Ти прийшов, наче сон (6)

Вона ненавиділа темряву. Тому що з темряви завжди щось воліло на неї напасти.

Темрява в замкненому просторі була ще гіршою: раптом щось трапиться, Ронель не зможе втекти, як би сильно цього не хотіла.

Хочу вийти. Як же я ненавиджу це місце.

Вона торкнулася маленької щілини, з якої ледь-ледь просочувалося світло. Дівчинка боялася просто відчинити двері та вийти. Якщо вона раптом створить графині проблеми, її ніколи в житті за це не пробачать.

Мене точно виженуть.

Ронель трималася за голову, намагаючись не стогнати від болю. Вона навіть не могла вичавити з себе жодного звуку, інакше її могли просто вигнати.

Якщо мене виженуть... Мені не буде куди піти.

Мері багато про що їй розповідала, в тому числі і про те, що буде, якщо семирічна дівчинка сама подасться жити на вулиці.

Я не хочу тут жити, але набагато більше боюся монстрів з вулиць.

Тому не можна, щоб мене вигнали...

Але... Скільки ще я так житиму?

Може, краще, щоб вуличні монстри мене таки з'їли? Тоді не доведеться жити у болю.

Попри всі її старання тихі схлипи виривалися з горла. Ронель міцно притиснула долоні до губ та стиснула зуби, намагаючись заспокоїтися.

Треба терпіти.

Грюк!.. — долинуло десь ззовні, і дівчинка злякано зіщулилася, знову притискаючи руки до голови.

Мене битимуть, мене битимуть, хто б це не був!

Ще мить тому вона була так налякана, що благала, аби двері відчинили і вона змогла вийти. Зараз же вона молилася, аби ті двері ніхто не чіпав.

Не відкривайте. Будь ласка...

Слабке світло поступово стало сильнішим. Ронель закрила голову долонями, очікуючи штурхан чи удар. Досвід навчив її, що краще, аби били по руках, ніж у голову.

— Дитино.

...не відкривайте.

Почувши незнайомий голос, Ронель обережно підняла голову. В тьмяному світлі її чорне волосся було схожим на зоряне небо. Ронель не могла відвести погляд від її сліпучих, як коштовності, червоних очей, сповнених незрозумілих емоцій. Від їх вигляду серце дівчинки затьохкало в грудях.

Няв!!!

Абсолютну тишу прорізав котячий нявкіт. Біла тваринка поквапилася до своєї обраної господарки. Рубі кинувся в її сторону і приземлився коло її ніг.

— Ко-кофику?.. — незграбно спитала вона через набряклі щоки. Помітивши її дивну вимову, Рубі вирячився.

Вибач, я запізнився, дворецька!

Ронель схилася, аби підняти його на руки, і той застиг. Тільки погладив її руку своєю лапкою, і всі рани на щоках та обличчі загоїлися. Айсель приголомшено дивилася на це видовище.

Рубі радісно муркотів в дитячих руках.

— Вона?

Няв-няв. Все правильно, вона моя наступна дворецька!

Рубі вип'ятив груди, в той час, як дитина машинально пригорнула його до себе та схилила голову. Айсель опустилася на коліна, щоб зазирнути їй в очі.

— Дитино.

В її ясному голосі не було жодного натяку на сарказм, а тон її був м'яким та лагідним. Спочатку це налякало Ронель, але через деякий час вона отямилася і зрозуміла, що звертаються до неї.

— Можеш говорити? З тобою все гаразд?

— Зі м-мною?

— Так, тобою.

Темно-гранатові очі уважно спостерігали за дівчинкою.

— Як тебе звати?

— М-мене звафи Ронель, — запнулася вона, а тоді, намагаючись не відводити від жінки очей, спитала: — В-вибачте... Хто ви?

— Айсель Дункан. А, тобто, онука власника кота, що у тебе на руках.

— А... так.

Ронель знала, що у нього має бути власник, але це все одно її засмутило, попри те, що вона чудово розуміла, що місце цього кота — деінде.

Під сміливим поглядом Айсель, Ронель кліпнула і опустила погляд. Кіт же, несамовито нявкаючи, потерся мордочкою об її руки.

Швидше погладь і зроби мене щасливим! Що ти робиш?! — здавалося, обурювався він.

Ронель мимоволі міцніше притиснула до себе кота, і той вдоволено похитав хвостом.

— Ти такий безсоромний, — зітхнула жінка, а тоді знову звернулася до Ронель: — Я тут, аби забрати тебе.

— Ч... чому? Чому мене?..

Мене виженуть на вулицю?

Нещодавно вона тільки-но думала, що більше не хоче так жити, але думка про те, що її ось так візьмуть і схоплять, гнітила її. Ронель кілька разів кліпнула, намагаючись стримати сльози.

Через сльози, що виступили на очах вона не помітила графиню, що тільки-но збиралася знову закричати. Айсель зиркнула на жінку, і та замовкла. А Ронель, заїкаючись, бурмотіла з опущеною головою:

— Я... не хочу... помирати. Я не крала кота. Не крала! Просто... я-я ніколи нічого не крала. Це правда!..

Ллойд скидає провину на мене, але я правда ніколи нічого не крала.

