Іншими словами, вона готова змусити графа Артеса збанкрутувати.
І, хоч сказала вона про це милим тоном, графиня відчула отруту в її словах. Ледь не втрачаючи свідомість, вона замовкла, почувши таку просту погрозу.
Нарешті вона замовкнула, — подумки зітхнула вона та спробувала заспокоїти свою запальну вдачу: — Це важко, але доведеться задовольнитися цим.
На жаль, — хоча зазвичай на це дивляться, як на щось хороше, — за законами імперії Едерки саме за вбивство не можна було просто відкупитися.
Як же мене іноді дратує закон.
Айсель була з тих людей, які вижили б навіть у хаосі беззаконня.
Опустивши погляд, вона надибала тростину, яка лежала на підлозі.
Такими темпами я точно збожеволію...
Вона лише мить тому абияк приборкала власну лють, а ось вона знову вирвалася на волю.
Айсель підібрала тростину огидного червоного кольору. Все її єство було сповнено шаленим та відвертим бажанням вбивати. Тіло німіло, мов її вдарили чимось важким, але на самому піку власного гніву, жінці таки вдалося взяти себе під контроль.
Деякий час оглядаючи знахідку, вона вдумливо запитала:
— Скільки разів ти її вдарила?
Графиня не відповіла.
— Дитино, скільки разів вона тебе вдарила?
Дівчинка ледь чутно вичавила з себе відповідь. Айсель міцно стиснула зуби.
— Чи не забагато агресивно для такої малої дитини, мадам?
Вуха графині побагряніли. Схоже, вона усвідомлювала, що надто вже перегнула палицю. Вона не могла не знати, щоб усвідомити це варто мати хоча б крихту здорового глузду.
Графиня підняла голову і зустрілася поглядом з Айсель. Обираючи між мораллю та гордістю, вона обрала друге.
— Це лише частина виховання, міс Айсель Дункан.
— Виховання?
— Так, виховання.
— Виховання... Гаразд, мадам, хочете укласти зі мною угоду? — Айсель м'яко розсікла повітря тростиною. — Вас теж надзвичайно необхідно виховати, тож я так і вчиню. Як щодо 100 золотих за кожен удар?
— Що ви таке говорите?!
— Хіба ви не використовували це як тілесне покарання на дитині? Чому б тоді доросла людина не могла б те саме, га? Хіба не прибутково буде трошки потерпіти звичайне тілесне покарання в обмін на таку суму грошей? — вона розсміялася. — Я ж знаю, що вам зараз бракує грошей.
— Ага, то вам бракує грошей.
— Ви божевільна!
— Не хочу слухати це від кривдниці дітей... Гаразд, домовимося про кращу ціну. 100 — недостатньо. Скільки ви хочете? Скільки коштує вдарити ваше дорогоцінне тіло? 150? 200? 500?
Графиня замовкла.
— Тисячу? Дуже дороге тіло.
Скриплячи зубами, Айсель вхопилася за тростину.
Водночас перед нею вискочив дворецький будинку, захищаючи жінку позаду себе. На відміну від Мішель, яка з задоволенням спостерігала за виставою, він весь час нервово сіпався.
— Будь ласка, зупиніться, міледі.
— Відійти. Гадаєш, я тебе не вдарю? Якщо я звинувачу ту жінку в нападі, ти будеш винний за допомогу та замовчування. Дуже подобалося бачити дитину в такому стані?
— Я ніколи не чув, аби гості били господарів.
— Який вірний пес для цієї скаженої собаки. Гавкай далі.
Айсель ще сильніше замахнулася тростиною. Дворецький примружився, а графиня гикнула від переляку.
Шуух, — кінчик тростини в почав розсікати повітря, як раптом...
— Міледі, дитина дивиться.
Почувши це безтурботно кинуте зауваження, Айсель завмерла з піднятою рукою, мов зламана лялька.
Мішель спокійно спостерігала за всім тільки тому, що добре знала, коли настане час, аби зупинити свою пані. Попри величезне бажання продовжити спостерігати за такою унікальною сценою, секретарка втрутилася, доки не сталося невиправне.
Незважаючи на те, як її роботодавиця закотила очі, Мішель тільки загасила цигарку об попільничку.
