо цю дитину назад, — наголосила вона. Ігноруючи зблідлий вираз графового обличчя, Айсель ткнула пальцем йому в груди і злісно сказала: — Запам’ятайте цю мить, графе. Адже ви згадуватимете її до кінця свого життя. Клянуся ім’ям Айсель Дункан.

Слова її клятви були настільки величними, що у чоловіка не виникло сумнівів: помста цієї жінки буде достатньо лютою, аби знищити весь його рід.

Граф відступив, нездатний витримати її натиску.

— Ваше безсердечне нехтування, насилля вашої дружини, огидне ставлення вашого сина — все, що ця дитина пережила повернеться вам сторицею.

Дитина, яку ти ігнорував, відновить свою цінність і яскраво розквітне,..

— Якщо дитина попросить, я прийду по вашу душу, тому, графе…

…в той час як ти зазнаєш краху.

Губи Айсель Дункан розтягнулися в жахаюче прекрасній посмішці. Легкій та веселій, мов у психопата, що занесла в останню мить сокиру над шиєю свої жертви. Ніжна і витончена, як у жниці, яка прийшла за ним.

— …сподіваюся, ви дочекаєтеся.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Айсель виструнчилася перед вікном другого поверху та глянула вниз.

Граф ошелело кинувся до своєї карети і згодом зник з поля зору. Це виглядало настільки жалюгідно і непривабливо, що губи жінки мимоволі смикнулися.

Як же хочеться вхопити його за горлянку, — з сумом подумала вона і відвела погляд до Ронель, що вже бігла до неї.

— Сестричко Айсель.

— Айсі.

— Га?..

— Сестричко Айсі, — лагідно виправила вона, підбадьорюючи дівчинку, аби та називала її за прізвиськом. 

Ронель глянула на неї та замовкла, перш ніж обережно виправитися:

— Сестричко Айсі.

— Мг.

— З графом все пройшло добре?

Як же мені зле. Я так багато думала, що геть розлютилася. Шкода, що в цій епосі так багато правоохоронних законів.

Похмурий вираз Ронель вирвав Айсель з думок і вона піднесла брову.

— Й-як все пройшло? Насправді, це мені варто було зустрітися з графом. Вибач.

— Все гаразд. Я лише трошки його облаяла.

Згадавши розмову з графом, вона підняла дівчинку на руки. Ронель здригнулася від незвички, але було помітно, що вона вже почала звикати до безпеки.

— Чи я настільки ненадійна?

— Ні… Просто я варта зробити все, що можливо.

Попри брак самовпевненості, вона досить прямолінійна.

Айсель розсміялася та, не втримавшись, пожартувала:

— Тоді хочеш помститися?

— Га?..

— Нічого, просто жартую.

Айсель лагідно скуйовдила її золотаве волосся.

Помста — щось надто потворне для дитини.

— Й-я дуже старатимусь…

— Все гаразд. Забудь.

— Га?

Адже дитина — лише дитина. А в цьому світі одні тільки діти мають привілей бачити лише все найпрекрасніше.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Тримаючи в руці філіжанку, Рейнард дивився на багряний пейзаж за вікном. Величезний сад, що належав родині Дунканів, був усіяний різними деревами: ясенями, тополями, вербами та навіть хвойними деревами.

Ронель щасливо бігала щедро всипаною пожовклим листям доріжкою. Поруч з нею чимчикував кіт, виляючи хвостом, а позаду цих двох йшла Айсель, насолоджуючись неквапливою прогулянкою.

Красуня, дівчинка та кіт. Прекрасне доповнення до жовтогарячого осіннього пейзажу. Було б шкода не намалювати їх, адже це видовище заспокоювало та гріло душу.

Насолодившись картиною, Рейнард глянув в іншу сторону: на чоловіка, що купався в теплих променях сонця, читаючи книгу. Він розслаблено похитувався в кріслі-качалці, не звертаючи увагу на сонце, що відбивалося на цього плечах та обличчі. Довгий шнурок, що був прикріплений до його окулярів, м’яко похитувався в такт його рухам.

— Тере.

Чорноволосий чоловік насупився. В середині занило від звуку давно забутого прізвиська. Він бездумно водив пальцями по сторінці.

— З яких пір ти кличеш мене за прізвиськом? — коротко спитав він, адже більше Теріотові й не було що сказати. 

Його прямолінійність викликала на обличчі Рейнарда усмішку.

Всі в маєтку Дунканів гадають, що Рубі набрався свого жахливого характеру у Айсель. Але вони упускають один найважливіший факт.

— Гм-м, здається, востаннє я кликав тебе ще в дитинстві. Скільки років вже минуло? — тихо розсміявся чоловік і глянув на сина.