Дивлячись на її збентеження, Айсель ледь приборкала власні емоції, що рвались на волю.

Треба бути терплячою. Спочатку треба заспокоїти цю перелякану дитину.

— Дитино, я прийшла не для того, аби арештувати тебе. Я тут, аби забрати тебе звідси.

В сповнених сльозами очах Ронель було німе питання.

— Рейнард Дункан — найбагатша людина імперії Едерки, і наступний власник цього кота має успадкувати 10% власності нинішнього власника, Рейнарда Дункана. Ось чому.

Графиня глибоко вдихнула, усвідомлюючи значення її слів. Дівчинка мимоволі глянула на неї, але швидко відвела погляд. Жінка часто проклинала її чи скаржилась на те, як же її дратують зелені очі Ронель. Згадавши усі образи та різки зауваження, вона щільніше пригорнула кота, шукаючи в його м'яких дотиках втіху.

Сніжно-біла лапка ніжно погладила її щоку.

— Підніми голову, — почулося твердим, але добрим тоном. Трохи нервово, але Ронель підняла голову, ніби підкорюючись якомусь заклинанню. — Цей кіт каже, що ти — його наступна власниця.

Дівчинка глянула вниз. Кіт глянув на неї у відповідь, виблискуючи своїми очиськами. Його блакитні очі були сповнені легкої радості.

Я добре постарався? Швидше скажи, що я добре постарався, дворецька, — він знову енергійно завився в її руках, муркаючи та випрошуючи пестощі.

— Га?!. — вигукнула Ронель, зрозумівши сенс її слів.

Я... цього кота....

Прекрасна жінка перед нею граційно зааплодувала.

— Вітаю, дитино.

Плеск, плеск, плеск.

Щойно звук припинився, знову запанувала тиша. Айсель вирішила порушити її першою:

— Ти станеш однією з найбагатших людей імперії.

Га?.. Перепрошую?

Ронель розгублено кліпала очима, а Айсель ледь помітно примружилася з усмішкою на губах. Вона щиро вітала її.

І тоді...

— Зачекайте, — приємну атмосферу зруйнував нахабний голос. — Що все це значить, леді Дункан?

Поведінка Айсель одразу ж перемінилася, і Мішель, що спостерігала, тихо зітхнула.

О ні, мадам, хіба ви не бачите? Міледі і без того готова була вас живцем проковтнути...

— Вона — позашлюбна донька родини Артес. Яке право ви маєте забирати ц... її з собою!

— Стуліться.

Настільки грубий вислів змусив графиню збліднути. Як би там не було, Айсель сердито продовжила:

— Чому людина, яка мала б повчати, кричить найголосніше?

Графиня промовчала.

— Вам не соромно? Не шкода? У вас що, совість остаточно зсохлася та відпала? Я радила вам мовчати, низько опустивши голову, а ви наважуєтеся після цього на мене кричати?

Вона встала перед жінкою, що збиралася крикнути «яка грубість». В той момент Айсель була схожа на дикого звіра, готового будь-якої миті кинутися та вчепитися в горлянку своєї жертви.

Графиня мимоволі відступила. Вся вона була бліда, наче привид, навіть її яскраво-червоні губи. Айсель спостерігала за її страхом, міцно стиснувши кулаки, і, як вирок, кинула ще кілька слів критики:

— Я розумію, що ви не любите дітей. Я така сама. Мені вони теж не подобаються.

— Ви...

— Але жорстоке поводження з дитиною — інше. У вас на лобі має бути пов'язка «Я жахлива людина». Чому ви так поводилися з дитиною?

— Вона знаходиться під наглядом родини графа Артеса. Що я з нею роблю, вас не стосується...

Треба якось її звинуватити.

— ...а тепер ви ще й намагаєтеся її викрасти!

— Стули пельку, кривднице дітей.

Від її криків у мене вже болить голова, — Айсель скуйовдила волосся на потилиці. З кожною миттю їй все більше хотілося вбити графиню.

— Схоже, мені доведеться влаштувати пожежу, аби ти нарешті замовкла.

Б-божевільна.

В горлі графині став клубок, вона навіть зітхнути не спромоглася. Айсель же навіть оком не кліпнула.

— Або напхати тобі рот банкнотами. Чи побити тебе й зачинити у шафі, щоб ти відчула те ж, що й вона, а тоді змусити тебе плазати, захлинаючись сльозами та благаннями, — її багряні зіниці палали від гніву, мов саме пекло. — Що б мені такого зробити, аби заткнути тебе?

— В-ви боже...

— Гадаєте, не зможу? Ви — Артес, і я знаю ваш брудний секрет. Ви вже забули, яке у мене прізвище?

Графиня все ще мовчала.

— Я — Дункан.

Ах, і правда. Точно-точно.

Обличчя Айсель прояснішало, коли їй в голову раптом прийшла прекрасна ідея.

— Якщо так подумати, мадам, хіба основний дохід графської родини Артес полягає не в продажі зерна з південних житниць?

Вираз обличчя графині спотворився: вона вже зрозуміла, куди та хилить.

— Буде весело, якщо вам раптом перекриють усі шляхи. Ви так не думаєте?