Вона ненавиділа темряву. Тому що з темряви завжди щось воліло на неї напасти.
Темрява в замкненому просторі була ще гіршою: раптом щось трапиться, Ронель не зможе втекти, як би сильно цього не хотіла.
Хочу вийти. Як же я ненавиджу це місце.
Вона торкнулася маленької щілини, з якої ледь-ледь просочувалося світло. Дівчинка боялася просто відчинити двері та вийти. Якщо вона раптом створить графині проблеми, її ніколи в житті за це не пробачать.
Мене точно виженуть.
Ронель трималася за голову, намагаючись не стогнати від болю. Вона навіть не могла вичавити з себе жодного звуку, інакше її могли просто вигнати.
Якщо мене виженуть... Мені не буде куди піти.
Мері багато про що їй розповідала, в тому числі і про те, що буде, якщо семирічна дівчинка сама подасться жити на вулиці.
Я не хочу тут жити, але набагато більше боюся монстрів з вулиць.
Тому не можна, щоб мене вигнали...
Але... Скільки ще я так житиму?
Може, краще, щоб вуличні монстри мене таки з'їли? Тоді не доведеться жити у болю.
Попри всі її старання тихі схлипи виривалися з горла. Ронель міцно притиснула долоні до губ та стиснула зуби, намагаючись заспокоїтися.
Треба терпіти.
Грюк!.. — долинуло десь ззовні, і дівчинка злякано зіщулилася, знову притискаючи руки до голови.
Мене битимуть, мене битимуть, хто б це не був!
Ще мить тому вона була так налякана, що благала, аби двері відчинили і вона змогла вийти. Зараз же вона молилася, аби ті двері ніхто не чіпав.
Не відкривайте. Будь ласка...
Слабке світло поступово стало сильнішим. Ронель закрила голову долонями, очікуючи штурхан чи удар. Досвід навчив її, що краще, аби били по руках, ніж у голову.
— Дитино.
...не відкривайте.
Почувши незнайомий голос, Ронель обережно підняла голову. В тьмяному світлі її чорне волосся було схожим на зоряне небо. Ронель не могла відвести погляд від її сліпучих, як коштовності, червоних очей, сповнених незрозумілих емоцій. Від їх вигляду серце дівчинки затьохкало в грудях.
Няв!!!
Абсолютну тишу прорізав котячий нявкіт. Біла тваринка поквапилася до своєї обраної господарки. Рубі кинувся в її сторону і приземлився коло її ніг.
— Ко-кофику?.. — незграбно спитала вона через набряклі щоки. Помітивши її дивну вимову, Рубі вирячився.
Вибач, я запізнився, дворецька!
Ронель схилася, аби підняти його на руки, і той застиг. Тільки погладив її руку своєю лапкою, і всі рани на щоках та обличчі загоїлися. Айсель приголомшено дивилася на це видовище.
Рубі радісно муркотів в дитячих руках.
— Вона?
Няв-няв. Все правильно, вона моя наступна дворецька!
Рубі вип'ятив груди, в той час, як дитина машинально пригорнула його до себе та схилила голову. Айсель опустилася на коліна, щоб зазирнути їй в очі.
— Дитино.
В її ясному голосі не було жодного натяку на сарказм, а тон її був м'яким та лагідним. Спочатку це налякало Ронель, але через деякий час вона отямилася і зрозуміла, що звертаються до неї.
— Можеш говорити? З тобою все гаразд?
— Зі м-мною?
— Так, тобою.
Темно-гранатові очі уважно спостерігали за дівчинкою.
— Як тебе звати?
— М-мене звафи Ронель, — запнулася вона, а тоді, намагаючись не відводити від жінки очей, спитала: — В-вибачте... Хто ви?
— Айсель Дункан. А, тобто, онука власника кота, що у тебе на руках.
— А... так.
Ронель знала, що у нього має бути власник, але це все одно її засмутило, попри те, що вона чудово розуміла, що місце цього кота — деінде.
Під сміливим поглядом Айсель, Ронель кліпнула і опустила погляд. Кіт же, несамовито нявкаючи, потерся мордочкою об її руки.
