Ти прийшов, наче сон (14)

Вигляд сліпучого золота, прекраснішого за мед і яскравішого за вранішнє сонце, засліпив його. Це був добре знайомий йому блондинистий відтінок волосся. Однак у той момент, він жахав його понад усе.

Граф витер спітнілі долоні об коліна.

Я мушу зберігати спокій, — напружено думав він, намагаючись придумати вихід.

— То що ж вас розлютило, графе?

Він знав, як вона не любить повторюватися, але гадки не мав, як відповісти на її запитання.

Якщо вона дізнається, що Ронель зникла… Особливо, якщо вивідає те, що її забрали Дункани… І що тепер вона знаходиться під їхнім протекторатом…

…тоді його чекає вірна смерть. І не лише його, адже на всю його родину чекатиме не краща доля.

Що робити? Як краще вчинити?

Від тривоги в нього скрипіли зуби, і чоловік не міг навіть губи закусити, щоб заспокоїтися. Жінка ж вважала його скуйовджений вигляд і блукаючі очі кумедними. Побачивши, як кривляться її товсті губи, він здригнувся.

Посмішка така чиста, що була схожа на бліду паморозь.

Все скінчено. Це справді кінець.

Попри тремтіння графа, жінка спокійно заговорила:

— Розслабтеся, графе. Я знала, що зрештою вона все одно повернеться до Дунканів.

— Тоді, будь ласка…

Змилуйтеся, — але договорити він так і не зміг. Жінка нахилилася і провела пальцями по його коліну.

— Але знаєте, графе…

Борючись з бажанням заплющити очі, граф витримав дотик її цупких пальців.

— Правда й те, що ви не дотрималися угоди.

— В-вибачте, будь ласка, прошу, дайте мені ще один шанс…

Його слова звучали надломлено, відчайдушно. У нього не було розкоші відчувати приниження за те, що опустився до безхребетного благання.

— Схоже, ви у відчаї, графе.

— Будь ласка… Молю вас, хоч раз. Лиш один раз.

— Слова невдахи. Як банально.

— Саме настільки я в розпачі, — благально прошепотів граф.

— Дурниця, — відмахнулась вона. — Хіба це змінює той факт, що ви програли?

Коли жінка вже збиралася знову вдягнути каптура, граф промовив:

— Майбутнє може змінитися.

— Отже, ви хочете, аби я дала вам другий шанс?

— Так, адже прощення та милосердя — природні чесноти високопоставлених осіб. Хоча б раз, я прошу лиш раз…

Це було абсолютно ганебно. Але він схилив голову в принизливому жесті покори, мов раб. Граф благав знову і знову, аж поки жінка нарешті ніжно не поплескала пальцями своє сидіння.

— Ви галасливі. Найбільше завжди горлають ті, хто програє.

— Й-я перепрошую…

— Хіба не достатньо буде виконати початкові умови угоди? — і, перш ніж чоловік встиг заперечити, вона покрила голову і холодно додала: — Поверніть її. За будь-яку ціну. Без винятків. Ця дитина лишатиметься у вашій родині до десятиріччя, як було й прописано умовами контракту.

Він не відповів.

— Що ж, молитимуся за ваше безпечне повернення, графе, — і жінка зникла так само швидко, як і несподівано з’явилася.

Лишившись насамоті, граф підніс тремтячі руки до обличчя. Весь його лик виражав відчай. Які в мене шанси виграти проти Дунканів…

Ні. Навіть якщо це Дункани.

Після коротких роздумів, його зелені очі сповнились рішучості. Граф поклявся собі.

Як вона й сказала…

— …Я мушу її повернути.

За будь-яку ціну. Без винятків.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Джиром полегшено зітхнув, побачивши нині спокійний маєток.

З того дня як граф Артес два роки тому несподівано привів панну Ронель, у цьому маєтку не було ані дня спокою.

Заради блага маленької дівчинки, з якою жорстоко обходилися, розгніваної графині та молодого пана, який ставав дедалі жорстокішим, Ронель мала залишити це місце.