…А саме те, що Айсель пішла характером в батька. Тож Рейнард вже десятки років живе під тиранічним правлінням трійці Теріот-Айсель-Рубі.

Таке життя, — подумки втішав себе він з сумною усмішкою на обличчі. Якби ж тільки його покійна дружина все ще була жива.

«Теріот пішов характером у тебе, дурненький!»

Теріот уникнув питання і, стримуючи роздратування, спитав:

— То як?

— Ця дитина — Дункан.

— Я теж так гадаю. Ми з Айсель обидва відчули це, тож інакше бути й не може, — байдуже відповів він і перегорнув кілька сторінок.

— Сину.

— Не хочу.

— Нумо зробімо тест на батьківство.

Теріот знову насупився, примружуючи очі. Рейнард лише спокійно простягнув руку.

— Дай мені свого волосся.

Спершу чоловік невдоволено пробурмотів щось, але зрештою мовчазно підкорився.

— Вона не моя донька.

Рейнард не відповів. Він так і не поворухнувся, тільки глянув на дитину за вікном, що могла виявитися його онукою.

Знаючи, що їй більше ніколи не доведеться повертатися до жахливої графської родини, дівчинка вся сяяла радощами. Здавалося, вона літала, а не бігала.

Гарна та мила. Чарівна, невинна, наївна та бездоганна. Здавалося, ніби всередині неї було місце лише найчистішому світлу.

Рейнард повільно озирнувся на сина. Він не працював і був тим ще нехлюєм, але завжди мав на диво гострий розум.

— Продовжимо розмову, коли я повернуся з відрядження.

— Як скажеш.

— Знаєш, куди я їду?

— До магічної вежі.

— Знаєш, де це?

Теріотові ці питання здавалися такими ж очевидними як те, що гори — це гори, а моря — це моря. Він глянув крізь лінзи окулярів на свого батька і повільно кивнув.

— В королівство Фенбург, — і одразу ж вилаявся.

По губах зрозумівши, що той хотів сказати, Рейнард зітхнув. Він хотів сказати щось про мати Айсель, але утримався від цієї ідеї.

— Мені також знадобиться волосся нашої дівчинки, — спробував він змінити тему розмову.

Його син одразу ж відповів:

— Не переплутай його з котячою шерстю.

— Я ніколи не допустив би такої помилки.

— Обидва світлі.

Одне біле, інше — блондинисте. Це був незвичний колір для родини Дункан, всі спадкоємці якої мали чорне волосся. Рейнард глянув на Теріота і спитав:

— Хочеш спробувати зробити тест з шерстю Рубі?

Теріот проігнорував ідею, і Рейнард тихо розсміявся, кладучи волосся чоловіка до конверту.

Побачивши, як його син повільно закотив очі, Рейнард задумався.

Зелені. І Ронель, і Теріот мали зелені очі, але вони мали різні відтінки і дещо відрізнялися одне від одного. Якщо вона не Теріотова донька…

Вона точно не може бути донькою Айсель, але й його власною — також.

…в такому випадку чия вона донька?

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Повірити не можу, що дозволив цій дитині вирватися просто з моїх рук.

Його руки тремтіли від безсилля. Він не знав, як знайшов в собі сили дістатися карети. Граф не стямився, як вийшов з маєтку, сів у карету та віддав наказ:

— До маєтку.

Кучер кивнув та зачинив віконце. Бах! І після удару батога коні вирушили. Цокіт їхніх копит був, як грім серед ясного неба.

Граф повільно закинув голову та ляснув по ній долонями.

— Божевілля. 

А тоді знову.

— Божевілля якесь!

Пролунало три удари, перш ніж він закрив обличчя долонями, прикриваючи очі. Він шпетив себе з минулого, який взагалі привів цю дитину, Ронель.

10 років. Мені лише треба було, аби цей щур дожив до 10 років. Повірити не можу, що програв її Дунканам. Ті недовгі роки і без того були складними, як пекло. І що тепер…

Граф так глибоко занурився в думки, що навіть не помітив, коли двері карети прочинилися і всередину хтось прослизнув.

«Божевілля, божевілля якесь», — знову і знову бурмотів він.

Та, хто насолоджувалася виглядом графа у розпачі, не втримала тихий смішок. Опустивши погляд, вона посміхнулася.

— Що вас так розлютило, графе? — тихо спитала вона.

Голос її був ніжним, мов весна. Граф поспіхом розплющив очі, відчуваючи, як шкірою виступають сироти.

Перед ним сиділа постать у каптурі.

— А… а…. — запинався він.

Таємнича особа навпроти знову розсміялася. Її бадьорий сміх розливався каретою. І від цього чистого звуку очі графа округлилися від страху.

А вона лише зняла каптура своїми блідими руками.