Швидше погладь і зроби мене щасливим! Що ти робиш?! — здавалося, обурювався він.
Ронель мимоволі міцніше притиснула до себе кота, і той вдоволено похитав хвостом.
— Ти такий безсоромний, — зітхнула жінка, а тоді знову звернулася до Ронель: — Я тут, аби забрати тебе.
— Ч... чому? Чому мене?..
Мене виженуть на вулицю?
Нещодавно вона тільки-но думала, що більше не хоче так жити, але думка про те, що її ось так візьмуть і схоплять, гнітила її. Ронель кілька разів кліпнула, намагаючись стримати сльози.
Через сльози, що виступили на очах вона не помітила графиню, що тільки-но збиралася знову закричати. Айсель зиркнула на жінку, і та замовкла. А Ронель, заїкаючись, бурмотіла з опущеною головою:
— Я... не хочу... помирати. Я не крала кота. Не крала! Просто... я-я ніколи нічого не крала. Це правда!..
Ллойд скидає провину на мене, але я правда ніколи нічого не крала.
Дивлячись на її збентеження, Айсель ледь приборкала власні емоції, що рвались на волю.
Треба бути терплячою. Спочатку треба заспокоїти цю перелякану дитину.
— Дитино, я прийшла не для того, аби арештувати тебе. Я тут, аби забрати тебе звідси.
В сповнених сльозами очах Ронель було німе питання.
— Рейнард Дункан — найбагатша людина імперії Едерки, і наступний власник цього кота має успадкувати 10% власності нинішнього власника, Рейнарда Дункана. Ось чому.
Графиня глибоко вдихнула, усвідомлюючи значення її слів. Дівчинка мимоволі глянула на неї, але швидко відвела погляд. Жінка часто проклинала її чи скаржилась на те, як же її дратують зелені очі Ронель. Згадавши усі образи та різки зауваження, вона щільніше пригорнула кота, шукаючи в його м'яких дотиках втіху.
Сніжно-біла лапка ніжно погладила її щоку.
— Підніми голову, — почулося твердим, але добрим тоном. Трохи нервово, але Ронель підняла голову, ніби підкорюючись якомусь заклинанню. — Цей кіт каже, що ти — його наступна власниця.
Дівчинка глянула вниз. Кіт глянув на неї у відповідь, виблискуючи своїми очиськами. Його блакитні очі були сповнені легкої радості.
Я добре постарався? Швидше скажи, що я добре постарався, дворецька, — він знову енергійно завився в її руках, муркаючи та випрошуючи пестощі.
— Га?!. — вигукнула Ронель, зрозумівши сенс її слів.
Я... цього кота....
Прекрасна жінка перед нею граційно зааплодувала.
— Вітаю, дитино.
Плеск, плеск, плеск.
Щойно звук припинився, знову запанувала тиша. Айсель вирішила порушити її першою:
— Ти станеш однією з найбагатших людей імперії.
Га?.. Перепрошую?
Ронель розгублено кліпала очима, а Айсель ледь помітно примружилася з усмішкою на губах. Вона щиро вітала її.
І тоді...
— Зачекайте, — приємну атмосферу зруйнував нахабний голос. — Що все це значить, леді Дункан?
Поведінка Айсель одразу ж перемінилася, і Мішель, що спостерігала, тихо зітхнула.
О ні, мадам, хіба ви не бачите? Міледі і без того готова була вас живцем проковтнути...
— Вона — позашлюбна донька родини Артес. Яке право ви маєте забирати ц... її з собою!
— Стуліться.
Настільки грубий вислів змусив графиню збліднути. Як би там не було, Айсель сердито продовжила:
— Чому людина, яка мала б повчати, кричить найголосніше?
Графиня промовчала.
— Вам не соромно? Не шкода? У вас що, совість остаточно зсохлася та відпала? Я радила вам мовчати, низько опустивши голову, а ви наважуєтеся після цього на мене кричати?
Вона встала перед жінкою, що збиралася крикнути «яка грубість». В той момент Айсель була схожа на дикого звіра, готового будь-якої миті кинутися та вчепитися в горлянку своєї жертви.
