Коти та люди не можуть мати повноцінну розмову за визначенням. Адже коти можуть тільки нявкати, а люди, в кращому випадку, активно жестикулювати. Тож Мішель спостерігала за палкою дискусією між Рубі та Айсель з мовчазним захопленням. На губах секретарки була легка стримана усмішка.
— Тож...
Айсель глянула на кота, що агресивно смикав поділ її сукні. От же ж запальний котяра. Вона потягнулася, аби висмикнути з його лап свій нещасний поділ. Ляп! Біла пухнаста лапа вдарила її по руці.
— Тобто ти вже обрав собі нового дворецького?
Няв-няв. Ну нарешті ти почала думати головою, — кивнув Рубі, вичікувально дивлячись на Айсель.
— Гаразд. Вітаю. Але мене не дуже цікавлять твої вихваляння.
Жінка підвелася. Помітивши її байдужий вираз обличчя, Рубі знову вчепився в неї. Поділ дорогої сукні, старанно вишитої майстрами з району Дієра, був безбожно роздертий котячими кігтями.
Айсель запнулася, насупилася та опустила погляд. Кіт тупав передніми лапами. І, судячи з того, як той махав хвостом, він був абсолютно невдоволений.
— Майбутній дворецький що, відмовив тобі?.. Ну ти й ходяча проблема. А я казала тобі слідкувати за своїм характером.
Все не так, дурепо! — відповів Рубі сумним поглядом. Здавалося, він ось-ось заплаче.
Жінка протяжно зітхнула.
— Ну що?
Ня-яв.
— Ти обрав свого майбутнього дворецького, правильно?
Кіт заричав, і, туп-туп, знову затупотів лапами.
Жінка спробувала вгадати, що сталося:
— Але йому щось в тобі не сподобалося?.. Гей! Ти, клятий коте, ще один удар і я просто піду. Годі вже.
Няв-няв.
— Нащо ж ти тоді схопив мене, якщо я тебе так дратую? Тобі потрібна моя допомога з майбутнім дворецьким?
Так, це воно! Правильно!
Глянувши на Рубі, що з ентузіазмом дивився на неї у всі очі, Айсель відсторонено фиркнула.
— Що ж робити? Мені абсолютно байдуже.
Пум, пум! Жінка зітхнула, коли кіт знову забив її лапами. Поки дідусь їздив у справах, відповідальність за неприємного родинного улюбленця лягла на плечі Айсель.
— Чорт, тобі сьогодні таланить.
Мішель, що лише спостерігала за цією дивовижною розмовою між котом та людиною, нарешті заговорила:
— Отже, ви плануєте вихід?
— Точно, одяг... Коте, чи краще вдягнути одяг для верхової їзди?
Няв!
— Тоді, Мішель, я вдягну вбрання для верхової їзди.
Мішель не розуміла, як таке коротке «няв» могло означати ствердну відповідь, але розумно вирішила не питати. Вона мовчки пішла, аби приготувати необхідне вбрання.
Айсель озирнулася на кота, що слідував за нею.
— Сподіваюся, твій дворецький хороша людина?
Ня-яв.
«Дуже добра, людино. Справді добра».
Айсель тихо розсміялася, чітко уявивши, що кіт сказав саме це.
І правда. Мені цікаво, хто вкрав серце цього вибагливого та сварливого кота. Я мушу побачити цю людину на власні очі.
Вдягнувши вбрання для верхової їзди, що було приготоване секретаркою, Айсель вскочила на білого коня.
— Чи супроводити мені вас, пані Айсель?
— Ні, не варто. Я лише зустрінусь з наступним дворецьким Рубі та повернуся.
Вона схопила поводи та глянула на кота, що вже взібрався на стіну і підганяв її поглядом.
От же ж... Щойно погодилася виконати його прохання, одразу ж показав свій справжній характер. Я йому так просто це не спущу.
Рубі кинувся вперед, навіть не озирнувшись, і Айсель натягнула поводи. Кінь, що до того грівся на осінньому післяобідньому сонечку заіржав і ринувся слідом за ним.
Копита відстукували підковами по землі. Вечірній вітер приємно лоскотав щоки.
⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅
Дізнавшись, що її коханий синочок поранений, графиня була дуже розлючена. А перебільшені нарікання та плач Ллойда тільки підливали масла у вогонь.
— Ти! Як ти смієш!
Ронель спробувала встати, а тоді з глухим стуком впала на підлогу. Ноги просто відмовлялися її тримати.
