Ти прийшов, наче сон (4)

Коти та люди не можуть мати повноцінну розмову за визначенням. Адже коти можуть тільки нявкати, а люди, в кращому випадку, активно жестикулювати. Тож Мішель спостерігала за палкою дискусією між Рубі та Айсель з мовчазним захопленням. На губах секретарки була легка стримана усмішка.

— Тож...

Айсель глянула на кота, що агресивно смикав поділ її сукні. От же ж запальний котяра. Вона потягнулася, аби висмикнути з його лап свій нещасний поділ. Ляп! Біла пухнаста лапа вдарила її по руці.

— Тобто ти вже обрав собі нового дворецького?

Няв-няв. Ну нарешті ти почала думати головою, — кивнув Рубі, вичікувально дивлячись на Айсель.

— Гаразд. Вітаю. Але мене не дуже цікавлять твої вихваляння.

Жінка підвелася. Помітивши її байдужий вираз обличчя, Рубі знову вчепився в неї. Поділ дорогої сукні, старанно вишитої майстрами з району Дієра, був безбожно роздертий котячими кігтями.

Айсель запнулася, насупилася та опустила погляд. Кіт тупав передніми лапами. І, судячи з того, як той махав хвостом, він був абсолютно невдоволений.

— Майбутній дворецький що, відмовив тобі?.. Ну ти й ходяча проблема. А я казала тобі слідкувати за своїм характером.

Все не так, дурепо! — відповів Рубі сумним поглядом. Здавалося, він ось-ось заплаче.

Жінка протяжно зітхнула.

— Ну що?

Ня-яв.

— Ти обрав свого майбутнього дворецького, правильно?

Кіт заричав, і, туп-туп, знову затупотів лапами.

Жінка спробувала вгадати, що сталося:

— Але йому щось в тобі не сподобалося?.. Гей! Ти, клятий коте, ще один удар і я просто піду. Годі вже.

Няв-няв.

— Нащо ж ти тоді схопив мене, якщо я тебе так дратую? Тобі потрібна моя допомога з майбутнім дворецьким?

Так, це воно! Правильно!

Глянувши на Рубі, що з ентузіазмом дивився на неї у всі очі, Айсель відсторонено фиркнула.

— Що ж робити? Мені абсолютно байдуже.

Пум, пум! Жінка зітхнула, коли кіт знову забив її лапами. Поки дідусь їздив у справах, відповідальність за неприємного родинного улюбленця лягла на плечі Айсель.

— Чорт, тобі сьогодні таланить.

Мішель, що лише спостерігала за цією дивовижною розмовою між котом та людиною, нарешті заговорила:

— Отже, ви плануєте вихід?

— Точно, одяг... Коте, чи краще вдягнути одяг для верхової їзди?

Няв!

— Тоді, Мішель, я вдягну вбрання для верхової їзди.

Мішель не розуміла, як таке коротке «няв» могло означати ствердну відповідь, але розумно вирішила не питати. Вона мовчки пішла, аби приготувати необхідне вбрання.

Айсель озирнулася на кота, що слідував за нею.

— Сподіваюся, твій дворецький хороша людина?

Ня-яв.

«Дуже добра, людино. Справді добра».

Айсель тихо розсміялася, чітко уявивши, що кіт сказав саме це.

І правда. Мені цікаво, хто вкрав серце цього вибагливого та сварливого кота. Я мушу побачити цю людину на власні очі.

Вдягнувши вбрання для верхової їзди, що було приготоване секретаркою, Айсель вскочила на білого коня.

— Чи супроводити мені вас, пані Айсель?

— Ні, не варто. Я лише зустрінусь з наступним дворецьким Рубі та повернуся.

Вона схопила поводи та глянула на кота, що вже взібрався на стіну і підганяв її поглядом.

От же ж... Щойно погодилася виконати його прохання, одразу ж показав свій справжній характер. Я йому так просто це не спущу.

Рубі кинувся вперед, навіть не озирнувшись, і Айсель натягнула поводи. Кінь, що до того грівся на осінньому післяобідньому сонечку заіржав і ринувся слідом за ним.

Копита відстукували підковами по землі. Вечірній вітер приємно лоскотав щоки.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Дізнавшись, що її коханий синочок поранений, графиня була дуже розлючена. А перебільшені нарікання та плач Ллойда тільки підливали масла у вогонь.

— Ти! Як ти смієш!

Ронель спробувала встати, а тоді з глухим стуком впала на підлогу. Ноги просто відмовлялися її тримати.

— Боляче. Боляче... — бурмотіла вона знову і знову у жалюгідному прояві безпорадності. Від нестерпного болю з горла виривалися стогони.

Неочікувано графиня, що дивилася на неї вниз зі свого місця, встала і відійшла до каміну, стукаючи підборами.

Мері нервово закусила губу. Ллойд хитро всміхнувся.

Будеш знати, покручко, — одними тільки губами прошепотів він.

— Ніколи не забуду день, коли ти приїхала, — спокійно сказала графиня, але спиною Ронель все одно побігли мурахи. В її монотонному голосі бриніла холодна лють. — Твоє існування — образа для мене.

Ронель зіщулилася. Чому вона ніяк не звикне до цих слів, скільки б разів їх не чула? Іноді їй хотілося відповісти, що вона ніколи не просила народжувати її, але...

Вона чудово знала, що ніхто її не слухатиме.

— Я вже довго теплю це. Однак...

Ронель мовчала.

