Ти прийшов, наче сон (5)

Насправді це стосувалося не її, а білого кота, який не мав жодної поваги до людей.

Дворецький кивнув, провів її до вітальні та відкланявся. Залишившись самою, Айсель глянула на елегантні дерев'яні двері, а тоді, відкинувшись на спинку крісла, повернулась до Рубі.

— Ти. Куди ти в біса мене завів?

Няв-няв. А я звідки знаю! Мене хвилює тільки моя дворецька.

Рубі вдарив туфлі Айсель своєю лапкою.

— Який же все-таки невдячний кіт. Треба урізати поставки лосося на наступний місяць, — пробурмотіла вона, а тоді через мить додала: — Ти теж це відчув?

Ня-яв.

Чим, чорт забирай, займався дворецький маєтку графа Артес, що від нього пахнуло кров'ю?..

Без сумнівів, кіт теж мав відчути цей запах. Рубі нявчав та впивався зубами в її штани для верхової їзди. В його блакитних очах читалося хвилювання та лють. Очі загадкового відтінку, ніби якийсь аквареліст навмисно розбавив водою фарби. Здавалося, кіт будь-якої миті заплаче.

Нездатний стримувати нетерпіння, Рубі відпустив Айсель та побіг до дверей, і взявся нещадно їх шкрябати. Вона скривилася від гучного неприємного звуку.

Варто було жінці неохоче відкрити двері, і білий клубок вискочив назовні.

— Знову ти створюватимеш проблеми?!

Цьому клятому коту завжди якимось дивом вдавалося втрапити в найгіршу можливу халепу. Важкі для Айсель спогади минулого слугували тому доказом.

Вона поквапилася залишити вітальню вслід за Рубі.

— А-а, Мері! Що це?! Це воно подряпало мені обличчя!

Рубі зупинився та озирнувся на скрипучий голос позаду. Айсель озирнулася з багатозначною посмішкою.

Неможливо, щоб він обрав цього хлопця своїм майбутнім власником. Цікаво...

Айсель спробувала пригадати, що знає про рід графа Артеса, а кіт невдоволено зашипів і кинувся вперед.

Крик відлунював довгим коридором: він добряче вчепився хлопцю в обличчя. Айсель не звертала уваги на безлад, що розгорнувся зовсім поруч, і подумки зібрала всю відому їй інформацію до купи.

Рід графа Артеса. Граф та графиня мали лише одного сина, Ллойда Артеса. Ах, якщо подумати, тут також була позашлюбна дитина.

— Мері-Мері!

— О боже, це кіт. Господи, що ж робити. Юний пане...

Айсель закотила очі і розвернулася до них. По обох щоках хлопця виднілися червоні сліди подряпин.

Рубі скочив тому на голову і взявся завзято бити його по обличчю. Це не був м'який удар, як той, що він наносив Айсель чи Рейнарду; навпроти, це був серйозний, чітко розрахований напад. Він навіть видрав йому волосся!

Ото ж бо зухвалий, — скрестила руки на грудях Айсель.

— Мері, неси рушницю!

— Юний пане, це лише кіт, нащо ж рушницю...

— Гей, дурна тварино! Що б ти не робило, та покручка за це платитиме!

О?

Він смикнув своїм білим хвостом. Навіть удари лапок припинилися. Рубі відскочив від Ллойдової голови, уникаючи його атаки, і повернувся до Айсель.

Мрряу.

Глянувши в його зажурені, сповнені сліз, блакитні очі, жінка ледь кивнула.

Зрозуміло. Тільки дурний не помітив би.

Наступний власник цього кота, якого так любить Рейнард, — позашлюбна дитина графського дому Артес.

«Та покручка за все платитиме!»

І, схоже, вона зазнає домашнього насилля. Тепер зрозуміло, чому ти так тягнув мене сюди.