— Боляче. Боляче... — бурмотіла вона знову і знову у жалюгідному прояві безпорадності. Від нестерпного болю з горла виривалися стогони.
Неочікувано графиня, що дивилася на неї вниз зі свого місця, встала і відійшла до каміну, стукаючи підборами.
Мері нервово закусила губу. Ллойд хитро всміхнувся.
Будеш знати, покручко, — одними тільки губами прошепотів він.
— Ніколи не забуду день, коли ти приїхала, — спокійно сказала графиня, але спиною Ронель все одно побігли мурахи. В її монотонному голосі бриніла холодна лють. — Твоє існування — образа для мене.
Ронель зіщулилася. Чому вона ніяк не звикне до цих слів, скільки б разів їх не чула? Іноді їй хотілося відповісти, що вона ніколи не просила народжувати її, але...
Вона чудово знала, що ніхто її не слухатиме.
— Я вже довго теплю це. Однак...
Ронель мовчала.
— Однак, — жінка жестом наказала Ллойду вийти. Ронель напружилася. — Не варто тобі було торкатися моєї дитини.
⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅
— Гм.
Кіт біг стрімголов, мов від цього залежало його життя. Айсель примружилася та погладила гриву коня. Спритна тварина без зайвих пояснень зрозуміла, що господарка переслідує кота, і кинулась за ним.
Айсель озирнулася по сторонах, щоб зрозуміти, де опинилася. Маєток маркіза Еґре. Маєток барона Нірано. Маєток маркіза Фабре.
— Тут живуть престижні шляхетні родини.
Або купка дурнів, які надто схиблені своїм родовідом, аби прийняти істину, що світ давно вже змінився. Знатні роди переважно зневажали родину Дунканів та інших буржуа. Згадавши їхнє приховане роздратування та презирство, Айсель кисло розсміялася.
Цікаво, чи тому мене покликав наступний власник кота, що він їм набрид. Ні, навряд. Сподіваюся, що ні. Принаймні цей кіт дуже пишається своїм місцем в родині Дунканів, не міг він обрати кого попало як наступного власника. Точно.
Інакше цей кіт стане синонімом до слова «невдячний».
Айсель примружилась, спостерігаючи, як Рубі невпинно бив передніми лапами стіну. Очевидно, він вказував напрямок, і жінка глянула в сторону маєтку.
— Сюди?
Саме так, людино, — кілька разів нявкнув кіт, перш ніж зникнути з поля зору.
Айсель швидко смикнула поводи, зупиняючи коня, і зіскочила на землю. Обійшовши паркан, вона помітила вишукані світло-сірі головні ворота.
На іменній табличці була вигравіювана чорна камелія. Символ роду графа Артес.
Жінка важко зітхнула. Їй судилося зустрітися з тим ще покидь... тобто, з людиною, гіршою, ніж вона очікувала. Грайливий настрій зійшов нанівець. Від згадки про впертого графа вона мимоволі насупилася. Кілька разів цокнувши язиком, Айсель смикнула мотузку поруч з воротами.
Малиново-багряний захід сонця став чудовою прикрасою дзвону, що сповістив про неочікувану гостю.
— Хто ви? — підійшов воротар, уважно оглядаючи її з ніг до голови.
Це виглядало настільки нахабно, що жінка ледь не розсміялася. Чорт, вона щойно прийшла, а вже до біса роздратована. Але вона стрималася і вказала на маєток підборіддям.
— Я тут, аби зустрітися з графом Артесом.
— Чи призначена вам зустріч?
У відповідь на його запитання Айсель дістала три золоті монети та кинула йому. Механічно спіймавши монети, воротар ахнув.
— Хіба у мене не призначено зустріч?
Він засумнівався, і Айсель докинула ще кілька. Опинившись зі значною сумою на руках, той відповів:
— Звісно, вам призначено зустріч. Вибачте, що проявив грубість від незнання. Чи можу я спитати ім'я міледі?
— Айсель Дункан.
Він не міг не знати найбагатшого чоловіка імперії. Як і очікувалося, воротар витріщився на неї та квапливо запхав гроші до кишені, ніби боявся, що хтось інший побачить.
Дуже скоро вартовий повернувся та відчинив двері.
— Я проведу вас у маєток, пані Дункан. Лишіть, будь ласка, свого коня цьому слузі.
— Звісно.
Робітник маєтку обережно підійшов до білого коня. Він легко його торкнувся, але коню це не сподобалося. Біла тварина вдарила копитами по землі та голосно заіржала.