— Однак, — жінка жестом наказала Ллойду вийти. Ронель напружилася. — Не варто тобі було торкатися моєї дитини.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

— Гм.

Кіт біг стрімголов, мов від цього залежало його життя. Айсель примружилася та погладила гриву коня. Спритна тварина без зайвих пояснень зрозуміла, що господарка переслідує кота, і кинулась за ним.

Айсель озирнулася по сторонах, щоб зрозуміти, де опинилася. Маєток маркіза Еґре. Маєток барона Нірано. Маєток маркіза Фабре.

— Тут живуть престижні шляхетні родини.

Або купка дурнів, які надто схиблені своїм родовідом, аби прийняти істину, що світ давно вже змінився. Знатні роди переважно зневажали родину Дунканів та інших буржуа. Згадавши їхнє приховане роздратування та презирство, Айсель кисло розсміялася.

Цікаво, чи тому мене покликав наступний власник кота, що він їм набрид. Ні, навряд. Сподіваюся, що ні. Принаймні цей кіт дуже пишається своїм місцем в родині Дунканів, не міг він обрати кого попало як наступного власника. Точно.

Інакше цей кіт стане синонімом до слова «невдячний».

Айсель примружилась, спостерігаючи, як Рубі невпинно бив передніми лапами стіну. Очевидно, він вказував напрямок, і жінка глянула в сторону маєтку.

— Сюди?

Саме так, людино, — кілька разів нявкнув кіт, перш ніж зникнути з поля зору.

Айсель швидко смикнула поводи, зупиняючи коня, і зіскочила на землю. Обійшовши паркан, вона помітила вишукані світло-сірі головні ворота.

На іменній табличці була вигравіювана чорна камелія. Символ роду графа Артес.

Жінка важко зітхнула. Їй судилося зустрітися з тим ще покидь... тобто, з людиною, гіршою, ніж вона очікувала. Грайливий настрій зійшов нанівець. Від згадки про впертого графа вона мимоволі насупилася. Кілька разів цокнувши язиком, Айсель смикнула мотузку поруч з воротами.

Малиново-багряний захід сонця став чудовою прикрасою дзвону, що сповістив про неочікувану гостю.

— Хто ви? — підійшов воротар, уважно оглядаючи її з ніг до голови.

Це виглядало настільки нахабно, що жінка ледь не розсміялася. Чорт, вона щойно прийшла, а вже до біса роздратована. Але вона стрималася і вказала на маєток підборіддям.

— Я тут, аби зустрітися з графом Артесом.

— Чи призначена вам зустріч?

У відповідь на його запитання Айсель дістала три золоті монети та кинула йому. Механічно спіймавши монети, воротар ахнув.

— Хіба у мене не призначено зустріч?

Він засумнівався, і Айсель докинула ще кілька. Опинившись зі значною сумою на руках, той відповів:

— Звісно, вам призначено зустріч. Вибачте, що проявив грубість від незнання. Чи можу я спитати ім'я міледі?

— Айсель Дункан.

Він не міг не знати найбагатшого чоловіка імперії. Як і очікувалося, воротар витріщився на неї та квапливо запхав гроші до кишені, ніби боявся, що хтось інший побачить.

Дуже скоро вартовий повернувся та відчинив двері.

— Я проведу вас у маєток, пані Дункан. Лишіть, будь ласка, свого коня цьому слузі.

— Звісно.

Робітник маєтку обережно підійшов до білого коня. Він легко його торкнувся, але коню це не сподобалося. Біла тварина вдарила копитами по землі та голосно заіржала.

Айсель погладила його гриву, аби заспокоїти, і кінь, ніби здавшись, пішов слідом за чоловіком.

І чого він придирається? Як так вийшло, що всі тварини нашого маєтку починають переймати характер цього білого клубка шерсті? Ні, мабуть, просто здалося... Принаймні, сподіваюся на це.

Айсель змусила себе розслабити обличчя. Вона слідувала за воротарем, як раптом перед нею постала постать.

— Будь ласка, зачекайте, міледі.

Жінка вдруге чи втретє, — а, може, більше, точна цифра не важлива, — скривилася. Але вона тут чужа, тому старалася поводитись пристойно.

Гм. Що ж робити.

— Хто?

— Мене звати Джиром, слугую Артесам. Хай благословення осені зійде на міледі. Доброго вечора, пані Дункан.

— Я прийшла, аби зустрітися з Його Превелебністю графом.

— Його Превелебність сьогодні роз'їздить феодальними володіннями. Тож, будь ласка, якби ви могли прийти завтр...

Няв.

Айсель і дворецький опустили погляд. Ніби нізвідки з'явився кіт і взявся жалібно нявчати. Дворецький спокійно спостерігав за цим, а жінка, навпроти, вигнула одну брову. Ця вистава на ній не спрацює. Справжнє значення за його діями було б скоріше:

Де моя дворецька?! Швидше знайди її!

Айсель роздратовано посміхнулася.

— Отакої. Втім, якщо пані зараз вільна, я залюбки зустрінуся з нею натомість, — хоч звучало це як прохання, сталеві нотки видали в її тоні команду.

Її авторитарний тон змусив дворецького зіщулитися.

— Мої вибачення. Пані зараз зле, тож...

— Ти завідуєш графським маєтком, чи не так?.. Не думаю, що ти можеш собі дозволити й надалі зневажливо ставитися до Дунканів. Чи я помиляюся?

— Я передам прохання міледі нашій пані... — поступився він.

— Поквапся, — щиро порадила Айсель. — Я доволі нетерпляча.