Мері, покоївка, м'яко відсторонила дитину, з щік якої стікала кров. А коли вона оголосила, що перед ними гостя графа Артеса, — о, боги! — як же він розлютився. Однак хлопець без зайвих істерик пішов геть, міцно стискаючи зуби.

За вікном починало темніти.

Для когось цей час доби був вже пізнім, для когось — раннім. За вікном невпинно темнішало. Рубінові очі Айсель загрозливо виблискували в бурхливій темряві.

Вона спустилася сходами і вартовий, який чекав в коридорі, вклонився їй. Він усміхався від вуха до вуха, задоволений мішечком грошей, який вона йому дала.

— Зроби дещо для мене.

Щойно вона пообіцяла щедро його винагородити за доставку повідомлення в маєток Дунканів, вартовий помчався за папером та ручкою для неї.

Айсель Дункан, — розписалася вона прекрасним почекром і глянула на похмурого кота. Він скулив і закривав вуха лапами.

— Кіт. Отямся.

Він настовбурчив вуха. Айсель повільно кивнула.

Не можна гаяти часу. Дитина, певно, була ранена, не можна просто сидіти та чекати дива.

Айсель всміхнулася від думки про те, як псуватиме тутешнє майно. Хоча, звісно, нерозумно бездумно шкодити шляхетній родині, навіть якщо ти спадкоємиця родини Дунканів. Якщо так, лишається тільки один варіант.

Розважимося, а тоді купимо шлях на волю.

Зрештою, один з багатьох її талантів — володіння мистецтвом легковажних витрат.

Айсель примружилася та усміхнулася. Нащо їй лицар на білому коні, якщо вона сама здатна все зробити?

— Ходімо шукати твого господаря.

Нарешті, людино! — нявкнув перський кіт.

Рубі вів її коридорами. Туп-туп-туп, крокували маленькі лапки по підлозі. Айсель квапливо слідувала за ним. Стук її підборів заглушував дорогий килим.

Її весела усмішка могла затьмарити сонце.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Тук-тук. Ронель насупилася та розплющила очі від неочікуваного звуку. Графиня теж так і завмерла з занесеною рукою.

— Що таке?

Я ж казала Мері зачинити двері як слід, — стиснула зуби жінка і глянула на двері.

По ту сторону пролунав голос дворецького Джирома:

— Мої вибачення, пані, але до нашого маєтку цього вечора завітала неочікувана гостя.

— Хто?

— Леді Айсель Дункан.

Будь-хто, хто заявляє тим, що є громадянином імперії Едерки, але жодного разу не чув про Дунканів, може бути хіба що шпигуном ворожої держави. Почувши ім'я спадкоємиці родини, яка тримала у своїх руках більшість багатств імперії, графиня трохи охолонула.

Звісно, через таку гостю дворецький не міг її не потурбувати.

— Прошу її розуміння, адже граф поїхав у справах.

— Вона просила передати, що в такому випадку бажає зустрітися принаймні з вами.

Зі мною? Навіщо? — подумалося графині, але спадкоємиця родини Дункан була настільки відомою, що відмовляти їй було б недоречно. Жінка цокнула язиком. Вона взяла до рук тростину та глянула на перелякану дитину.

— Мовчи.

Вона схопила Ронель за одяг та потягнула до іншої кімнати. Неймовірно легка вага дівчинки збила її з пантелику, але жінка все одно штовхнула її до гардеробу, що знаходився в одній зі стін.

— П-пані, я так більше не буду, тільки не шаф...

Але перш ніж та встигнула вимовити благання, двері з грюком зачинилися.

— Не хочу тебе чути, — буркнула графиня.

Зачиню її як слід. Не можу допустити, аби ця ганебна дитина вийшла та зруйнувала візит настільки важливої особи. Одна тільки думка про можливий скандал вбиває мене.

Графиня кинула тростину на підлогу і вийшла з кімнати. Дворецький вклонився їй. Покрутивши в руках ключі, жінка спитала:

— Де вона?