Родина Дункан належно подбає про цю дитину.

Дворецький прекрасно розумів, що й сам не безгрішний, але був вдячний, що все завершилося якнайкраще. Принаймні, він щиро вірив, що так буде краще.

Маєток зазнав певної шкоди, але компенсації, залишеної секретаркою пані Айсель Дункан, вистачить, аби все полагодити.

— Джироме.

Чоловік одразу озирнувся на поклик. Блідолиций граф відклав свою тростину і увійшов до приміщення. Після трьох днів від’їзду голова маєтку, що кинувся геть тільки-но дізнавшись про зникнення панни Ронель, нарешті повернувся.

Граф стояв коло дверей блідий, мов мрець.

— Так, Ваша Високоповажносте, — з запізненням відповів Джиром, вражений хворобливим кольором обличчя свого пана. — Чим я можу Вам зарадити?

— Моя дружина?..

— Пані все ще в ліжку.

— Нехай вдягнеться та підготується до виходу. Ллойд теж, — наказав чоловік, поспішно та важко крокуючи кімнатою.

Він виглядав стурбованим, мов переслідуваний, — ніби здобич, яку ось-ось вполюють.

У розпалі тривоги, Джиром намагався відповісти якомога природніше. За звичайних умов він мовчки підкорився б, але наразі ситуація була не з найкращих.

— Юний пан лікується після нападу кота. Пані все ще зле…

— Хай готуються до виходу.

— Ваша Високоповажносте…

— Ми заберемо Ронель. Підуть всі, як би принизливо це не було. Хай навіть доведеться на коліна стати.

К-кого заберете?

Та перш ніж Джиром, сумніваючись у почутому, встиг зрозуміти, що коїть, то вже схопив графа, — який вперто відмовлявся обертатися, — хоч і розумів, наскільки така поведінка не личить дворецькому.

— Ваша Високоповажносте. Ваша Високоповажносте, заждіть…

— Чого тобі, Джироме?

— Якщо панна Ронель повернеться…

З неї знову знущатимуться, щойно вона переступить поріг.

Заради власного ж благополуччя, бідній дівчинці краще лишатися з Дунканами.

— Яке відношення це має до мене?

— Ваша Високоповажносте… — пробурмотів Джиром, пригнічений його байдужою відповіддю.

— Це дівча треба замкнути в якомусь закутку маєтку, доки я не дозволю інакше. Це наказ!

— Тоді навіщо її повертати? — несвідомо підняв голос Джиром.

Адже те, що господиня надмірно знущалася з дитини було загальновідомим фактом.

Але, як зазначила пані Айсель Дункан, пані ніколи її б не полюбила. Щоб прийняти Ронель потрібно бути янголом з плоті і крові. Адже позашлюбна дитина була живим доказом того, що її чоловік закрутив роман.

Мадам неминуче почувалася нещасною щоразу, як бачила цю дитину. Вона зневажала дитину, прекрасно знаючи, що проблема не в ній, а в її чоловікові.

І провина за це фатальне непорозуміння, що завдало болю як його дорогоцінній дружині, так і дитині, лежала на плечах графа Артеса, що зараз безсоромно їх критикував.

— Це їхня провина. Як і заявила пані Дункан, моя дружина справді жорстоко поводилася з Ронель. Якщо вона та Ллойд гарантуватимуть, що змінять свою поведінку, у Дунканів не лишиться підстав нам відмовляти.

— Ваша Високоповажність теж ділить провину.

— Саме тому я й готовий стати перед ними на коліна.

Треба якось повернути цю дитину, — все повторював собі граф, мов мантру.

Попри на те, що рід Артес був престижною родиною з добре сформованою історією, у них було мало шансів проти роду Дункан, який керував економікою імперії та континенту за її межами. Крім того, зараз саме Артес знаходилися в хиткому положенні, а не Дункан. Імперія Едерка, можливо, не визнавала позашлюбних дітей, але вона в жодному разі не схвалювала домашнє насилля.