Графиня мимоволі відступила. Вся вона була бліда, наче привид, навіть її яскраво-червоні губи. Айсель спостерігала за її страхом, міцно стиснувши кулаки, і, як вирок, кинула ще кілька слів критики:
— Я розумію, що ви не любите дітей. Я така сама. Мені вони теж не подобаються.
— Ви...
— Але жорстоке поводження з дитиною — інше. У вас на лобі має бути пов'язка «Я жахлива людина». Чому ви так поводилися з дитиною?
— Вона знаходиться під наглядом родини графа Артеса. Що я з нею роблю, вас не стосується...
Треба якось її звинуватити.
— ...а тепер ви ще й намагаєтеся її викрасти!
— Стули пельку, кривднице дітей.
Від її криків у мене вже болить голова, — Айсель скуйовдила волосся на потилиці. З кожною миттю їй все більше хотілося вбити графиню.
— Схоже, мені доведеться влаштувати пожежу, аби ти нарешті замовкла.
Б-божевільна.
В горлі графині став клубок, вона навіть зітхнути не спромоглася. Айсель же навіть оком не кліпнула.
— Або напхати тобі рот банкнотами. Чи побити тебе й зачинити у шафі, щоб ти відчула те ж, що й вона, а тоді змусити тебе плазати, захлинаючись сльозами та благаннями, — її багряні зіниці палали від гніву, мов саме пекло. — Що б мені такого зробити, аби заткнути тебе?
— В-ви боже...
— Гадаєте, не зможу? Ви — Артес, і я знаю ваш брудний секрет. Ви вже забули, яке у мене прізвище?
Графиня все ще мовчала.
— Я — Дункан.
Ах, і правда. Точно-точно.
Обличчя Айсель прояснішало, коли їй в голову раптом прийшла прекрасна ідея.
— Якщо так подумати, мадам, хіба основний дохід графської родини Артес полягає не в продажі зерна з південних житниць?
Вираз обличчя графині спотворився: вона вже зрозуміла, куди та хилить.
— Буде весело, якщо вам раптом перекриють усі шляхи. Ви так не думаєте?
Далі
Розділ 7 - Ти прийшов, наче сон (7)
Іншими словами, вона готова змусити графа Артеса збанкрутувати. І, хоч сказала вона про це милим тоном, графиня відчула отруту в її словах. Ледь не втрачаючи свідомість, вона замовкла, почувши таку просту погрозу. Нарешті вона замовкнула, — подумки зітхнула вона та спробувала заспокоїти свою запальну вдачу: — Це важко, але доведеться задовольнитися цим. На жаль, — хоча зазвичай на це дивляться, як на щось хороше, — за законами імперії Едерки саме за вбивство не можна було просто відкупитися. Як же мене іноді дратує закон. Айсель була з тих людей, які вижили б навіть у хаосі беззаконня. Опустивши погляд, вона надибала тростину, яка лежала на підлозі. Такими темпами я точно збожеволію... Вона лише мить тому абияк приборкала власну лють, а ось вона знову вирвалася на волю. Айсель підібрала тростину огидного червоного кольору. Все її єство було сповнено шаленим та відвертим бажанням вбивати. Тіло німіло, мов її вдарили чимось важким, але на самому піку власного гніву, жінці таки вдалося взяти себе під контроль. Деякий час оглядаючи знахідку, вона вдумливо запитала: — Скільки разів ти її вдарила? Графиня не відповіла. — Дитино, скільки разів вона тебе вдарила? Дівчинка ледь чутно вичавила з себе відповідь. Айсель міцно стиснула зуби. — Чи не забагато агресивно для такої малої дитини, мадам? Вуха графині побагряніли. Схоже, вона усвідомлювала, що надто вже перегнула палицю. Вона не могла не знати, щоб усвідомити це варто мати хоча б крихту здорового глузду. Графиня підняла голову і зустрілася поглядом з Айсель. Обираючи між мораллю та гордістю, вона обрала друге. — Це лише частина виховання, міс Айсель Дункан. — Виховання? — Так, виховання. — Виховання... Гаразд, мадам, хочете укласти зі мною угоду? — Айсель м'яко розсікла повітря тростиною. — Вас теж надзвичайно необхідно виховати, тож я так і вчиню. Як щодо 100 золотих за кожен удар? — Що ви таке говорите?! — Хіба ви не використовували це як тілесне покарання на дитині? Чому б тоді доросла людина не могла б те саме, га? Хіба не прибутково буде трошки потерпіти звичайне тілесне покарання в обмін на таку суму грошей? — вона розсміялася. — Я ж знаю, що вам зараз бракує грошей. — Ага, то вам бракує грошей. — Ви божевільна! — Не хочу слухати це від кривдниці дітей... Гаразд, домовимося про кращу ціну. 100 — недостатньо. Скільки ви хочете? Скільки коштує вдарити ваше дорогоцінне тіло? 150? 