Навіть якщо вона весь час втрачає голову та діє імпульсивно, Айсель Дункан була з тих людей, які ніколи не палять в присутності дітей. За жодних обставин.
Усвідомивши, що вона забулася на якусь мить, Айсель все ж опустила тростину додолу. Краєм ока вона помітила, що Ронель помітно тремтіла. Айсель роздратувала власна нечутливість.
Ти щойно ледь не вчинила насилля на очах у дитини, яка сама його пережила. Що з тобою, чорт забирай, не так, Айсель Дункан?
— Дитино.
Здриг.
Ронель обережно підняла голову. Рубі, помітивши тремтіння своєї наступної власниці, невдоволено глянув на Айсель, мов кидаючи прокльони. Жінка навіть не стала з ним сперечатися. Вона тільки знову опустила на коліна, щоб опинитися на рівні очей дівчинки.
— Вибач.
— В-все гаразд.
Адже ви замахнулися не в мою сторону, — Ронель спробувала себе заспокоїти: — Навіть якщо я налякана, варто спочатку подякувати. Вона розізлилася за мене. Але, найголовніше, вона витягнула мене із шафи.
Айсель несвідомо насупилася, і Ронель з острахом відвернулася. Однак слова, що зірвалися з пухких червоних жіночих губ виявилося надзвичайно теплими:
— Сестричка* б'є покидьків, але не дітей. Даси сестричці шанс?
[1] «Унні», звертання до старшої сестри або просто неформальне звертання між жінками. Тут і надалі замінено на «сестричка».
Який шанс? — розгублено кліпнула очима вона.
Кіт торкнувся лапкою золотавих пасм Ронель, м'яко розчісуючи їх. Ніби втішаючи її та переконуючи, що всі страждання не були марними, і цей жах нарешті скінчився.
— Підеш жити зі мною?
Ронель підняла погляд на неї та повільно озирнулася кімнатою і подумала.
Сарай. Шафа. Графиня. Ллойд. Дні, коли її ось так зачиняли. Нещастя від того, що ніхто не слухатиме, як би сильно вона не плакала.
Це все ніби сон. Можливо, я все ще сплю в тій шафі.
Ах, точно, це все, мабуть, сон.
Я була настільки виснажена і втомлена, що точно заснула. Пізніше, або я прокинуся від удару юного пана Ллойда, або Мері розбудить мене, щоб обробити рани.
Думки про будь-якій з варіантів змушували її нервувати.
Хотіла б я ніколи не прокидатися від цього сну.
Ронель глянула на схвильованого кота та сестричку, що так перед нею каялася. Навіть якщо це сон, вона не хотіла, аби вони так виглядали. Хай краще будуть такими приголомшливо сяючими, що вона сумніватиметься, що їй взагалі поталанило побачити їх у своєму сні.
— Ви можете мене бити... — почала вона, а тоді виправилася: — Т-тобто, б-будь ласка, заберіть мене з собою. Я не хочу бути тут...
Жінка з чорним волоссям заспокійливо кивнула.
— Гаразд. Тоді ходімо до дому сестрички.
Він стане моїм домом.
Ця маленька обіцянка здавалася настільки неможливою, що Ронель все ще була приголомшеною.
Повірити не можу, що я можу ось так просто піти.
Тим часом Айсель скинула кота на підлогу та підняла дитину на руки. Від того, наскільки дівчинка виявилася легкою, у неї заболіло серце. Очевидно, що її тут навіть не годували як слід.
Ронель напружилася. Але коли вона прилаштувалася в руках Айсель так, аби не бачити графиню, вона трохи розслабилася та м'яко оповила руками шию жінки.
Насолоджуючись раптом теплом, Айсель покликала власну секретарку:
— Мішель.
— Так.
— Розберися з безладом.
Мішель розсіяно кивнула та підняла три пальці, вказуючи, що планує використати 30 мільйонів золотих, аби все владнати. Айсель вже була готова сказати, що та може використати будь-яку суму до 100 мільйонів, але вчасно замовкнула, і, замість того, аби зробити зауваження, тільки кивнула. Зазвичай вона зовсім не берегла гроші, але цього разу їй сподобалася думка про це.
Не хочеться витрачати стільки грошей на насильників.
Кіт мчався поруч з Айсель, що ніжно тримала дитину на своїх руках.
⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅
Ця дитина більше ніколи сюди не повернеться, — вирішила Айсель, щойно вийшла з головних воріт маєтку графа Артеса. — Її нога більше ніколи не ступить в цей маєток, хіба що тільки вона вирішить помститися.
Дівчинка на її руках все ще тремтіла.
Як і очікувалося, моя жорстокість її налякала. Я була надто легковажною.
Айсель помітила, що Мішель вже поспішає до них. Секретарка, що була особливо вправною у прибиранні безладів, які лишала по собі її господиня, і цього разу пречудово впоралася. Вона з вдоволеним обличчям показала два пальці. Їй вдалося владнати все 20-ма мільйонами золотих.
Айсель опустила погляд і втупилася в білого кота, що сидів поруч. Він вдоволено вмивався. Рятуючи свою наступну власницю, він час від часу поводився несамовито безглуздо, тож, певно, зараз він радіє успіху.
Ронель мирно відпочивала в жіночих руках. Раптом вона знизала плечима та прошепотіла:
— Дивно.
Айсель, Мішель та Рубі одночасно озирнулася до неї.
— М? Що саме?
Дівчинка довго вдивлялася в нічне зоряне небо, перш ніж знову глянути на всіх.
— Холодно. Хоча це лише сон.
Розлючено насупившись, Рубі підскочив та ляснув Ронель по нозі. Його роздратований нявкіт прорізав нічну тишу:
Ану не смій вважати мене просто сном! Я пожертвував своєю вечерею, щоб врятувати тебе, дворецька! Яка ж ти невдячна!
Ронель не зрозуміла сенсу його нявкання, але Айсель чудово відчула його розчарування.
Що ти в біса таке мелиш?..
Вона зітхнула, та прибрала ногу Ронель з зони досяжності котячої лапи.
— Дитино, це, звісно, честь... ем... з'явитися у твоєму сні... але насправді це не сон.
Це не може не бути сном, — читалося в її розгубленому погляді.
Айсель ледь всміхнулася:
— Що ж, якщо віриш, що це лише сон, хай буде так.
Далі
Розділ 8 - Ти прийшов, наче сон (8)
— Га? — Сестричка дуже вправна, — спокійно та впевнено сказала вона. Ронель спостерігала за Айсель, на мить забувши, як дихати. Її слова закарбувалися в пам'яті, мрія якої вже давно була «вибратися з цього дому». — Тож я можу втілити твій сон в реальність. І, якщо знадобиться, я знову це зроблю, так що не страшно, якщо ти поки що вважатимеш це лише сном. Ронель не відповіла. — Адже він скоро стане твоєю реальністю. Все ще не до кінця вірячи, Ронель все ж кивнула. А тоді зручніше пригорнулася до жінки, обіймаючи її за шию. — Ну... й-я... — Гм? — Я вдячна, що ви мене врятували... Ось. Ем... Але я не ношу прізвище Артес. Вибачте. Хіба ти не маєш цьому радіти? — Айсель глянула на пригнічену дівчинку. — По погляду видно, що у неї в голові. Я сказала їй, що вона стане однією з найбагатших людей імперії Едерки, але, схоже, вона цього ще не усвідомила. — І й-я не дуже вправна... Хоча, схоже, я трохи подобаюся тваринам... — запиналась вона. — А, і у мене густе волосся. Виривати його боляче, але воно швидко відростає. Айсель посміхнулася. Мабуть, все-таки варто буде повернутися і повидирати тій жінці всі паклі. — І... — Ронель серйозно задумалась, але зрештою лише опустила голову. — Нічого. Вибачте. Я ні в чому не вправна... Няв. Почувши котячий вереск, Айсель ще сильніше пригорнула до себе дитину. — В-вибачте... Вона закінчила розповідати про себе? Айсель вже було розкрила рота, аби щось сказати, як Ронель її випередила: — Й-я буду старатися... Будь ласка, не виганяйте мене, якщо можна... Що за маячню дворецька верзе? — невдоволений нявкіт порушував нічну тишу. Кіт злився. Няв-няв-няв, все нарікав він. — Дитино. — Так?.. — Бачиш цього кота? — тихо сказала вона і глянула на розбещеного кота, що вже давно став частиною їхньої заможної родини. — Так. — Це створіння тільки й вміє, що витрачати гроші, ніби востаннє. Рубі підскочив та заніс