Якщо ми будемо битися з Дунканами, Артес програє. Іншого виходу немає. Мені доведеться вдатись до жалощів, вигадати собі виправдання і намагатися її повернути.

…Гордість була не на часі. «Вона» попередила його, що це питання життя і смерті. Який би не був спосіб, якось він має досягнути мети.

— Рід Дункан ніколи не поверне її.

— Ронель — позашлюбна дитина Артесів. Дункани вкрали її за власної примхи. Після того як ми вибачимось і дійдемо згоди щодо опіки, у них не буде причин утримувати її.

Джиром втратив мову.

— Якщо ми пообіцяємо більше не завдавати їй шкоди, Дункани повернуть її. У них немає причин так за неї триматись.

Успішне повернення дитини допомогло б відновити його гідність, яка була понівечена невдалою першою спробою.

Обіцянка? Жоден вельможний шляхтич, яким би благородним він не був, не став би дотримуватись подібної обіцянки. Якщо потрібно, він влаштує виставу покаяння, аби повернути дитину, але зрештою це все залишиться звичайною виставою. А те, що відбувається у стінах їхніх маєтків, знать тримає в таємниці.

— Пані буде дуже невдоволена.

— У неї буде ще можливість спустити пару. Спочатку повернемо Ронель, а далі вона зможе вирішувати будь-які конфлікти силою, як завжди це робила.

— Ваша Високоповажносте! Як...

— Батьку?..

Схоже, хлопчика розбудила сварка цих двох. Побачивши сина, вираз графа швидко пом’якшав.

Джирома обурив його усміхнений вираз обличчя, адже саме ця людина хотіла повернути в маєток дитину тільки для того, аби та знову зазнавала насильства. І чим довше він дивився на чоловіка, якому так довго служив, тим сильніше тремтіли його губи.

Ніби не бачачи презирства на обличчі дворецького, граф ніжно прошепотів синові:

— Ллойде, збирайся.

— Га?

— Щойно будеш готовий до виходу, поїдемо забирати Ронель.

— Ця покручка втекла. Ти знаєш, де вона?

— Так.

Від його слів в очах хлопця з’явився злісний блиск зовсім не властивий дитині. І певно тому контраст цієї безжальності та невинності, що була притаманна дитячій зовнішності, викликав у Джирома сироти по шкірі. Він добре знав, наскільки жорстоким може бути Ллойд, молодий пан Артес.

— Ми повернемо її?

— Саме так.

— І ми правда можемо її замкнути?

— Звичайно.

Дивлячись, як син поквапився до себе, граф клацнув язиком.

— Який же він запальний, — тихо пробурмотів він, чим викликав здивування Джирома.

Це був якийсь новий рівень абсурду: чоловік сам підбурював подібну жорстокість, а зараз поводився, ніби його провини в цьому не було.

Джиром довго стояв, намагаючись придумати відповідь, але вирішив що ввічливіше буде промовчати.

Граф перестав ходити кімнатою та роздратовано махнув рукою.

— Ні, я сам піду до дружини.

— Ваша Високоповажносте. Будь ласка, хвилиночку…

Граф Артес пішов геть із невдоволеним виразом обличчя, залишивши Джирома самого й зневіреного через трагедію, що незворотньо наближалася.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Дізнавшись про пункт їхнього призначення, жінка кілька разів непритомніла, а Ллойд ледь не з піною у рота відмовлявся вибачатися.

Однак рішення графа, як глави родини, не виносилось на загальне обговорення. Зрештою, чоловік ледве не кидав їх до карети з наказом їхати до маєтку Дункан.

— Я не вибачатимуся.

— Ти припустився помилки.

Стиснувши зуби, Ллойд почав обурено гамселити ногами сидіння. Гамір змусив графиню гарикнути:

— Ллойде, припини!

Хлопчик вже було відкрив рота, щоб огризнутись у відповідь, як втратив мову від її наступних слів.