200? 500? Графиня замовкла. — Тисячу? Дуже дороге тіло. Скриплячи зубами, Айсель вхопилася за тростину. Водночас перед нею вискочив дворецький будинку, захищаючи жінку позаду себе. На відміну від Мішель, яка з задоволенням спостерігала за виставою, він весь час нервово сіпався. — Будь ласка, зупиніться, міледі. — Відійти. Гадаєш, я тебе не вдарю? Якщо я звинувачу ту жінку в нападі, ти будеш винний за допомогу та замовчування. Дуже подобалося бачити дитину в такому стані? — Я ніколи не чув, аби гості били господарів. — Який вірний пес для цієї скаженої собаки. Гавкай далі. Айсель ще сильніше замахнулася тростиною. Дворецький примружився, а графиня гикнула від переляку. Шуух, — кінчик тростини в почав розсікати повітря, як раптом... — Міледі, дитина дивиться. Почувши це безтурботно кинуте зауваження, Айсель завмерла з піднятою рукою, мов зламана лялька. Мішель спокійно спостерігала за всім тільки тому, що добре знала, коли настане час, аби зупинити свою пані. Попри величезне бажання продовжити спостерігати за такою унікальною сценою, секретарка втрутилася, доки не сталося невиправне. Незважаючи на те, як її роботодавиця закотила очі, Мішель тільки загасила цигарку об попільничку. Навіть якщо вона весь час втрачає голову та діє імпульсивно, Айсель Дункан була з тих людей, які ніколи не палять в присутності дітей. За жодних обставин. Усвідомивши, що вона забулася на якусь мить, Айсель все ж опустила тростину додолу. Краєм ока вона помітила, що Ронель помітно тремтіла. Айсель роздратувала власна нечутливість. Ти щойно ледь не вчинила насилля на очах у дитини, яка сама його пережила. Що з тобою, чорт забирай, не так, Айсель Дункан? — Дитино. Здриг. Ронель обережно підняла голову. Рубі, помітивши тремтіння своєї наступної власниці, невдоволено глянув на Айсель, мов кидаючи прокльони. Жінка навіть не стала з ним сперечатися. Вона тільки знову опустила на коліна, щоб опинитися на рівні очей дівчинки. — Вибач. — В-все гаразд. Адже ви замахнулися не в мою сторону, — Ронель спробувала себе заспокоїти: — Навіть якщо я налякана, варто спочатку подякувати. Вона розізлилася за мене. Але, найголовніше, вона витягнула мене із шафи. Айсель несвідомо насупилася, і Ронель з острахом відвернулася. Однак слова, що зірвалися з пухких червоних жіночих губ виявилося надзвичайно теплими: — Сестричка* б'є покидьків, але не дітей. Даси сестричці шанс? [1] «Унні», звертання до старшої сестри або просто неформальне звертання між жінками. Тут і надалі замінено на «сестричка». Який шанс? — розгублено кліпнула очима вона. Кіт торкнувся лапкою золотавих пасм Ронель, м'яко розчісуючи їх. Ніби втішаючи її та переконуючи, що всі страждання не були марними, і цей жах нарешті скінчився. — Підеш жити зі мною? Ронель підняла погляд на неї та повільно озирнулася кімнатою і подумала. Сарай. Шафа. Графиня. Ллойд. Дні, коли її ось так зачиняли. Нещастя від того, що ніхто не слухатиме, як би сильно вона не плакала. Це все ніби сон. Можливо, я все ще сплю в тій шафі. Ах, точно, це все, мабуть, сон. Я була настільки виснажена і втомлена, що точно