лапу, аби поцілити Айсель у взуття. Навіть коли тварина з усією люттю кинулась на неї, жінка зберігала спокій. — Ах, о-он як? — запнулася від подиву дівчинка. — Але попри те, що він не здатен заробляти гроші, його визнали. Його раціон складається в основному зі свіжого лосося прямо з арктичного океану. Його стрічки прикрашені коштовним камінням вишуканим настільки, що навіть найвитонченіші леді будуть приголомшені. І це не все. Якщо його подушки перестають хоч на трохи бути ідеально м'якенькими, він просто роздирає їх на клапті, до того ж він надає перевагу ковдрам з високоякісного кашеміру. Знаєш, що відбувається, якщо він не отримує щось крім найкращого? — Щ-що? — Він настільки дратується, що тільки й бурчить, наскільки йому це не подобається, і безперестану влаштовує істерики. Реакція Рубі не змусила довго на себе чекати. Він вчепився зубами в її штанину, б'ючи хвостом по ногах Айсель. Очевидно, йому було образливо від того, що та розповідає тут всіляке його майбутній власниці. Але не те щоб це особливо турбувало саму Айсель. — Але, — додала вона. — Цей перебірливий кіт обрав саме тебе. — Д-дякую за добрі слова... Це не просто слова, це правда. Айсель ледь не цокнула язиком, але вчасно зупинилася. Адже це могло б засмутити дівчинку. Їй і так завдали такої шкоди, що швидко все виправити не вдасться. Такої, що вона цей короткий момент щастя сприйняла за сон... Вона поступово її виховуватиме. Коли наївна дитина, що ні у що себе не ставить, успадковує велику суму грошей, чекай шалену купу шахраїв. Мішель відчинила двері карети, і перш ніж зайти, Айсель підняла погляд на небо. Воно було чистим і зоряним, зовсім, як в казці. Не дивно, що Ронель здалося це сном. Айсель дивилася і думала, що, можливо, колись для неї це стане дуже цінним спогадом. До того моменту, коли вони дісталися маєтку Дунканів, Ронель тільки-но прокинулася від дрімоти. Рубі гордо увійшов через знайомі вхідні двері, в той час, як Ронель з цікавісттю озиралась довкола. Графський маєток навіть поряд не стояв із цим місцем: широкий та ідеально чистий ґанок, вимощений мармуром, та сяюча люстра, усипана різнобарвними кристалами, що висіла під високою стелею. Навіть спіральні сходи, попри звичайний стиль, здавалися якимись королевськими. — Подобається? — гордо спитала Айсель. Ронель міцніше пригорнулась до неї й кивнула. Щось невинне було в тому, як вона не здатна була сховати свій трепет. — Так. — Гарно? — Т-так. — Наскільки гарно? Ронель кілька разів кліпнула, а тоді знову, серйозніше, оглянулася. В її погляді читався щирий захват. Айсель закусила губу, щоб не всміхнутися від цієї картини. — Яскраво... б-барвисто, — почала перераховувати вона всі прикметники, які знала. — Ем... ніби в палаці Його Величності імператора, тож... ой, — а тоді невпевнено підсумувала: — Дуже гарно. Айсель ніжно всміхнулася, зустрівшись з дитиною поглядом. — Рада, що тобі сподобалося. Дякую. Аїшо! — Так, пані? Жінка, що вже спускалася до них сходами, пришвидшилася. Вона була добре вбраною жінкою середніх років, що здатна була засліпити своїми пречудовими манерами. Її коричневе з сивиною волосся було заколене шпилькою, інкрустованою дорогоцінним камінням. На її щоках виднілися ямочки від усмішки. Загалом, вона складала пречудове перше враження. — Аїшо, ця маленька панночка — Ронель. Вона буде наступним дво... ні, власником Рубі. — Ого, вона? Всі в маєтку Дунканів знали про божевільний заповіт ексцентричного пана Рейнарда Дункана. Почувши останній його пункт, вони висловили напівжартівливий розпач щодо того, а чи забажає наступний власник присвятити своє життя якомусь коту. Коли Айсель м'яко поставила Ронель на підлогу, Рубі підбіг та потерся об тонкі ніжки