— Принаймні та покручка була тиха, мов миша! Чому ти так галасуєш, коли твоїй матері зле?! — а тоді поглянула на графа. — Що стосується вас, ви збожеволіли? Везете нас до маєтку роду Дункан? Жодна людина при здоровому глузді такого не вчинить!

Тобі байдуже на мене, ти анітрохи про мене не думаєш. Адже попри статус одруженого, він злягався з іншою жінкою та привів її дитину до їхнього дому. А тепер, коли цю дитину забрали, він відчайдушно прагне повернути її та готовий задля цього вдатися до будь-яких засобів, навіть примусити її піти з ним.

Графиня роздратовано застогнала. Та попри спалахи її гніву, граф не втрачав самовладання.

— Коли ми повернемо ту дитину, все буде скінчено, — заспокоював він.

Та тон його залишався рівним й байдужим, він чого графиня кинулася на нього. Чоловік же просто зробив їй підніжку, через що жінка безцеремонно впала додолу, та безтурботно продовжив:

— Коли все буде скінчено, можете чинити з нею як заманеться.

— Що як цього разу я змушу її поголити голову наголо?!

— Якщо ви цього бажаєте, нехай буде так.

Жінка знала, що піддавати те дівча насиллю було неправильно. Але чим більше вона бачила Ронель, тим дужче її зневажала, попри те, що щоразу почувалась чудовиськом. Варто було дівчинці впасти їй в око, як графиня відчувала задуху та не могла стримувати емоцій.

Я сподівалася, що це порочне коло нарешті розірвано.

Він вигляду її нечуйного чоловіка, очі графині спалахнули. Вона не витримала й виплюнула:

— Ви рідкісний покидьок.

Граф лиш пирхнув.

Так, я покидьок, але ти набагато гниліша за мене.

Його дружина, втративши запал, щоб злитися, знесилено сиділа, розкинувшись на сидінні карети. Граф відчув, що й Ллойд принишк, обережно поглядуючи на батька та мовчки схрестивши ноги.

Ця розмова остаточно знищила будь-які залишки прихильності графині до свого чоловіка, і нині її обличчя було виснаженим. Вона холодно мовила:

— Чинити, як заманеться…

Графиня підняла очі та знизала плечима. Вона раптово усвідомила, що більше не має жодних почуттів до свого чоловіка. Попри те, що він був головним героєм цього фарсу, він спостерігав за всім мов глядач, що змушувало її відчувати себе дурепою.

— Добре, робіть, як знаєте. Я спостерігатиму за вами.

— Я ціную це, пані.

— Та чи справді Айсель Дункан поверне її? Ви гадки не маєте, якою ж несамовитою вона була, коли перевертала маєток догори дном перш ніж піти, — глузливо посміхнулась вона. — Хочу побачити, як ви програєте.

В ім’я всіх святих я молитиму про твоє жалюгідне падіння.

За вікном карети виднілася вулиця, де знаходився маєток Дункан. Вишуканий і чистий проспект, де жила буржуазія.

Графиня чекала, її ноги смикалися, а настрій коливався між хвилюванням та смутком.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

— Моя пані.

Айсель підвела погляд на поклик своєї секретарки. Як старанна спадкоємиця, жінка наполегливо працювала над власним навчанням. Келихи, облицьовані аметистом і платиною, розсіювали сонячне світло, розливаючись у барвистий вітраж на її столі.

— Що таке, Мішель?

— Прибула карета з маєтку графа Артеса.

Прийняти карету престижної родини, хіба що то була глибока ніч, було звичним проявом здорового глузду. Адже це вважалось належною люб’язністю в імперії Едерці.

Артес — престижна родина, але…

Айсель була людиною, яка все своє життя плювати хтіла на здоровий глузд, тож…

— Зачиніть ворота, — злетів з її губ холоднокровний наказ.

Так.

«Зачиніть ворота».

Холодносердий наказ, який мусив бути відданий.