— Чекає у вітальні на другому поверсі.

— Гаразд.

Те, що вона прийшла без запрошення чи попередження, — пряма демонстрація зверхнього ставлення до графського будинку. Навіть якщо вона спадкоємиця родини, яка контролює більшу частину економіки імперії.

Подумки графиня вже збиралася зробити їй уїдливе зауваження. Вона зупинилася перед дверима вітальнями, куди її привів дворецький, та відчинила їх.

— Га?

— К-куди вона ділася?..

Трясця!

З жахливим передчуттям графиня розвернулася та кинулася коридором. Вона бігла тим шляхом, яким прийшла з божевільним поглядом та завмиранням серця.

Ні, неможливо. Не може ж вона бути настільки божевільною, щоб пхати носа в справи графського маєтку. Це навіть не ввічливість, це здоровий глузд...

— Ви запізнилися.

Перед дверима кімнати, в якій була зачинена позашлюбна донька, тихо стояла жінка. Поруч з нею білий кіт м'яко помахував хвостом.

— Леді Дункан, чому ви ту...

— О, Мішель, ти тут?

— Перепрошую за затримку, міледі.

Графиня злякано обернулася. Жінка в окулярах з роговою оправою пройшла повз неї та підійшла до Айсель Дункан. Хто вона в біса така?

Через нове незнайоме обличчя, графині варто було б заспокоїтися, але вона все одно почала сварку:

— Леді Дункан, яка непомірна грубість з вашої сторони!..

— У вас оглушливо гучний голос, — знизала плечима Айсель та поманила секретарку. Мішель дістала цигарку і передала своїй господині. Та вклала її до рота й запалила, заплющивши очі. Її чорні вії у відблиску місяця здавалися особливо таємничими та чарівними, мов океанічна гладь.

Зелений димочок почав вивітрюватися з підпаленого кінця, і Айсель усміхнулася, взявши сигарету своїми тонкими пальцями.

Графиня знову здригнулася. В червоних очах жінки, що стояла перед нею, була неприхована погроза, ніби та була ладна будь-якої миті її вбити.

— В чужому маєтку...

— Я знаю, що це грубо.

— Тоді як ви можете...

— Втім...

Графиня замовкла.

— То й що?

І наступної миті Айсель вибила ногою зачинені двері. Графиня витріщилася на неї, не здатна вичавити з себе ані звуку.

Айсель впевнено зробила крок всередину.

— А ось і вона, — сказала вона.

З шафи лунали приглушені схлипи...

Айсель примружилася. Рубі, не здатний більше терпіти, прошипів та кинувся на двері шафи.

— Леді Дункан! Де ваші манери?!

— Геть, коте, — холодно сказала вона, абсолютно проігнорувавши нарікання жінки за спиною.

Рубі відскочив. Перевіривши, що кіт відійшов на достатню відстань, вона знову піднесла ногу.

Клац!

Замок піддався влучному удару. Відкинувши зламаний замок геть, Айсель потягнулася до ручки шафи.

Дитина всередині перелякано гикнула.

Няв-няв. Швидше відчиняй, людино!

Рубі бив хвостом по підлозі, підганяючи жінку. Вона нічого не могла вдіяти з його жахливим характером, тому тільки зробила глибокий вдих та відчинила двері.

Як і очікувалося.

Жахливе було видовище. Дитина з розпатланим волоссям лежала горілиць, захищаючи голову руками. Побачивши на її щоках сліди від застиглих сліз, Айсель відчула лють.

— Дитино.

Дівчинка повільно підняла голову, нажахано дивлячись на неї. Айсель зазирнула їй у вічі та подумки зітхнула.

Її жовто-зелені очі, мов молоді пагінці почервоніли від сліз. Здавалося, нерви дівчинки були натягнуті, як пружина, і вона будь-якої миті розридається.