дівчинки. Кіт, який вдавав, ніби його минулого дворецького, Рейнарда, не існує, вперше поводився з кимось настільки мило, як справжній домашній кіт. На мить Аїша навіть втратила дар мови. Ронель, спостерігаючи за нею, сором'язливо привіталася: — М-мене звати Ронель. Вибачте, що потурбувала в таку пізню годину. Айсель, визираючи з-за її спини, розтягнула пальцями щоки, підказуючи Аїші всміхатися. Тож та з широкою усмішкою нахилилася до дівчинки: — Приємно познайомитися, пані Ронель. З нетерпінням чекатиму на плідну співпрацю. — Ем... Так. П-приємно познайомитися, — прошепотіла вона. Дівчинка, що ледь вичавила з себе відповідь, очевидно сильно боялась дорослих. Вона схвильовано спостерігала за кожним Аїшиним рухом. І з цього було очевидно, в яких умовах вона росла, тож Аїша дуже старалася контролювали власний вираз обличчя. Всюди є уїдливі люди. — Дитино, — Айсель погладила дівчинку по голові. Вона мимоволі здригнулася, але швидко заспокоїлася. Жага в її очах була сильніша за страх. Вона все ще не могла позбутися відчуття, що все це — лише сон. Айсель же нагадала, що вона не прокинеться від цього сну. Першочергово треба відправити цю дитину спати. А вже після гарного сну вона переконається, що все це — реальність. — Ходи, помийся та перевдягнися в м'якеньку піжаму, а тоді виспись як слід. Побачимося завтра зранку. — Так, дякую... Я якомога швидше піду спати, аби не здіймати зайвого шуму. Айсель довелося дуже постаратися, щоб впевнено всміхнутися, приховуючи будь-яку форму роздратування. Діти й мають бути шумними. Звісно, якщо вони здіймають галас на людях, тоді це не дуже приємно, але що поганого в тому, аби трохи побешкетувати вдома?! Може, варто знову завітати до маєтку графа Артеса і показати їм, що таке справжній галас?.. Айсель відкинула ці думки й відповіла: — Тут гарна звукоізоляція. Ніхто не почує, навіть якщо твій кіт щось накоїть. Що значить, якщо вона теж трошки побешкетує, це нікого не потурбує. — В-все одно, я не бігатиму. Я не маю... — Тобі вирішувати. Можеш бути ввічливою, якщо хочеш, але в будь-якому випадку ніхто тут тебе не лаятиме. Просто скажи мені, якщо хтось наважиться. Я особисто їх знищу, — пообіцяла собі жінка, ніжно проводячи долонею по волоссю Ронель. Коли Аїша подала руку, дівчинка завагалася на мить, але взяла її долоню. Кіт, щасливий від компанії своєї дворецької, вдоволено махав хвостом. Слід за ним рушили Аїша та Ронель у ніяковій, але не неприємній тиші. Щойно вони зникли з поля зору, Айсель попрямувала до сходів. Перестрибуючи сходинки, вона хутко опинилася біля останньої кімнати у коридорі третього поверха. У всіх членів родини Дункан було надзвичайно добре «передчуття». «Шосте чуття», якщо так завгодно. Адже їх інтуїція й справді межувала з передбаченням... І в Айсель було це «чуття». Бам!... Коли вона, навіть не постукавши, увірвалася в кімнату, чоловік, що напівлежачи читав книгу на софі, підвів на неї очі. Від одного його вигляду погляд Айсель сповнився холоду. Між ними відчувалася напруга, змішана з очікуванням та недбалістю. — Я дещо дізналася, — спокійно вимовила вона. Її крижаний тихий голос здатен був викликати сироти. — Коли ти встиг? Щойно Айсель побачила «Ронель Артес»... ні, «Ронель», вона відчула дещо. Інтуїція підказала їх, що ця дитина була «Дунканом». Саме тому я так стрімко забрала її з собою. Вона — спадкоємиця цієї родини, а я не могла просто залишити свою плоть і кров. — Кажи, Теріот. Погляд її сяючих очей зупинився на чоловікові. На Теріотові Дунканові, синові Рейнарда Дункана та її власному батькові. І вона увірвалася в кімнату свого нікчемного безробітного батька заради відповідей.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!