Айсель погладила його гриву, аби заспокоїти, і кінь, ніби здавшись, пішов слідом за чоловіком.
І чого він придирається? Як так вийшло, що всі тварини нашого маєтку починають переймати характер цього білого клубка шерсті? Ні, мабуть, просто здалося... Принаймні, сподіваюся на це.
Айсель змусила себе розслабити обличчя. Вона слідувала за воротарем, як раптом перед нею постала постать.
— Будь ласка, зачекайте, міледі.
Жінка вдруге чи втретє, — а, може, більше, точна цифра не важлива, — скривилася. Але вона тут чужа, тому старалася поводитись пристойно.
Гм. Що ж робити.
— Хто?
— Мене звати Джиром, слугую Артесам. Хай благословення осені зійде на міледі. Доброго вечора, пані Дункан.
— Я прийшла, аби зустрітися з Його Превелебністю графом.
— Його Превелебність сьогодні роз'їздить феодальними володіннями. Тож, будь ласка, якби ви могли прийти завтр...
Няв.
Айсель і дворецький опустили погляд. Ніби нізвідки з'явився кіт і взявся жалібно нявчати. Дворецький спокійно спостерігав за цим, а жінка, навпроти, вигнула одну брову. Ця вистава на ній не спрацює. Справжнє значення за його діями було б скоріше:
Де моя дворецька?! Швидше знайди її!
Айсель роздратовано посміхнулася.
— Отакої. Втім, якщо пані зараз вільна, я залюбки зустрінуся з нею натомість, — хоч звучало це як прохання, сталеві нотки видали в її тоні команду.
Її авторитарний тон змусив дворецького зіщулитися.
— Мої вибачення. Пані зараз зле, тож...
— Ти завідуєш графським маєтком, чи не так?.. Не думаю, що ти можеш собі дозволити й надалі зневажливо ставитися до Дунканів. Чи я помиляюся?
— Я передам прохання міледі нашій пані... — поступився він.
— Поквапся, — щиро порадила Айсель. — Я доволі нетерпляча.
Далі
Розділ 5 - Ти прийшов, наче сон (5)
Насправді це стосувалося не її, а білого кота, який не мав жодної поваги до людей. Дворецький кивнув, провів її до вітальні та відкланявся. Залишившись самою, Айсель глянула на елегантні дерев'яні двері, а тоді, відкинувшись на спинку крісла, повернулась до Рубі. — Ти. Куди ти в біса мене завів? Няв-няв. А я звідки знаю! Мене хвилює тільки моя дворецька. Рубі вдарив туфлі Айсель своєю лапкою. — Який же все-таки невдячний кіт. Треба урізати поставки лосося на наступний місяць, — пробурмотіла вона, а тоді через мить додала: — Ти теж це відчув? Ня-яв. Чим, чорт забирай, займався дворецький маєтку графа Артес, що від нього пахнуло кров'ю?.. Без сумнівів, кіт теж мав відчути цей запах. Рубі нявчав та впивався зубами в її штани для верхової їзди. В його блакитних очах читалося хвилювання та лють. Очі загадкового відтінку, ніби якийсь аквареліст навмисно розбавив водою фарби. Здавалося, кіт будь-якої миті заплаче. Нездатний стримувати нетерпіння, Рубі відпустив Айсель та побіг до дверей, і взявся нещадно їх шкрябати. Вона скривилася від гучного неприємного звуку. Варто було жінці неохоче відкрити двері, і білий клубок вискочив назовні. — Знову ти створюватимеш проблеми?! Цьому клятому коту завжди якимось дивом вдавалося втрапити в найгіршу можливу халепу. Важкі для Айсель спогади минулого слугували тому доказом. Вона поквапилася залишити вітальню вслід за Рубі. — А-а, Мері! Що це?! Це воно подряпало мені обличчя! Рубі зупинився та озирнувся на скрипучий голос позаду. Айсель озирнулася з багатозначною посмішкою. Неможливо, щоб він обрав цього хлопця своїм майбутнім власником. Цікаво... Айсель спробувала пригадати, що знає про рід графа Артеса, а кіт невдоволено зашипів і кинувся вперед. Крик відлунював довгим коридором: він добряче вчепився хлопцю в обличчя. Айсель не звертала уваги на безлад, що розгорнувся зовсім поруч, і подумки зібрала всю відому їй інформацію до купи. Рід графа Артеса. Граф та графиня мали лише одного сина, Ллойда Артеса. Ах, якщо подумати, тут також була позашлюбна дитина. — Мері-Мері! — О боже, це кіт. Господи, що ж робити. Юний пане... Айсель закотила очі і