заснула. Пізніше, або я прокинуся від удару юного пана Ллойда, або Мері розбудить мене, щоб обробити рани. Думки про будь-якій з варіантів змушували її нервувати. Хотіла б я ніколи не прокидатися від цього сну. Ронель глянула на схвильованого кота та сестричку, що так перед нею каялася. Навіть якщо це сон, вона не хотіла, аби вони так виглядали. Хай краще будуть такими приголомшливо сяючими, що вона сумніватиметься, що їй взагалі поталанило побачити їх у своєму сні. — Ви можете мене бити... — почала вона, а тоді виправилася: — Т-тобто, б-будь ласка, заберіть мене з собою. Я не хочу бути тут... Жінка з чорним волоссям заспокійливо кивнула. — Гаразд. Тоді ходімо до дому сестрички. Він стане моїм домом. Ця маленька обіцянка здавалася настільки неможливою, що Ронель все ще була приголомшеною. Повірити не можу, що я можу ось так просто піти. Тим часом Айсель скинула кота на підлогу та підняла дитину на руки. Від того, наскільки дівчинка виявилася легкою, у неї заболіло серце. Очевидно, що її тут навіть не годували як слід. Ронель напружилася. Але коли вона прилаштувалася в руках Айсель так, аби не бачити графиню, вона трохи розслабилася та м'яко оповила руками шию жінки. Насолоджуючись раптом теплом, Айсель покликала власну секретарку: — Мішель. — Так. — Розберися з безладом. Мішель розсіяно кивнула та підняла три пальці, вказуючи, що планує використати 30 мільйонів золотих, аби все владнати. Айсель вже була готова сказати, що та може використати будь-яку суму до 100 мільйонів, але вчасно замовкнула, і, замість того, аби зробити зауваження, тільки кивнула. Зазвичай вона зовсім не берегла гроші, але цього разу їй сподобалася думка про це. Не хочеться витрачати стільки грошей на насильників. Кіт мчався поруч з Айсель, що ніжно тримала дитину на своїх руках. ⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅ Ця дитина більше ніколи сюди не повернеться, — вирішила Айсель, щойно вийшла з головних воріт маєтку графа Артеса. — Її нога більше ніколи не ступить в цей маєток, хіба що тільки вона вирішить помститися. Дівчинка на її руках все ще тремтіла. Як і очікувалося, моя жорстокість її налякала. Я була надто легковажною. Айсель помітила, що Мішель вже поспішає до них. Секретарка, що була особливо вправною у прибиранні безладів, які лишала по собі її господиня, і цього разу пречудово впоралася. Вона з вдоволеним обличчям показала два пальці. Їй вдалося владнати все 20-ма мільйонами золотих. Айсель опустила погляд і втупилася в білого кота, що сидів поруч. Він вдоволено вмивався. Рятуючи свою наступну власницю, він час від часу поводився несамовито безглуздо, тож, певно, зараз він радіє успіху. Ронель мирно відпочивала в жіночих руках. Раптом вона знизала плечима та прошепотіла: — Дивно. Айсель, Мішель та Рубі одночасно озирнулася до неї. — М? Що саме? Дівчинка довго вдивлялася в нічне зоряне небо, перш ніж знову глянути на всіх. — Холодно. Хоча це лише сон. Розлючено насупившись, Рубі підскочив та ляснув Ронель по нозі. Його роздратований нявкіт прорізав нічну тишу: Ану не смій вважати мене просто сном! Я пожертвував своєю вечерею, щоб врятувати тебе, дворецька! Яка ж ти невдячна! Ронель не зрозуміла сенсу його нявкання, але Айсель чудово відчула його розчарування. Що ти в біса таке мелиш?.. Вона зітхнула, та прибрала ногу Ронель з зони досяжності котячої лапи. — Дитино, це, звісно, честь... ем... з'явитися у твоєму сні... але насправді це не сон. Це не може не бути сном, — читалося в її розгубленому погляді. Айсель ледь всміхнулася: — Що ж, якщо віриш, що це лише сон, хай буде так.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!