розвернулася до них. По обох щоках хлопця виднілися червоні сліди подряпин. Рубі скочив тому на голову і взявся завзято бити його по обличчю. Це не був м'який удар, як той, що він наносив Айсель чи Рейнарду; навпроти, це був серйозний, чітко розрахований напад. Він навіть видрав йому волосся! Ото ж бо зухвалий, — скрестила руки на грудях Айсель. — Мері, неси рушницю! — Юний пане, це лише кіт, нащо ж рушницю... — Гей, дурна тварино! Що б ти не робило, та покручка за це платитиме! О? Він смикнув своїм білим хвостом. Навіть удари лапок припинилися. Рубі відскочив від Ллойдової голови, уникаючи його атаки, і повернувся до Айсель. Мрряу. Глянувши в його зажурені, сповнені сліз, блакитні очі, жінка ледь кивнула. Зрозуміло. Тільки дурний не помітив би. Наступний власник цього кота, якого так любить Рейнард, — позашлюбна дитина графського дому Артес. «Та покручка за все платитиме!» І, схоже, вона зазнає домашнього насилля. Тепер зрозуміло, чому ти так тягнув мене сюди. Мері, покоївка, м'яко відсторонила дитину, з щік якої стікала кров. А коли вона оголосила, що перед ними гостя графа Артеса, — о, боги! — як же він розлютився. Однак хлопець без зайвих істерик пішов геть, міцно стискаючи зуби. За вікном починало темніти. Для когось цей час доби був вже пізнім, для когось — раннім. За вікном невпинно темнішало. Рубінові очі Айсель загрозливо виблискували в бурхливій темряві. Вона спустилася сходами і вартовий, який чекав в коридорі, вклонився їй. Він усміхався від вуха до вуха, задоволений мішечком грошей, який вона йому дала. — Зроби дещо для мене. Щойно вона пообіцяла щедро його винагородити за доставку повідомлення в маєток Дунканів, вартовий помчався за папером та ручкою для неї. Айсель Дункан, — розписалася вона прекрасним почекром і глянула на похмурого кота. Він скулив і закривав вуха лапами. — Кіт. Отямся. Він настовбурчив вуха. Айсель повільно кивнула. Не можна гаяти часу. Дитина, певно, була ранена, не можна просто сидіти та чекати дива. Айсель всміхнулася від думки про те, як псуватиме тутешнє майно. Хоча, звісно, нерозумно бездумно шкодити шляхетній родині, навіть якщо ти спадкоємиця родини Дунканів. Якщо так, лишається тільки один варіант. Розважимося, а тоді купимо шлях на волю. Зрештою, один з багатьох її талантів — володіння мистецтвом легковажних витрат. Айсель примружилася та усміхнулася. Нащо їй лицар на білому коні, якщо вона сама здатна все зробити? — Ходімо шукати твого господаря. Нарешті, людино! — нявкнув перський кіт. Рубі вів її коридорами. Туп-туп-туп, крокували маленькі лапки по підлозі. Айсель квапливо слідувала за ним. Стук її підборів заглушував дорогий килим. Її весела усмішка могла затьмарити сонце. ⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅ Тук-тук. Ронель насупилася та розплющила очі від неочікуваного звуку. Графиня теж так і завмерла з занесеною рукою. — Що таке? Я ж казала Мері зачинити двері як слід, — стиснула зуби жінка і глянула на двері. По ту сторону пролунав голос дворецького Джирома: — Мої вибачення, пані, але до нашого маєтку цього вечора завітала неочікувана гостя. — Хто? — Леді Айсель Дункан. Будь-хто, хто заявляє тим, що є громадянином імперії Едерки, але жодного разу не чув про Дунканів, може бути хіба що шпигуном ворожої держави. Почувши ім'я спадкоємиці родини, яка тримала у своїх руках більшість багатств імперії, графиня трохи охолонула. Звісно, через таку гостю дворецький не міг її не потурбувати. — Прошу її розуміння, адже граф поїхав у справах. — Вона просила передати, що в такому випадку бажає зустрітися принаймні з вами. Зі мною? Навіщо? — подумалося графині, але спадкоємиця родини Дункан була настільки відомою, що відмовляти їй було б недоречно. Жінка цокнула язиком. Вона взяла до рук тростину та глянула на перелякану дитину. — Мовчи. Вона схопила Ронель за одяг та потягнула до іншої кімнати. Неймовірно легка вага дівчинки збила її з пантелику, але жінка все одно штовхнула її до гардеробу, що знаходився в одній зі стін. — П-пані, я так більше не буду, тільки не шаф... Але перш ніж та встигнула вимовити благання, двері з грюком зачинилися. — Не хочу тебе чути, — буркнула графиня. Зачиню її як слід. Не можу допустити, аби ця ганебна дитина вийшла та зруйнувала візит настільки важливої особи. Одна тільки думка про можливий скандал вбиває мене. Графиня кинула тростину на підлогу і вийшла з кімнати. Дворецький вклонився їй. Покрутивши в руках ключі, жінка спитала: — Де вона? — Чекає у вітальні на другому поверсі. — Гаразд. Те, що вона прийшла без запрошення чи попередження, — пряма демонстрація зверхнього ставлення до графського будинку. Навіть якщо вона спадкоємиця родини, яка контролює більшу частину економіки імперії. Подумки графиня вже збиралася зробити їй уїдливе зауваження. Вона зупинилася перед дверима вітальнями, куди її привів дворецький, та відчинила їх. — Га? — К-куди вона ділася?.. Трясця! З жахливим передчуттям графиня розвернулася та кинулася коридором. Вона бігла тим шляхом, яким прийшла з божевільним поглядом та завмиранням серця. Ні, неможливо. Не може ж вона бути настільки божевільною, щоб пхати носа в справи графського маєтку. Це навіть не ввічливість, це здоровий глузд... — Ви запізнилися. Перед дверима кімнати, в якій була зачинена позашлюбна донька, тихо стояла жінка. Поруч з нею білий кіт м'яко помахував хвостом. — Леді Дункан, чому ви ту... — О, Мішель, ти тут? — Перепрошую за затримку, міледі. Графиня злякано обернулася. Жінка в окулярах з роговою оправою пройшла повз неї та підійшла до Айсель Дункан. Хто вона в біса така? Через нове незнайоме обличчя, графині варто було б заспокоїтися, але вона все одно почала сварку: — Леді Дункан, яка непомірна грубість з вашої сторони!.. — У вас оглушливо гучний голос, — знизала плечима Айсель та поманила секретарку. Мішель дістала цигарку і передала своїй господині. Та вклала її до рота й запалила, заплющивши очі. Її чорні вії у відблиску місяця здавалися особливо таємничими та чарівними, мов океанічна гладь. Зелений димочок почав вивітрюватися з підпаленого кінця, і Айсель усміхнулася, взявши сигарету своїми тонкими пальцями. Графиня знову здригнулася. В червоних очах жінки, що стояла перед нею, була неприхована погроза, ніби та була ладна будь-якої миті її вбити. — В чужому маєтку... — Я знаю, що це грубо. — Тоді як ви можете... — Втім... Графиня замовкла. — То й що? І наступної миті Айсель вибила ногою зачинені двері. Графиня витріщилася на неї, не здатна вичавити з себе ані звуку. Айсель впевнено зробила крок всередину. — А ось і вона, — сказала вона. З шафи лунали приглушені схлипи... Айсель примружилася. Рубі, не здатний більше терпіти, прошипів та кинувся на двері шафи. — Леді Дункан! Де ваші манери?! — Геть, коте, — холодно сказала вона, абсолютно проігнорувавши нарікання жінки за спиною. Рубі відскочив. Перевіривши, що кіт відійшов на достатню відстань, вона знову піднесла ногу. Клац! Замок піддався влучному удару. Відкинувши зламаний замок геть, Айсель потягнулася до ручки шафи. Дитина всередині перелякано гикнула. Няв-няв. Швидше відчиняй, людино! Рубі бив хвостом по підлозі, підганяючи жінку. Вона нічого не могла вдіяти з його жахливим характером, тому тільки зробила глибокий вдих та відчинила двері. Як і очікувалося. Жахливе було видовище. Дитина з розпатланим волоссям лежала горілиць, захищаючи голову руками. Побачивши на її щоках сліди від застиглих сліз, Айсель відчула лють. — Дитино. Дівчинка повільно підняла голову, нажахано дивлячись на неї. Айсель зазирнула їй у вічі та подумки зітхнула. Її жовто-зелені очі, мов молоді пагінці почервоніли від сліз. Здавалося, нерви дівчинки були натягнуті, як пружина, і вона будь-якої миті розридається.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!